8.2. Пилип Орлик

Пилип Степанович Орлик (1672-1742 pp.) походив зі знатно­го чеського роду. Народився в селі Косуті Ошманського повіту на Віленині (Литва). Батько - шляхтич, католик, брав участь у поль­сько-турецькій війні й загинув під Хотином (1673 p.), коли синові ледве виповнився лише рік. Мати - з православного роду, охрес­тила немовля за православним обрядом. Спочатку Орлик вчився у єзуїтському колегіумі у Вільні. Пізніше родина перебралась до України, і Пилип продовжив навчання уже в Києво-Могилянській академії, де зарекомендував себе одним із найкращих студентів. Після закінчення академії Орлик служив секретарем Київської митрополичої кафедри, а згодом гетьманської Генеральної війсь­кової канцелярії. Завдяки освіті, розуму і здібностям (досконало знав практично всі європейські мови) став старшим військовим канцеляристом, а потім і генеральним писарем.

Завдяки тестю, полтавському полковнику Павлу Герцику, Ор­лик став своїм у колах козацької старшини. Його енергія, гострий розум, добре серце і гумор, уміння налагоджувати добрі відноси­ни сприяли тому, що він почувався своїм і в товаристві селян, і з-поміж королів. Достатньо зауважити, що кумами - хрещеними батьками дітей Орлика (троє синів і п'ятеро дочок) - були гетьман Іван Мазепа, кілька старшин, королі - Карл XII та Станіслав Лящинський, представники королівських родів Речі Посполитої Вишневецький, Понятовський та ін.

Із 1706 р. Орлик став "правою рукою" гетьмана Мазепи, був утаємничений в усі його справи, і разом з ним виступив проти Петра І за незалежність Української держави.

Після Полтавської битви разом з Мазепою і його прибічника­ми Орлик знайшов притулок v Молдавії. На Козацькій Раді в Бен­дерах 5 квітня 1710 p., трохи більше як за півроку після смерті Ма­зепи Орлик був обраний гетьманом Запорозького війська в еміграції. Ще ніколи досі не обирали гетьмана за кордоном. Цере­монія мала важливу особливість: вперше новообраний гетьман уклав з виборцями офіційну угоду, де було чітко зазначено умови, на яких він перебирав владу. Була ще одна особливість: ще ніколи в історії українського народу так виразно не відбивалися народні ідеали та мрії про справедливий устрій суспільства, як в Угоді та Конституції гетьмана П. Орлика з запорозькими козаками (повна назва "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війсь­ка між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковника­ми, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публіч­ною ухвалою двох сторін і підтверджені па вільних виборах вста­новленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах").

Угода була написана одночасно двома мовами: староукраїнсь­кою та латинською, тобто її текст призначався для використання в Україні як правовий документ і для міжнародного вжитку. Слід зауважити, що обидва тексти вперше були опубліковані лише в середині XIX ст. у періодиці Московського університету.

Мета цього документа - створити закони правління не тільки гетьмана П. Орлика, "а й щоб майбутні гетьмани Війська Запо­розького свято зберігали їх".

Конституція Пилипа Орлика складається зі вступу та 16 ста­тей. У вступі пояснюються причини, чому Україна розриває від­носини з Московською державою. Зазначається, що коли ук­раїнський народ визволився з польського панування, то він як рівний до рівного, прилучився до Московської держави, уклавши з нею угоду, якою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Однак після смерті Богдана Хмельницького Московська держава виявила свої справжні наміри, намагаючись під різними причинами накинути на "народ вільний козацький, собою ніколи не завойований, невольниче ярмо". Це поступово набирало дедалі більших розмірів. І "...прагнучи втілити свої нечестиві наміри за допомогою сили і платячи нам злом за добро, замість вдячності та справедливої плати за таку велику і вірну службу, за (наші) вій­ськові видатки, що довели нас до повного розорення, за незчис­ленні героїчні подвиги і криваві ратні труди, вирішило перетво­рити козаків на регулярну армію, підкорити своїй владі міста, відмінити права і вольності, знищити з коренем Військо Запо­розьке, що перебуває в пониззях Дніпра, і навіки стерти його ім'я... І тоді... ясновельможний гетьман Іван Мазепа, перейняв­шись законною ревністю до недоторканості батьківщини, законів та вольностей Війська Запорозького, палаючи пристрасним ба­жанням і в дні свого видатного гетьманату і після власної смер­ті - для увіковічення свого імені... піддав себе під непереможне покровительство Найяснішого наймогутнішого короля Швеції Карла XII..."

Далі йдуть статті договору. Подбавши про спеціальні запорозь­кі інтереси (недоторканостей територіальних часів Богдана Хмель­ницького), гетьман переходить до внутрішнього врегулювання.

У Конституції Орлика чітко простежується непорушність трьох складових правового суспільства, а саме єдність і взаємодія законодавчої (виборча Генеральна рада), виконавчої (гетьман, ге­неральна старшина і обрані представники від кожного полку) і су­дової гілок влади.

Усі державні посади в незалежній Україні мали бути виборчі й затверджувалися гетьманом. Уряди полків і сотників повинні були управляти не лише військом, а й усім населенням, мати ад­міністративно-політичну і соціально-економічну владу на тери­торії полку чи сотні.

Усі урядовці мали обиратися "вільними голосами", і гетьман не мав права когось наставляти власною волею. "А для того щоб виникла більша довіра між Гетьманатом і Генеральною старши­ною, полковниками і генеральними радниками у веденні секрет­них і відкритих справ, кожен з

них, заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов'язків своєї служби".

Відповідно до Конституції Орлика гетьман був підзвітний у своїй діяльності Генеральній раді і старшинам, проте, вимагаючи звіту про порушення законів і вольностей Батьківщини, вони не могли заподіяти "найменшої шкоди високій Гетьманській Честі".

І подібно до того, як старшини, полковники і генеральні рад­ники зобов'язані дотримуватися відповідного права і "виявляти вільну шанобливість до ясновельможного Гетьмана, віддавати йому належні почесті й вірно служити", так і ясновельможному Гетьману "належить взаємно їх поважати, мати за бойових сорат­ників, а не за рабів, і вважати їх своїми помічниками..."

"Якщо хтось зі старшин, полковників, генеральних радників, а також із рядових козаків учинить злочин... через нечестивий уми­сел або випадково, у такому разі подвійних винуватців не повинен карати сам ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помс­ти". Правосуддя мав відправляти Генеральний суд.

У Конституції Орлика утверджувався важливий правовий принцип - верховенство закону в державі. У ній було передбаче­но положення, спрямовані на соціальний захист населення. Так, у ст. XI Конституції записано: "Встановлюється і оголошується не­порушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, коза­цькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебува­ють на війні або якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків". Вказувалось на необ­хідність припинення утисків і гноблення козаків та громадян стар­шиною.

Шістнадцять статей Конституції Пилипа Орлика передбачали встановлення національного суверенітету і визнання кордонів Ук­раїнської держави, обґрунтовували національно-державні права українського народу перед європейськими державами, забезпечу­вали демократичні права людини. Проте всі ці наміри залишили­ся нездійсненними.

Щоб втілити в життя свої задуми, Орлик зробив дві безуспішні спроби (1711 та 1713 р.) військового походу на Україну. Об'єктивних причин поразки багато. Для Орлика настали важкі часи його блукання по Європі. Слід зауважити, що він належав до тієї категорії політичних діячів, які марно сподівались розв'язати українську проблему шляхом чужоземної допомоги. Європеїзація була для нього тим засобом, що мав привести Україну до само­стійності. У ст. 2 його Конституції зазначено: "Особливо ж він му­сить в уклінному проханні до його Священної Королівської Велич­ності, свого наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволив не лише порушувати закони і вольності (наші), а й при­власнювати батьківські землі. Крім того, якби вдалося щасливо до­вершити війну, Ясновельможному Гетьману належить (укласти) з його Священною Королівською Величністю королем Швеції та­кий гарантований договір, щоб його Священна Величність та його нащадки, Найясніші Королі Швеції, користувалися титулом пос­тійних Протекторів України і на ділі здійснювали в майбутньому охорону нашої батьківщини стосовно недоторканості її законів, привілеїв та кордонів". Як відомо, протекторат - це одна з форм колоніальної залежності. Тому Карл XII з великим задоволенням скріпив своїм підписом і печаткою так звану Конституцію свого кума, оскільки вона цілком відповідала його інтересам.

Гетьман-емігрант та його син Григорій докладали чимало зу­силь для здобуття незалежності України.

Написаний Орликом у 1713 р. "Вивід прав України" і викладені в ньому ідеї увійшли до численних маніфестів і відозв, з якими він звертався до всіх європейських урядів: формулювати відповідну політичну думку з тим, щоб за сприятливих умов полегшити здо­буття незалежності України. Усі ці зусилля викликали співчуття, але не бажання реальної допомоги.

Надломлений морально і фізично П. Орлик збирався поверну­тися до України, але не встиг, померши в дорозі із Солонік до Яс 26 травня 1742 р. Місце його поховання невідоме.