7.3. Шарль Луї Монтеск'є

Рішучіше, проте все ще з помірною програмою, виступав відо­мий французький просвітитель XVIII ст.Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.).

Монтеск'є походив з аристократичної сім'ї, був радником бор­доського парламенту (судової установи). Цю посаду він успадкував від дядька. Згодом він отримав графський титул і звання прези­дента цього парламенту. Невдовзі він залишив практичну роботу і зайнявся літературною творчістю.

Перший твір Монтеск'є "Перські листи" (1721 р.) приніс йому і перший успіх. У цій праці він сміливо таврував абсолютизм з усі­ма його суперечностями та недоліками і виступив як сміливий і переконаний борець за політичну свободу.

Згодом він видає книгу "Роздуми про причини величності и занепаду римлян" (1734 р.), а 1748 р. уже в шістдесятирічному віці - найкращу працю, що принесла йому велику славу: "Про дух законів". За два роки потому він написав ще одну, але менш цікаву працю "Захист духу законів". На цьому його літературна діяльність завершилась, так як він осліп, відійшов від суспільних справ і доживав життя одиноким.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є намагається довести, що закони будь-якого народу мають відповідати і неминуче відповіда­ють географічним умовам, економічному становищу, релігії наро­ду і особливо його політичним установам, існує закономірність, яка визначає зміст права тієї чи іншої країни. "Дух" законів визна­чається низкою конкретних умов, в яких перебуває суспільство - така головна думка Монтеск'є.

Законодавець, стверджував Монтеск'є, має зважати насампе­ред на клімат. На півдні клімат жаркий, там народ лінивий і тен­дітний. Щоб примусити цих людей працювати, потрібний страх покарання. Тому на півдні може припускатися рабство, хоча воно ніде не відповідає природі й суперечить природному праву. Од­нак на півдні, в країнах з жарким кліматом, рабство меншою мірою суперечить природі, ніж на півночі, а тому цілком законо­мірно, на думку Монтеск'є, є рабство негрів. Слід зауважити, що видатний просвітитель XVIII ст. Монтеск'є "спотикнувся" на ра­совій проблемі. Стосовно негрів він заявляв: "Люди, про яких йдеться, чорні від голови до п'ят, і ніс у них до такої міри приплюснутий, що жаліти їх майже неможливо.

Не можна уявити, щоб Бої - істота дуже мудра - вклав душу, і при тому добру, у зовсім чорне тіло... Неможливо припустити, щоб ці істоти були людьми...'' Спека, на його думку, виснажує лю­дину, послаблює її сили і створює умови для встановлення полі­тичного рабства. Наприклад, в Азії немає смуги помірного кліма­ту і тому там переважають деспотичні форми правління (подібно висловлювались Аристотель і Боден). "Народи жарких кліматів нерішучі, як старі; народи холодних кліматів відважні, як юна­ки", - стверджує Монтеск'є.

На законодавство, вважав Монтеск'є, впливає також грунт. Ро­дюча земля сприяє підкоренню, так як землероби, поглинуті своєю працею, не захищають власної свободи. Родюча земля по­роджує манірність, паралізує енергію і як наслідок виникає рабс­тво. Навпаки, неродюча земля сприяє свободі, оскільки люди, які живуть на ній, мають докладати значних зусиль, самостійно добу­вати собі все, чого недодає їм земля. Ці умови роблять людей ви­тривалими, хоробрими, войовничими і готовими захитати влас­ну свободу. Гори й острови - умови для свободи тому, що перегороджують доступ до країни завойовникам. Рівнини, навпа­ки, створюють передумови для рабства.

Для характеру законодавства має значення з позицій Монтеск'є і релігія. Так, християнство, проповідуючи покірність і повагу до людей, сприяє помірним правлінням, тоді як мусульманство нав­паки, сприяє деспотизму. Із християнських релігій католицизм спричинює необмежену монархію, а протестантство -- вільний лад у державі.

Найважливішим чинником з усіх Монтеск'є називає політич­ний - форму правління. На його думку, політичний лад визначає і "дух" законів, і зміст законодавства, і може навіть загальмувати дії географічного чинника та інших.

Це свідчить про те, що Монтеск'є обстоював ідеалістичні пози­ції, оскільки найважливішою в житті суспільства він вважав полі­тичну організацію. Він ігнорував або не усвідомлював, що власне політичні установи є відображенням економіки, матеріальних умов життя суспільства.

Особливо великого значення Монтеск'є надає формам держа­ви, розрізняючи їх за кількістю правлячих осіб. Він називає три "правильних" форми: демократію, аристократію і монархію.

У демократії верховна влада належить усій масі народу.

В аристократії вона належить обмеженій кількості осіб, при цьому, що менше осіб, позбавлених політичних прав, то аристок­ратія міцніша; найкраща та аристократія, яка найбільше набли­жається до демократії.

У монархії править одна особа, яка керується законами і спи­рається на дворян. Наявність дворянства - необхідна ознака мо­нархії.

"Неправильною" формою Монтеск'є вважає деспотію, яку протиставляв усім "правильним". Слід зауважити, що Монтеск'є не зумів чітко розмежувати деспотію і монархію. Кожна форма держави має власний життєвий принцип. У демократії - це доброзичливість, любов до загального блага, в аристократії - помір­ність, у монархії - "честь", прагнення почестей. Носієм цього принципу є дворянство. Деспотія утримується страхом. Само­держець у деспотії вважає себе вище за всіх, забезпечуючи владу терористичними методами.

Залежно від форми держави регулюються й майнові відноси­ни. Так, у демократії доцільно заборонити накопичення багатства однією особою. У монархії, навпаки, слід сприяти збереженню ве­ликої власності з тим, щоб надати підтримку дворянам. У монар­хії, на думку Монтеск'є, слід зберегти право на продаж судових та інших посад. В аристократії слід обмежувати розкоші у приватно­му житті. Щоб не викликати заздрощів у пересічних людей, треба дотримуватись помірності.

У деспотії не потрібно ніяких законів, так як у ній панує сваво­ля і будь-який закон зайвий. За словами Монтеск'є, деспотизм згубно діє на суспільство і руйнує його. Натякаючи на сучасні йому порядки в абсолютистській Франції, він ілюструє їх таким прикладом: "Коли дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони зрубують дерево під корінь і зривають плід". Такий образ деспотизму.

Зміна форм держави найчастіше спричинюється нестачею або надлишком у здійсненні принципів, на яких утримується та чи та форма держави. У цьому виявляється його ідеалістичний підхід до оцінювання суспільних явищ.

Монтеск'є намагається обґрунтувати також положення про те, що форма держави визначає її зовнішню політику. "Дух монархії є війна і завоювання, дух республіки - мир і помірність".

Величина держави, па думку Монтеск'є, також відіграє важли­ву роль. Мала республіка може загинути від зовнішнього утиску, монархія більша за розміром може краще протистояти зовніш­ньому ворогу. Проте великі держави схильні вироджуватись у дес­потію. Тому, щоб позбавитись зовнішньої загрози, малі республі­ки повинні об'єднуватись на умовах федеративної держави, яка поєднуватиме вигоди великої держави з вигодами малої.

Свої міркування про значення політичних установ, про "дух" законів Монтеск'є пов'язував з розумінням сутності свободи і шляхів її забезпечення. На його думку, політична свобода не озна­чає можливості робити все, що заманеться. В суспільстві, де існу­ють закони, "свобода означає право робити все, що дозволено за­конами". Крім того, свобода полягає в "нашій безпеці або хоча б у впевненості, що ми в безпеці". Це відчуття безпеки випливає зі стану панування законів у державі. Отже, законність - найваж­ливіша в державі. Тільки вона забезпечує політичну свободу в дер­жаві. Тому головне завдання політичного діяча полягає в тому, щоб вказати засоби (шляхи) забезпечення законності. Таким засо­бом Монтеск'є називає необхідність поділу влади.

Політична свобода можлива лише там, де немає зловживань владою, що порушують її. А щоб запобігти зловживанням вла­дою, "необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б стримувати одна одну".

У кожній державі Монтеск'є виокремлює три влади - законо­давчу, виконавчу і судову. Ці три влади повинні належати різним органам держави. Свобода не припускає поєднання двох яких-не-будь влад, а тим більше трьох, в одного й того самого органу дер­жави.

Якщо влада законодавча і влада виконавча поєднані, то свобо­ди не буде, гак як особа (або установа), що володіє цими владами, зможе видавати тиранічні закони, щоб так само тиранічно їх за­стосовувати.

Не буде свободи, якщо одна з названих влад поєднається із су­довою. Коли суддя одночасно є й законодавцем, це призведе до свавілля; коли суддя є водночас і виконавцем, легко може стати пригнічувачем. Якщо ж усі три влади поєднати в одній особі, то все загине, тому що таке поєднання є характерною рисою деспо­тизму. Законодавча влада, за теорією Монтеск'є, повинна здійс­нюватися двопалатними Законодавчими зборами (за типом анг­лійського парламенту).

У вільній державі кожна людина має керувати сама собою. Проте це, на думку Монтеск'є, неможливо у великих країнах і не­зручно в малих. Тому система прямого законодавства народу по­винна замінюватись системою законодавства його представників. А позаяк люди краще знають інтереси свого міста, ніж інших, то вибори представників найдоцільніше проводити не від населення всієї країни, а від кожного міста окремо. Представники народу по­винні мати від виборців тільки одну загальну інструкцію, а не за­питувати від них інструкції з кожного питання.

Монтеск'є зауважував, що в деяких країнах вибори здійсню­ються від кожного стану (верстви), наприклад у Голландії, однак він надає перевагу загальностановим виборам за округами. Право подавати голос у своєму окрузі має належати всім громадянам, "...крім тих, становите яких таке низьке, що на них дивляться як на людей, нездатних мати власну волю". Що це за категорія безп­равних, Монтеск'є не уточнює. Збори представників не повинні управляти виконавчою владою. Вони створюються лише для того, щоб видавати закони і стежити за їх виконанням.

Народне представництво, зображене Монтеск'є, - це англійсь­ка палата общин. Далі, копіюючи англійську систему, він вважав цілком необхідним існування також другої палати - палати перів (в Англії - лордів).

Маючи на меті обґрунтування класового компромісу між дво­рянством і великою буржуазією, Монтеск'є ніскільки не посту­пається інтересами і привілеями "благородних". Наявність верх­ньої палати перів й має забезпечувати "узгодження інтересів народу з інтересами благородних".

У будь-якій державі, розмірковував Монтеск'є, є люди, які відрізняються перевагами від народження (багатство, почесті). Якби вони користувались лише тим голосом, що й усі інші, то сво­бода перетворилася б для них на рабство, так як більшість рішень спрямовувалася б проти них. їх прерогативи самі собою ненависні й у вільній державі перебувають у постійній небезпеці. Щоб за­побігти знищенню цих прерогатив, Монтеск'є вважав за необхідне надати "благородним" певні переваги щодо видання законів. Із них. на його думку, слід створити особливі збори, які матимуть право скасовувати рішення народного представництва. Ці збори {палата перів) повинні бути спадковими за сутністю завдань. Як виняток вони в окремих випадках мають бути наділені судовою владою. Люди знатні завжди пробуджують заздрість. Тому, щоб запобігти несправедливим рішенням, в окремих випадках вони повинні судитися суддями, рівними їм за станом. Піклуючись про привілеї "благородних" (дворян), Монтеск'є стверджував, що в разі потреби їх має судити не звичайний суд присяжних, а та час­тина законодавчих зборів, яка складається з "благородних" (пала­та перів).

Виконавча влада має зосереджуватися, на думку Монтеск'є, в одній особі - особі монарха. Вона повинна діяти швидко, а це завжди краще робити одній особі, ніж багатьом. Монтеск'є запе­речував систему, за якої виконавчу владу здійснює певна кількість осіб, що входить до складу Законодавчих зборів, а саме підпоряд­кованість, а отже, і підзвітності уряду парламентові.

Виконавча влада повинна бути наділена правом відміни рішень законодавчої влади {право вето), інакше, на його думку, законо­давча влада може перебрати всі права і знищити всі інші влади.

Виконавча влада скликає і розпускає законодавчі збори. Якби законодавчі збори мали право саморозпуску, то вони, задумавши захопити виконавчу владу, могли б зовсім не розпускатися. Тут Монтеск'є має на увазі, мабуть, досвід так званого "довгого парла­менту" в Англії і прагне застерегти від повторення такого випадку в майбутньому.

Згідно з Монтеск'є законодавча влада не повинна втручатися в дії виконавчої. Виконавчу владу, стверджував він, немає потреби обмежувати, позаяк "межі дії виконавчої влади містяться в її при­роді". Законодавчі збори можуть лише перевіряти, як виконують­ся створені ними закони. Проте, якщо при такій перевірці законо­давча влада виявить навіть негативні факти, вона не матиме право судити монарха за дії виконавчої влади. Особа монарха священна, вона охороняє державу від тиранії Законодавчих зборів. Судити і карати Законодавчі збори повинні в таких випадках міністрів, які давали монарху погані поради.

Проте судове переслідування виконавчої влади - виключний засіб впливу на неї. В розпорядження Законодавчої влади Монтеск'є подає й інші засоби - це щорічні постанови про по­датки і про контингент військових сил. Монтеск'є наголошував, що для збереження свободи потрібно, щоб такі постанови при­ймалися не більше ніж на один рік. На його думку, саме це буде ефективним засобом впливу на виконавчу владу і забезпечить принцип рівноваги влади законодавчої і виконавчої.

Судова влада, вважав Монтеск'є, не повинна передаватись пос­тійно діючому законодавству. Він схвалює в судовій владі інститут присяжних. Позитивним в його теорії було те, що в разі тяжких звинувачень злочинець повинен був мати право вибору, або хо­ча б відведення своїх суддів. Монтеск'є стверджував принцип, який зводився до того, що судді повинні бути однакового станово­го положення з обвинуваченим. Тобто це забезпечуватиме об'єк­тивність рішень. Судовій владі Монтеск'є приділяв менше уваги, ніж законодавчій і виконавчій. Вона, на його думку, взагалі ніби і не влада.

Вчення про поділ влад завершується у Монтеск'є положенням про їх рівновагу. Влади мають взаємно стримувати одна одну: ви­конавча - правом вето, законодавча - правом щорічно встанов­лювати податки, визначати контингент збройних сил і загальним контролем за виконанням законів.

Залишені сам на сам, три влади повинні були б у результаті прийти до стану спокою і бездіяльності, але це не тривожить Монтеск'є. На його думку, життя своїм плином змусить їх рухати­ся. А так як вони у своєму співвідношенні не можуть рухатись одна проти одної, то вони дійдуть повної згоди в досягненні жит­тєво важливих рішень.

Забезпечена таким способом свобода не знищує, на думку Монтеск'є, станового поділу суспільства. Вона, навпаки, зближує людей різних станів. Люди v вільній державі піняться не за зов­нішніми даними, а за їхніми справжніми якостями. А такими Монтеск'є визнає - і на цьому слід наголосити - тільки дві: осо­бисту гідність і багатство.

Про релігію він заявляє відверто, що для нього важливіше, якою мірою вона впливає на звичаї і поведінку людей, ніж те, чи істинна вона. Як бачимо, він повторює своїх попередників.

Соціальний зміст політичної теорії Монтеск'є доволі зрозумі­лий. Він - очевидний прибічник буржуазних свобод. Його тео­рія - це теорія класового компромісу. Не випадково як приклад найдоцільнішої політичної організації суспільства він вважав анг­лійську конституцію, яка склалася в результаті компромісу між верхами буржуазії і землевласницької аристократії.

На думку Монтеск'є, буржуазні "свободи" мали здійснюватись не шляхом придушення вищого класу феодального суспільства, а шляхом згоди з ним з найменшими для нього збитками. На теорії Монтеск'є відбилися настрої дворянина, який не бажав розлуча­тися з привілеями свого стану, але об'єктивно вона відповідала та­кож у певний історичний момент інтересам верхівки французької буржуазії.

Принцип поділу влад був спрямований проти королівського абсолютизму, зосередження в руках монарха всієї повноти влади. У цьому - його відносно прогресивне значення. Проте, водночас принцип поділу влад обґрунтовував збереження незалежної від представницьких органів виконавчої влади і обмеження повнова­жень парламенту. Нехтуючи необхідністю відповідальності уряду перед парламентом, доктрина поділу влад вносила істотні обме­ження у принцип буржуазної демократії.

Вчення Монтеск'є про поділ влад зажило великої популярності серед його сучасників - ліберального дворянства і буржуазії. Вольтер називав твір Монтеск'є "кодексом розуму і свободи". Це вчення відбилося також v конституційних актах буржуазної рево­люції у Франції кінця XVIII століття. Так, у ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року проголошувалося: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не встановлено поділу влад, не має конституції. Принцип розподілу влад відоб­ражений також у конституції США 1787 року". Інша річ - як він здійснюється на практиці.

Насамкінець зауважимо, що принцип поділу влад закріплений також у розд. ІІІ ("Державна влада") Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., а також в ст. 6 Конститу­ції України. Проте наскільки ця теорія "класового компромісу" відповідає нашій державності виявиться очевидніше, коли розгля­датимемо теорію народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо. Тоді, мож­ливо, дійдемо висновку, що краще вести мову про розподіл від­повідних функцій між законодавчими і виконавчими органами держави, а не про поділ влади.

7.4. Жан-Жак Руссо

Радикальнішою, ніж програма Монтеск'є, була політична про­грама Жан-Жака Руссо (1712-1778 pp.),видатного представника демократичних ідей XVIII ст., який здійснив великий вплив на ідеологію французької буржуазної революції XVIII ст.

Народився Ж.-Ж. Руссо в Женеві у сім'ї годинникаря. Рано оси­ротівши, Руссо у 16-річному віці залишає рідне місто, після чого починаються довгі роки злиденних мандрів, під час яких він без­системно поповнював освіту й змінював заняття в пошуках постій­ної професії. Руссо піддавався різним життєвим випробуванням. Він неодноразово змінював віру, вчився в католицькій семінарії, навчався музиці, викладав її і заробляв на життя переписуванням нот, був також лакеєм. Руссо пройшов важкий життєвий шлях і тому перейнявся почуттям глибокої ненависті до існуючих со­ціальних відносин, співчуттям до безправних і пригнічених.

Більшу частину свого життя він прожив у Франції. В різні часи жив у Швейцарії та Англії. Помер у Парижі 1778 року. Твори Рус­со переповнені палким протестом проти феодального пригнічен­ня, суспільної нерівності, свавілля і деспотизму королівської вла­ди. Перший літературний успіх і популярність Руссо здобув завдяки першому творові, написаному для оголошеного Діжонською академією конкурсу (1750 р.) на тему: "Чи сприяло відрод­ження наук і мистецтв покращанню моралі?" Тема була історич­на. Йшлося про епоху Відродження і її вплив на моральність західноєвропейського суспільства.

За деякий час Руссо написав другу дисертацію у зв'язку з кон­курсом Діжонської академії під назвою: "Роздуми про походжен­ня і причини нерівності між людьми" (1755 p.). Згодом виходять друком інші його праці: "Нова Елоїза". "Еміль, або про вихован­ня" і, мабуть, головний твір автора "Про суспільний договір" (1762 p.).

У першій своїй дисертації, розглядаючи з філософських пози­цій питання про значення освіти і культури в розвитку суспільс­тва, Руссо доходить негативного висновку. Наука і культура, на його думку, не приносять користі, а тільки шкодять людині. Від них походять всі вади в суспільстві. (За цю, здавалося б, парадок­сальну відповідь Руссо отримав першу премію!) "Як би далеко не пішла цивілізація, - наголошував Руссо, - людині іноді захочеть­ся стати на карачки і побігти до лісу".

Наука і мистецтво породжуються найголовнішим джерелом зла - багатством, і тому Руссо таврує цивілізацію, що ґрунтується на багатстві й розкошах. У цих положеннях філософ виражав про­тест дрібного буржуа, власника, для якого інтенсивний розвиток капіталізму означав неминуче зубожіння.

У працях "Міркування про походження і причини нерівності між людьми" і "Про суспільний договір" Руссо розглядає питання походження нерівності, виникнення держави і права, а також викладав власну теорію народного суверенітету.

Руссо, як і його попередники, побудував своє вчення на теорії природного права, однак у межах можливого цієї доктрини зро­бив багато цінних висновків.

Відправною точкою суспільної філософії Руссо є природний стан, який передує виникненню законів і держави. У "природно­му" стані всі люди були рівні й вільні. Зберігалась тільки нерів­ність фізична, що походила від різниці у віці та здоров'ї.

Природний стан без приватної власності і держави, з людьми, переповненими первісною моральною чистотою, Руссо змалював як якусь втрачену золоту епоху загального щастя.

На початку твору, з метою упередити нападки церковників Руссо заявляє, що може такого "природного стану" ніколи й не було, тому що "...релігія приписує нам вірити в те, що сам Бог вивів людей із природного стану безпосередньо після їх створен­ня, але вона не забороняє нам будувати на основі однієї тільки природи людини і навколишнього середовища припущення про те, чим став би рід людський, якби він був відданий самому собі". Щодо релігії, то Руссо пропонував встановити "громадянську" релігію з невеликою кількістю простих догматів. "Важливо, щоб кожний громадянин мав релігію, яка примусила б його любити свої обов'язки".

Виходячи з цього положення, Руссо й побудував свою подаль­шу теорію. Він не погоджується з вченням Гоббса про те, що "при­родна" людина не має поняття про добро і що вона зла від приро­ди. Руссо стверджує, що людина від природи істота добра і тільки установи зробили її здою.

Людині, зауважує Руссо, властива здатність до самовдоскона­лення, а це неминуче спричинило винайдення знарядь праці й привернуло людське суспільство до землеробства.

Таким чином, розвиток суспільства і вдосконалення людини породжують приватну власність, що зумовлює поділ суспільства на багатих і бідних. "...3 тієї хвилини, як в однієї людини виникла потреба в допомозі іншої, з тієї хвилини, як люди усвідомили, що одному корисно мати запас їжі, достатній для двох, рівність зник­ла, виникла власність, стала неминучою праця, і обширні ліси пе­ретворилися на веселі ниви, які потрібно було поливати людсь­ким потом і на яких швидко проросли і розквітли разом з посівами рабство і убогість".

На думку Руссо, виникнення приватної власності пов'язане з розвитком виробничих сил. Розмноження і голод - основні сти­мули діяльності людини, які привертають людей до землеробства і ремесла, і як результат - виникає приватна власність. Приватна власність - це перший ступінь суспільної нерівності.

Слід зазначити, що Руссо не приписував приватній власності характеру природного права або божественного походження. Вона, на його думку, виникла як чинник історичний, за волею лю­дей і мала в подальшому згубне значення для роду людського. "Перший, - зауважував Руссо, - кому спало на думку відгороди­ти ділянку землі і сказати "це моє" і хто знайшов людей доволі простих, що повірили цьому, був істинним засновником цивіль­ного суспільства. Від багатьох злочинів, війн і вбивств, від багатьох бід і жахливих подій позбавив би рід людський той, хто, висмик­нувши кілки і засипавши рів, крикнув би ближнім: "Не слухайте краще цього брехуна, ви пропали, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля - нікому".

У Франції XVIII ст. з розвитком капіталізму зростав ажіотаж наживи, і тому зазначене положення Руссо було доволі револю­ційне. Воно викликало у Вольтера, який обстоював інтереси вели­кої буржуазії, справжню лють. "Цю нісенітницю, - каже один з його персонажів, - написав, очевидно, якийсь злодій з великої дороги, який захотів пожартувати". "Я підозрюю, - відповідає ін­ший, - що це просто лінивий нероба: замість того, щоб ганьбити свого розумного і працелюбного сусіда, треба було брати з нього приклад... Автор цього уривку здається мені зовсім нездатною до спілкування твариною".

Суспільство, що виникає, стає, на думку Руссо, театром жорс­токої боротьби між протилежними силами - власниками й неімущими. В цій війні земельна власність виявляється недостатньо захищеною, для її охорони потрібні якісь засоби. І тому багаті ви­рішують скористатись проти бідних хитрістю. Вони висувають план суспільного договору ("план найпродуманіший з усіх, що виникали коли-небудь у людській голові").

Замість того щоб втрачати сили в боротьбі один проти одного, кажуть багаті, потрібно створити верховну владу, яка управляти­ме нами, керуючись мудрими законами, і надаватиме покровительство і захист усім членам союзу, відбиватиме наших спільних ворогів і підтримуватиме між нами вічну злагоду.

У результаті, зазначав Руссо, виникає держава як змова багатих проти бідних (повторює сказане свого часу Т. Мором). Держава - це другий ступінь суспільної нерівності. Закони дише зміцнюють силу багатих і підсилюють суспільну нерівність. У суспільстві про­довжується і посилюється боротьба за владу, і це призводить до виникнення третього, крайнього ступеня нерівності - деспотиз­му. Нерівність досягає таких розмірів, що одні помирають від го­лоду, а інші від перенасичення. Деспотизм поглинає все, що знай­де здорового в державі, нехтуючи законами й інтересами народу. У народу немає більше ні правителів, ні законів - є тільки тира­ни. Це крайня точка нерівності, що замикає коло і дотикається по­чаткової точки (природного стану). Всі знову рівні, але рівні вже в рабстві. Суспільний договір втрачає значення тому, що все зво­диться до одного права - права сильного.

Проте деспот, зауважує Руссо, залишається володарем лише доти, доки він залишається сильнішим. Сила є його опертям, але сила ж його й валить. "Поки народ, змушений підкорятись, підко­ряється, - каже Руссо, - він вчиняє добре, але тільки маючи можливість скинути із себе ярмо, народ скидає його, він вчиняє ще краще..."

Спрямоване проти деспота повстання, на думку Руссо, право­мірне, як і не правомірна привласнена деспотом влада. Щоб по­збавити людство нещастя, не обов'язково руйнувати державу і по­вертатись до природного стану. Руссо вважає за потрібне зруйнувати деспотизм і створити державний лад, що відповідати­ме умовам суспільного договору, за якого людина, перебуваючи в суспільстві і підкоряючись державі, залишалася б вільною. Пот­рібно "знайти таку форму асоціації, яка захищала б і охороняла сукупною громадською силою особу і майно кожного... і в якій ко­жен, поєднуючись з усіма, залишався б таким самим вільним, яким був колись".

Тільки в демократичній державі, де весь народ бере участь у творенні законів, на думку Руссо, може бути збережена свобода.

Він висуває ідею народного суверенітету й аргументує її тим, що коли кожна людина братиме участь у прийнятті законів, то вона здебільшого підкорятиметься тільки собі. Замість втраченої природної свободи при народному суверенітеті людина отримає свободу політичну.

Народний суверенітет, зазначав Руссо, неподільний, невідчужуваний і необмежений. Він критикував вчення Монтеск'є про поділ влад.

Руссо порівнював аргументи прибічників цієї теорії з прийо­мами японських фокусників, які на очах у глядачів розрізають ди­тину на шматки, підкидають ці шматки вгору, після чого вона па­лає живою і неушкодженою. "Такі приблизно, - зауважує Руссо, - і прийоми наших політиків: розчленивши вартим яр­марку фокусом соціальне тіло, вони невідомо як збирають знову шматки".

Здійснення народного суверенітету Руссо мислив шляхом передання законодавчої влади народу. Звідси він визначає закон як вираження загальної волі. Відповідно до суспільного договору, вважав Руссо, кожен віддає власну особистість і силу під верховне управління загальної волі. Тому загальна воля непогрішима, бо спрямована на здійснення загального блага.

Згідно з Руссо загальна воля - це не воля всіх, а воля більшості. Вона не передбачає згоди всіх. Загальна воля - це те, на чому схо­дяться всі вияви приватної волі кожного індивіда.

Воля всіх - це сукупність виявів волі індивідами, в яких вони переслідують свої власні інтереси.

Якщо при голосуванні хто-небудь залишиться в меншості, то це означає, що він так само брав участь у творенні загальної волі, але не вгадав її. Якщо ж хтось відмовиться підкорятись загальній волі, то буде змушений до покори всім політичним організмам і це означатиме лише те, що його силою змусять бути вільним. Рус­со був противником народного представництва. Він вважав, що кожний громадянин повинен особисто брати участь в обговоренні та прийнятті законів. Загальна воля не може бути представлена. "Англійський народ, - пише Руссо, - жорстоко помиляється, вважаючи себе вільним. Він вільний тільки під час виборів членів парламенту; як тільки вони обрані, народ стає рабом, він - ніщо".

Ідеалом Руссо була невелика патріархальна республіка, тому народне представництво він припускав як виняток у великих дер­жавах, але стверджував, що депутати в таких державах лише при­кажчики народу і їхнє рішення набирає сили закону лише після затвердження його народом.

Руссо стверджував, що виконавча влада встановлюється наро­дом і від неї залежить форма правління. Якщо народ доручає ви­конавчу владу одному - це монархія, кільком - аристократія, а якщо народ забажає залишити виконавчу владу собі - це демок­ратія.

Однак у будь-якому разі суверенна влада, наголошує філософ, залишається в руках народу і тоді навіть монархія стає демокра­тичною республікою.

Урядова влада встановлюється не суспільним договором, а де­кретом, постановою народу. Будь-які наступні народні збори Рус­со рекомендує відкривати постановкою двох запитань: чи хоче на­род зберегти існуючу форму правління; чи залишається урядова влада в руках тих, хто має її на цей момент. Це й забезпечить, на думку Руссо, бездоганну роботу уряду. Інший засіб, який він реко­мендує, - це створення спеціального контрольного органу, який називає трибунатом. Це охоронець законодавчої влади, законів, який, з одного боку, захищає народ від будь-яких зазіхань на його права з боку уряду, а з іншого - підтримує також уряд у тих ме­жах, в яких він має перебувати силою наданих йому повноважень. Трибунат не бере участі в здійсненні законодавчої, виконавчої уря­дової влади, але він як орган нагляду має право забороняти поста­нови і розпорядження уряду.

Загалом вимоги демократичних змін мали у Руссо прогресив­ний характер і пробуджували революційну думку його сучасників і послідовників. Однак його теорія ґрунтувалась в основному на ідеалістичних уявленнях про суспільство.

Руссо мало вірив у здійснення свого ідеалу і був змушений виз­нати, що "завжди маса приноситиметься в жертву небагатьом, а суспільний інтерес - приватному; пристойні терміни - закон і дисципліна - завжди будуть знаряддям насильства і зброєю не­справедливості".

Ратуючи за формальну юридичну рівність, Руссо, однак, не на­смілювався зазіхати на принципи приватної власності. Він не виз­навав її природним правом, але заявляв, що вона "найбільш свя­щенна з усіх прав громадян, значніша в деякому плані, ніж свобода". Після такої тези він, проте, намагався досягти рівності в суспільстві. Завдання правителів, на його думку, полягає в тому, щоб загладжувати суперечності й запобігати виникненню край­ньої майнової нерівності. "Жодний громадянин не повинен бути багатим настільки, щоб мати можливість купити іншого, і жод­ний таким бідним, щоб був змушений продаватися". І далі, про­пагуючи необхідність, навіть обов'язковість суспільно корисної праці, Руссо заявляв: "Той, хто проїдає в лінощах незароблене ним майно, - краде його".

Таким чином, як бачимо, Руссо мріяв про таку патріархальну невелику державу, де кожний матиме дрібну власність, необхідну для задоволення елементарних потреб.

Pуcco засуджував широкий розмах капіталістичного розвитку і, не розуміючи тенденцій історичного розвитку, обстоював госпо­дарство, засноване на дрібнобуржуазній власності. "Згадайте, - зауважував він, - що стіни міст створюються з руїн сільських бу­динків. Дивлячись на кожний палац, який зводиться у столиці, мені здається, що я бачу, як ціла країна вкривається руїнами".

Руссо був справжнім натхненником буржуазної французької революції. Він таврував несправедливість суспільного і державно­го ладу, ненавидів пригнічення, заперечував нерівність і ворожне­чу між народами. Його вплив на подальшу політичну думку був величезний. Єдиний портрет, що прикрашав скромну оселю Іммануїла Канта, був портрет Ж.-Ж. Руссо.

Наполеон Бонапарт захоплювався його ідеями і наприкінці свого життя заявив: "Майбутнє покаже, чи не краще було б для спокою на землі, якби ні Руссо, ні я ніколи не існували".

Своїм вченням про закон як вираз загальної волі та про законо­давчу владу як прерогативу невідчужуваного народного суверені­тету, своєю концепцією суспільного договору і принципами ор­ганізації держави Руссо справив величезний вплив на подальший розвиток державно-правової думки та соціально-політичної прак­тики.