9.3. Іммануїл Кант

Родоначальник німецького ідеалізму Іммануїл Кант (1724- 1804 pp.) народився в Кенігсберзі у сім'ї ремісника. У його вихо­ванні велику роль відіграла мати, що мала сильні благочестиві по­етичні нахили. В школі він вивчав класичні мови, а в університеті, до якого вступив у 16 років, виявив інтерес до філософії і приро­дознавства.

Після університету Кант упродовж 10 років був домашнім вчи­телем у домі графа Кайзерлінга. Водночас він займався науковою роботою. У 1755 р. вийшла друком його праця "Природна історія і теорія неба". Тривалий час Кант працював помічником бібліоте­каря і тільки в 1770 р. на 46-му році життя з'явилася можли­вість обійняти посаду на кафедрі логіки і метафізики в універси­теті.

Усе життя безвиїзно Кант прожив у Кенігсберзі, був педантом як у читанні лекцій, так і в особистому житті. Розпорядку дня він дотримувався настільки точно, що жителі Кенігсберга звіряли за ним годинники. Єдиний раз він не дотримався власного розкладу, зачитавшись працею Руссо "Еміль". Слід зауважити, що єдиний портрет, який висів у його кабінеті, був портрет Руссо. Проживши одиноким 80 років, він помер 12 лютого 1804 р.

"Важко написати історію життя Іммануїла Канта тому, що він не мав ні життя, ні історії", - так висловився про нього Генріх Гейне.

Філософські та етичні погляди, а також погляди на державу і право викладені в його основних працях: "Про основоположення метафізики нравів" (1785 p.), "Критика чистого розуму" і "Мета­фізичні зачатки вчення про право" (1737 p.), "До вічного миру" (1793) та ін.

Основна риса філософії Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс між ними, поєднання в одній системі різ­нобічних, протилежних філософських напрямів.

Справді, Кант протиставляє себе матеріалізму, з одного боку, а з іншого - ідеалізму і скептицизму. Він називає власну філософію трансцендентальним ідеалізмом і стверджує, що за допомогою його філософії можна "під корінь підрізати матеріалізм, фаталізм, атеїзм, невіру вільнодумства, мрійливість і марновірство".

При всій двобічності та суперечливості системи Канта він від­давав явну перевагу ідеалізму. Головне завдання своєї філософії Кант вбачав у тому, щоб знайти межі чистого розуму, а саме ті, в яких діє закон необхідності, і відшукати сферу, де діє закон свобо­ди (закон, що діє в суб'єкті).

Згідно з Кантом пізнання передбачає три стадії: чуттєвість, мір­кування і розум. Пізнання людини має межі, позаяк їй доступні лише явища, а саме результат дії об'єкта пізнання на суб'єктивну пізнавальну здібність. Об'єкт сам собою (як "річ в собі") недосяж­ний пізнанню. Розум людини не може вийти за межі явища, а саме в надчуттєвий світ, так як і птах не може літати в безповітря­ному просторі. Проте, якщо надчуттєве не може сприйматись, то воно може бути мислиме. Кант назвав гри мислимі ідеї розуму, які не можуть бути піддані досліду, а становлять лише вищі цілі пізнання: душі ("Я"), миру та Бога. Проголосивши Бога безу­мовним принципом усього. Кант надає повну перевагу ідеалізму перед матеріалізмом.

Кант висуває положення, що людина водночас належить двом світам. Як істота емпірична вона перебуває у світі явищ, а отже, підпорядковується закону причинності та необхідності й тому вона не вільна. Проте водночас як "річ у собі" людина незалежна і щодо цього вільна - її дії підпорядковуються закону свободи.

Морально чистою поведінка людини стає тільки тоді, коли, пе­ремагаючи будь-які нахили, низькі або високі, діє, виключно вихо­дячи з почуття обов'язку. Єдино моральною спонукою є усвідом­лення обов'язку, повага до морального закону.

Цей моральний закон диктує людині веління в безумовній формі.

Взагалі веління або імперативи можуть бути двох видів: гіпоте­тичний (умовний) і категоричний (безумовний). У першому ви­падку дотримання імперативу ставиться в залежність від бажання досягти певної мети (бажаєш бути пастором - вчи богослов'я). Моральний же закон не зумовлюється якою-небудь метою і тому він безумовний і є категоричним імперативом.

Кант назвав дві формули категоричного імперативу, якими по­винні керуватись люди у своїх діях. Категоричний імператив - це притаманний людській волі практичний розум, моральний закон, який проголошує: "Вчиняй завжди так, щоб правило твоєї по­ведінки могло бути принципом всезагального законодавства". Тому не можна казати неправду, потрібно поважати власність, не можна у відчаї та нужді позбавляти себе життя тому, що можна тільки уявити наслідки, коли такі вчинки стануть правилом за­гальної поведінки. Оскільки моральний закон є законом свободи, а основа самовизначення волі - мета, що рівна для всіх розумних істот, то друга формула категоричного імперативу передбачає, що треба: "Вчиняти так, щоб завжди мати на увазі людство як у твоїй особі, так і в особі будь-кого іншого, як мету, і ніколи не дивитись на нього тільки як на засіб".

У цьому положенні абстрактно виражено прогресивну ідею гідності людської особи, виявляється протест проти феодальних порядків і кріпацтва.

Друге характерне положення Кантової етики полягає в тому, що вимога категоричного імперативу на практиці земного життя нездійсненна.

Людина як "річ у собі" незалежна від впливу на її волю навко­лишнього середовища і може діяти, підкоряючись тільки мораль­ному закону. Однак людина ще и явище, і навколишній її світ впливає на її волю, порушує принципи моралі, творить з нею свавілля. І тому людина може бути морально чистою тільки в раю, у потойбічному світі. (Кант допускав віру в безсмертя душі й Бога.)

Нездійсненність вимог моралі спричинює необхідність права. Право регулює зовнішню поведінку людей. "Питання про те, що таке право, - зауважує Кант, - створює для юриста такі самі труднощі, як для логіки питання про те, що таке істина..."

Щоб правильно відповісти на це питання, юрист, згідно з Кан­том, має залишити осторонь емпіричні зачатки, взяті з конкрет­них умов місця і часу і шукати джерело суджень в одному лише розумі. "Суто емпірична наука права - це голова, яка може бути дуже красива, але, на жаль, без мозку".

Кант запропонував таке визначення права: "Право є сукупність умов, за яких свавілля одного може бути узгоджене зі свавіллям іншого за загальним законом свободи".

Кант справедливо зазначав, що неможливо вирішити питання про сутність права, спираючись тільки на емпіричні дані. Проте далі він припускається помилки, підміняючи питання про право питанням про справедливість.

Вчення Канта про право стало основою ідеалістичного напря­му в буржуазній юридичній науці - нормативізму, який стверд­жував, що норми права незалежні від законів розвитку суспільно­го життя і становлять вимоги обов'язку ("належного" або Sollen), тоді як закони природи і суспільного життя виражають необхід­ність, в якій воля людини безсила (Sein).

Із вченням Канта тісно пов'язана теорія правової держави, ос­кільки він вважав, що мета держави полягає в забезпеченні пану­вання права, вимогам якого повинна підпорядковуватись держа­ва.

Кант стверджує, що держава - необхідність її, зумовлюється знову ж таки вимогами категоричного імперативу. Мета держа­ви - забезпечити примусовою силою виконання правових норм. Держава - це результат угоди, силою якої кожен відмовляється від природної свободи, щоб користуватись свободою як член дер­жави.

Як зауважує Кант, цей перший договір не історичний факт, а тільки апріорна ідея, яка сприяє тому, щоб пояснити те, що недо­ступно історичній науці.

Кант визначав державу як об'єднання певної кількості осіб під дією права (таким чином, держава - це суто правова організація). Мета держави - не щастя громадян, а торжество ідеї права.

Наслідуючи Руссо, Кант заявляв, що суверенітет у державі на­лежить тільки народу, і хоча на практиці він навряд чи може бути здійсненний, цього треба прагнути. І взагалі, зауважував він, "тре­ба підкорятись нині існуючій владі, яке б не було її походження''.

Щодо політичних прав, зокрема виборчого права, то Кант поді­ляв громадян на "активних" і "пасивних". До останніх він відно­сить ремісників, робітників, жінок і слуг.

Стосовно власності, то Кант, як і всі буржуазні ідеологи, обсто­ював інтереси буржуазії. Будь-яка власність у державі, заявляв він, має бути приватною. Однак як противник феодалізму він запере­чував власність лицарських і духовних орденів.

Форми правління Кант класифікує за двома ознаками:

• кількістю законодавчих осіб - автократичні (абсолютна мо­нархія), аристократичні та демократичні;

• наявністю або відсутністю поділу влад (республіканські - з поділом влад і деспотичні - без поділу влад).

Найкращою формою правління Кант вважав автократію, а саме абсолютну монархію, так як вона найпростіша. Демократія, на його думку, найскладніша й тому найгірша.

Кант зауважував, що абсолютна монархія має тенденцію пере­роджуватись у деспотизм, ворожий інтересам суспільства. Такої загрози, на його думку, уникла Пруссія при сучасному йому ко­ролі Фрідріху II - королі з "високою душею", який "стримує себе справедливістю". Перехід від абсолютної монархії до конституцій­ної Кант припускає лише шляхом реформ, коли король дарує на­роду конституцію. Революційний шлях неприпустимий, так як державний лад і закони святі та недоторканні. Він особливо зне­важливо ставиться до царевбивць, заперечуючи жорстокість, ї ви­магає смертної кари для тих, хто тільки намір такий має.

Як бачимо, Кант фактично відійшов від власної тези про суве­ренітет народу і вважав сувереном не народ, а монарха. Згідно з Кантом держава повинна забезпечувати охорону приватної влас­ності, але сама не повинна мати власності. Інакше держава могла б забрати собі всю приватну власність і в такий спосіб знищити її. Держава може тільки накладати податки на приватних власників.

У цих судженнях Кант є захисником буржуазної приватної власності від посягань на неї феодальної держави.

У галузі кримінального права Кант також вимагав, щоб прин­цип покарання виявлявся у рівності покарання і злочину, немину­чості покарання.

Багато цікавих і прогресивних ідей запропонував Кант у між­народному праві. На його думку, війна не може бути сама собою метою - вона може бути тільки засобом для встановлення миру народів. Мета людства - вічний мир.

У праці "Ідея всезагальної історії у всесвітньо-цивільному плані" (1784 р.) Кант висловив здогад про об'єктивну закономірність, яка зумовлює встановлення миру, про неминучість створення на мир­них засадах союзу народів - це диктує моральний прогрес людства.

В одній з останніх праць "До вічного миру" (1795 р.) Кант передбачав можливість створення союзу народів у вигляді феде­рації держав. Це не світова держава, а добровільний союз суверен­них держав, союз миру. (Слід зауважити, що першим проектом вічного миру був проект чеського короля Георгія Подебрада (XV ст.), а загалом таких проектів налічувалося близько 100.)

Кант мало вірив у можливість здійснення ідеї вічного миру, але рекомендував докладати всіх зусиль, щоб наблизити цю ідею до дійсності. У цьому зв'язку він виступав за:

• невтручання у справи інших держав;

• скорочення постійних військових формувань;

• оголошення і ведення війни не повинно бути абсолютною прерогативою монарха, на це потрібна добровільна згода підданих;

• гуманізацію методів ведення війни. Війна не повинна бути каральною, нищівною, або такою, що має на меті понево­лення інших народів;

• неправомірне використання підданих як шпигунів, убивць, поширювачів неправдивих відомостей;

• поставки і контрибуції не повинні перетворюватись на гра­біж народу;

• переможці не мають права вимагати відшкодування війсь­кових витрат або викуп при обміні військовополоненими;

• переможена держава (держава, яка зазнала поразки) і її під­дані не повинні втрачати в результаті завоювання грома­дянську свободу і перетворюватись на колонію завойовни­ків, а піддані - на рабів (інакше війна була б каральною). Насамкінець зауважимо, що ідеї Канта як свого часу, так і в по­дальшому мали прогресивне значення.