Розділ 9. Політичні та правові вчення в Німеччині наприкінці XVIII - на початку XIX ст

9.1. Загальна характеристика основних напрямів політико-правової ідеології

Німеччина кінця XVIII - початку XIX ст. була економічно і політично відсталою країною. В ній переважно були феодальні та напівфеодальні порядки, повною мірою зберігалося кріпацтво. На шлях капіталістичного розвитку Німеччина стала тільки на по­чатку XIX ст. Таке відставання зумовлювалося роздрібненістю краї­ни. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині налічувалося близько 300 са­мостійних держав (станом на 1806 р.- 51 імперське місто, 360 князівств і близько 1500 лицарських володінь, практично само­стійних). Тому одним з основних завдань передових мислителів було обґрунтувати необхідність створення єдиної централізованої держави. (Тільки в 1871 р. Бісмарк "залізом і кров'ю" об'єднав Ні­меччину.) Зрозуміло, що це заперечували феолали. їх намагання відбилися у вченні так званої історичної школи права.

Іншу діяльність розвивала німецька буржуазія, яка намагалася перевести країну на шлях капіталістичного розвитку. Проте вона була ще дуже слабка економічно й тому її дії були несміливими і половинчастими.

Німецьке бюргерство вітало французьку буржуазну револю­цію, однак лише до певного періоду - встановлення якобінської диктатури, яка, як відомо, рішучіше почала наступати на привілеї аристократів. Тоді ентузіазм зник і з'явилася фанатична ненависть до революції. У цьому виявився подвійний характер німецького бюргерства. їх ідеологія відобразилась в теорії І. Канта.

На початку XIX ст., після того як Німеччина відкрито стала на шлях капіталістичного розвитку, прибічниками цього шляху ста­ють також прусські поміщики. А в 20-30-х роках XIX ст. у Німеч­чині утворився блок між бюргерством (капіталістами) і великими поміщиками. їх реакційна ідеологія і відтворилась у теоретичних розробках Гегеля.

Буржуазні революційні ідеї і теорії проникали в Німеччину, однак в ідеологів німецької буржуазії вони ще не знаходили в цей період належної підтримки.

9.2. Історична школа права (г. Гуго, к. Савіньї, г. Пухта)

Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764-1844 pp.) - професор Геттингенського університету. Подальший розвиток ідеї цієї школи дістали у працях Фрідріха Карла Савіньї (1779-1861 pp.) і Георга Фрідріха Пухти (1798-1846 pp.) - професорів Берлінського університету.

Ідеї історичної школи права в Німеччині були своєрідною ре­акцією на революційні події в Європі, що спричинились інтенсив­ним розвитком капіталізму. Як зазначалось, Німеччина була від­сталою феодальною країною. Буржуазні прошарки німецького суспільства слабкі й позбавлені бойового духу. Буржуазія в цей період була ще нездатна сприйняти національні проблеми, за­грузлих в болоті дрібних і приватних інтересів, дотримувалась об­межених філістерських уявлень про завдання особистого і суспіль­ного життя.

Політичний лад Німеччини характеризувався роздрібненістю, безсиллям центральної влади (імператорської) і всесиллям (мо­гутністю) окремих феодалів (князів).

Реакційні системи управління у Пруссії і Австрії були взірцями поліцейських держав з повним придушенням прав окремої осо­би.

Такі умови, природно, сприяли поширенню реакційних вчень про державу і право, які й відобразились у теоріях історичної шкоди права.

Густав Гуго в праці "Підручник природного права як філософія позитивного права" розглядає питання про те, як створюється право, і оголосив "юридичним марновірством" думку про те, що нібито з допомогою права регулюються суспільні відносини згори.

Джерелом права Гуго визнавав не тільки закон, а й звичаєве право - таке, що складається поза діяльністю законодавця. Він написав навіть статтю під заголовком "Закони не є єдиним дже­релом юридичних істин", в якій усупереч природно-правовій теорії, що виходила з широких творчих можливостей законодав­ця, стверджував, що право розвивається разом з мовою і морал­лю, без жодних узгоджень і наказів. Гуго порівнював створення права зі створенням правил якої-небудь гри, які складаються не­залежно від тих, хто грає, і поступово перетворюються на тверді приписи.

Тим самим Туго обстоював неписане феодальне право на про­тивагу новому буржуазному праву. Він надавав вирішальне зна­чення у процесі створення права порядку, що фактично склався і тим самим виправдовував існуючі суспільні та політичні порядки в сучасній йому Німеччині. Гуго договорився до того, що навіть виправдовував рабство, вказуючи на те, що воно, мовляв, існувало тисячоліттями у найпросвіченіших народів і схвалювалось мудри­ми людьми (Платон, Аристотель). І взагалі, на його думку, усе, що утвердилось і стало звичним, стає законом.

Відзначаючи цю реакційну тенденцію історичної школи права, К. Маркс у статті "До критики гегелівської філософії права" виго­лошував, що це та школа, "яка підлість сьогоднішнього дня ви­правдовує підлістю вчорашнього...", "яка оголошує бунтівним будь-який крик кріпосних проти нагая, якщо тільки цей нагай ста­рий, успадкований, історичний". Ідеї Гуго продовжував розробля­ти Савіньї. У 40-х роках XIX ст. він видав шеститомне видання "Системи сучасного римського права". Савіньї виступає проти ні­мецького юриста Тібо, який у 1814 р. видав брошуру "Про необ­хідність всезагального цивільного права для Німеччини", в якій висувалась прогресивна ідея - створити єдиний цивільний ко­декс для всієї Німеччини. (Слід зауважити, що ця ідея здійснилась тільки в 1898 р.)

У пропозиціях Тібо Савіньї вбачав вплив раціоналістичної фі­лософії XVIII ст. з її вірою у всемогутність законодавця і благодатні наслідки, що мали настати з виданням нових кодексів. Савіньї до­коряє Тібо за ігнорування історичного минулого і висловлює зневіру у можливість видання "ідеального законодавства для всіх часів і для всіх випадків". (Німецьке цивільне укладення 1898 р. якраз і стало таким універсальним законодавчим актом.)

На думку Савіньї, право, як і мова, мораль має характер влас­тивий тому чи тому народові.

Право - це не довільна настанова законодавця, зауважує Савіньї, а продукт якогось "народного духу", народної свідомості. Таким чином, до захисту феодальних порядків, що склалися дав­но, він домішує і націоналізм, який відігравав у його програмі не менш реакційну роль.

Називаючи право вираженням народного переконання, Савіньї, однак, не міг зовсім заперечувати й роль юристів у розроб­ці права. Тому для того, щоб поставити все на свої місця, він зап­ропонував розрізняти такі стадії розвитку права:

• "природного" права, що живе безпосередньо у свідомості народу і формується як звичаєве право;

• "вченого" права - це думки і розробки вчених юристів як представників народу і відповідно виразників правосвідо­мості;

• кодифікацію (на думку Савіньї, менш значуща).

Розробивши таку схему, Савіньї вважав ще несвоєчасною ко­дифікацію цивільного права для Німеччини. "Право, що живе в народі, є єдино розумне право", - заявляє він.

Георг Пухта - правонаступник і послідовник Савіньї.

Його погляди як одного з авторів історичної школи права викладені у працях "Звичаєве право" (1828 р.) і "Курс інституцій" (1841 p.). Як і Савіньї, Пухта у визначенні сутності права виходить із націоналістичного "духу народу". "Своєрідність народу вияв­ляється в його праві так само, як і в його мові та вдачі (натурі)".

В основу будь-якого права Пухта покладав звичай. Зрозуміло, що він ігнорував класовий характер феодального права і називав його вираженням "загальної свідомості народу". Право, за слова­ми Пухти, розвивається органічно з народного духу. Він вислов­лював цю думку такими словами: "Право має власну історію".

Відкидаючи цю ідеалістичну тезу, К. Маркс і Ф. Енгельс у праці "Німецька ідеологія" висунули славнозвісне положення "Право не має власної історії" (мають виробничі відносини!). Вони довели, що право розвивається та змінюється залежно від зміни способу виробництва (базису).

Слід відзначити, що в часи Савіньї і Пухти звичаєве право в Ні­меччині не становило єдиної системи в межах усієї країни, а було різним залежно від станів і місцевості. Тому наголошування на якійсь єдності "народного духу" очевидно суперечило дійсності. Проте ідеологи історичної школи права намагались і цей факт трактувати як "право - привілей", як вираження волі - через це, мовляв, і партикуляризм і відсутність єдності у праві.

Поряд із суто національними Пухта визнає і деякі "загальні" зачатки в праві, які можуть бути запозиченим чужим правом для розвитку власного. Приклад - рецепція римського права.

"Дух народу" породжує державу, як і право", так пояснював Пухта походження держави. У кінцевому підсумку він приписує і праву, і державі божественне походження. Урядова влада, на його думку, також походить від Бога. Істинну волю індивід отримує тільки тоді, коли підкоряється божественній волі.

Пухта обстоював монархічне правління, причому всі повнова­ження монарха він розглядав як його (монарха) особисте право. Він також виступав за абсолютну монархію і середньовічні фео­дальні настанови.

Таким чином, загалом історична школа права становила гли­боко реакційне вчення, яке спрямовувалось проти всього нового.

Положення історичної школи права були свого часу запози­чені ідеологами німецького фашизму (його національні моменти) та іншими напрямами в буржуазній юриспруденції.