- •10.1. Загальна характеристика основних напрямів політичної думки 150
- •11.1. Коротка характеристика періоду 163
- •12.1. Основні напрями політичної думки 193
- •1. Завдання і значення курсу історії політичних та правових вчень
- •2. Предмет історії політичних та правових вчень
- •3. Методи вивчення історії політичних та правових вчень
- •Частина і. Політичні та правові вчення у стародавньому світі Розділ 1. Політичні та правові вчення у країнах Стародавнього Сходу
- •Особливості формування політичних та правових вчень
- •Стародавній Єгипет
- •Стародавня Індія
- •Стародавній Китай
- •Розділ 2. Політичні та правові вчення у Давній Греції
- •2.1. Основні напрями і головні проблеми політичної думки
- •2.2. Геракліт
- •2.3. Демокріт
- •2.4. Софісти (Протагор)
- •2.5. Сократ
- •2.6. Платон
- •2.7. Аристотель
- •Розділ 3. Політичні та правові вчення у Стародавньому Римі
- •3.1. Загальна характеристика політичної та правової думки
- •3.3. Політичні ідеї раннього християнства
- •3.4. Цицерон
- •Частина II. Політичні та правові вчення в середні віки, епоху відродження та реформації Розділ 4. Політичні та правові вчення в Західній Європі в період виникнення і розвитку феодалізму
- •4.1 Загальна характеристика основних напрямів політичної думки
- •4.2. Фома Аквінський
- •4.3. Марсілій Падуанський
- •4.4. Політичні ідеї середньовічних єресів
- •Розділ 5. Політичні та правові вчення в Західній Європі на початку розпаду феодалізму
- •5.1. Загальна характеристика антифеодальної державно-правової ідеології
- •5.2. Мартін Лютер
- •5.3. Нікколо Макіавеллі
- •5.4. Томас Мор
- •5.5. Жан Боден
- •Частина III. Політичні та правові вчення XVII - першої половини XIX ст. Розділ 6. Політичні та правові вчення в Голландії та Англії в період ранніх буржуазних революцій
- •6.1. Загальна характеристика тогочасної політико-правової думки
- •6.2. Гуго Гроцій
- •6.3. Бенедикт Спіноза
- •6.4. Томас Гоббс
- •6.5. Джон Докк
- •6.6. Індепенденти (Дж. Мільтон, Олджерон Сідней)
- •6.7. Джон Лільберн
- •6.8. Джерард Уїнстенлі
- •Розділ 7. Політичні та правові вчення у Франції в період кризи феодального ладу і буржуазної революції кінця XVIII ст
- •7.1. Основні напрями політичної думки
- •7.2. Вольтер
- •7.3. Шарль Луї Монтеск'є
- •7.5. Якобінці (Робесп'єр, Марат)
- •7.6. Утопічний соціалізм (Мельє, Мореллі, Маблі)
- •Розділ 8. Політична та правова думка в Україні (XVII-XVIII ст.)
- •8.1. Коротка характеристика періоду
- •8.2. Пилип Орлик
- •8.3. Феофан Прокопович
- •8.4. Григорій Сковорода
- •8.5. Яків Козельський
- •Розділ 9. Політичні та правові вчення в Німеччині наприкінці XVIII - на початку XIX ст
- •9.1. Загальна характеристика основних напрямів політико-правової ідеології
- •9.2. Історична школа права (г. Гуго, к. Савіньї, г. Пухта)
- •9.3. Іммануїл Кант
- •9.4. Фрідріх Гегель
- •Розділ 10. Політичні та правові вчення у сша в період боротьби за незалежність
- •10.1. Загальна характеристика основних напрямів політичної думки
- •10.2. Олександр Гамільтон
- •10.3. Томас Джефферсон
- •10.4. Томас Пейн
- •Розділ 11. Політичні та правові вчення в Росії у XVII-XIX ст
- •11.1. Коротка характеристика періоду
- •11.2. Симеон Полоцький
- •11.3. Юрій Крижанич
- •11.4. І. Т. Посошков
- •11.5. В. М. Татищев
- •11.6. С. Ю. Десницький
- •11.7. О. М. Радищев
- •11.8. Політичні та правові ідеї декабристів (п. І. Пестель, м. М. Муравйов)
- •11.9. М. М. Сперанський
- •11.10 "Слов'янофіли" і "Західники". Б. М. Чичерін
- •Розділ 12. Політичні та правові вчення в Західній Європі в першій половині XIX ст
- •12.1. Основні напрями політичної думки
- •12.2. Бенжамен Констан
- •12.3. Ієремія Бентам
- •12.5. Шарль Фур'є
- •12.6. Роберт Оуен
- •12.7. Огюст Конт
- •12.8. Юридичний позитивізм (Дж. Остін)
- •Частина IV. Політичні та правові вчення у європі і сша другої половини XIX - XX ст Розділ 13. Політичні та правові вчення революційних демократів Росії і України
- •13.1. Загальна характеристика політико-правової ідеології революційного демократизму
- •13.2. О. І. Герцен
- •13.3. М. Г. Чернишевський
- •13.4. Тарас Шевченко
- •13.5. Михайло Драгоманов
- •13.6. Іван Франко
- •13.7. Леся Українка
- •Розділ 14. Політико-правове вчення марксизму
- •14.1. Історичні умови виникнення і формування марксизму
- •14.2. Зміст і сутність марксистської політико-правової теорії
- •Розділ 15. Політико-правова ідеологія анархізму
- •15.1. Причини виникнення і сутність
- •15.2. Макс Штірнер
- •15.3. П. Ж. Прудон
- •15.4. М. О. Бакунін
- •Розділ 16. Політичні та правові вчення у країнах Європи і сша в хіх-хх ст
- •16.1. Загальна характеристика політико-правової думки на рубежі хіх-хх ст
- •16.2. Рудольф Ієрінг
- •16.4. Рудольф Штаммлер
- •16.5. Теорія солідаризму Леона Дюгі
- •16.6. Соціологічна теорія права Євгена Ерліха
- •16.7. Психологічна теорія права Лева Петражицького
- •16.8. Нормативістська теорія Ганса Кельзена
- •16.9. Політико-правові ідеї фашизму і неофашизму
- •Розділ 17. Політичні ідеї національно-визвольного руху V хіх-хх ст
- •17.1. Загальна характеристика політико-правової ідеології національно-визвольного руху
- •17.2. Хосе Марті
- •17.3. Сунь Ятсен
- •17.4. Махатма Ганді
16.7. Психологічна теорія права Лева Петражицького
Лев Йосипович Петражицький (1867-1931 pp.) - відомий правознавець і громадсько-політичний діяч. Народився в Польщі. Вчився спочатку на медичному, а потім на юридичному факультеті університету св. Володимира в Києві. Як один з кращих студентів був відряджений до Німеччини для продовження навчання. Молодий вчений вже в першому своєму творі розкритикував проект цивільного кодексу Німеччини (BGB), що дебатувався тоді в наукових кодах. Його зауваження щодо проекту обговорювались як серед німецьких вчених, так і в рейхстазі при повторному читанні укладення. У цій полеміці Петражицький заклав засади власного правового вчення.
Повернувшись до Росії у 1898 p., він обіймав посаду декана юридичного факультету Петербурзького університету'. Був активним діячем кадетської партії і депутатом І Державної думи. Після Жовтневої революції переїхав до Польщі й до кінця життя працював завідувачем кафедри соціології Варшавського університету.
Науковий внесок Петражицького в юридичну науку становлять праці "Що таке право?", "Філософія права", "Введення у вивчення права і моралі", двотомна "Теорія держави і права у зв'язку з теорією моралі", "Природа етичних явищ і правосвідомості як мотивів людських вчинків".
Своє вчення Петражицький розпочав з критики теорії юридичного позитивізму як науки, не спроможної розв'язати фундаментальні юридичні проблеми. Вчений звинувачував позитивізм у його злагоді з навколишньою дійсністю, обмеженості та безперспективності. Він слушно зауважував, що цій теорії нічого не залишається, як виводити норми права власне з цих самих норм.
У праці "Нариси філософії права" Петражицький зауважував: "Визначення сутності права є не тільки перше, а й основне, істотне завдання науки права". Проте, на жаль, незважаючи на великі зусилля геніальних представників людської думки, це завдання не було вирішене. "Жодне з численних визначень права не отримало санкції науки і не визнано загальним підґрунтям для побудови наукової будівлі. Жодне з них не стало навіть "панівною думкою".
Поставивши питання про необхідність створення нового вчення про право. Петражицький висунув ідею союзу трьох наук - логіки, психології і юриспруденції. Традиційний зв'язок філософії і юриспруденції він вважав малоефективним. Філософія, на його думку, завжди відображала боротьбу ідей матеріалізму та ідеалізму. Цю суперечку ще й досі не розв'язано. Як матеріалізм, так й ідеалізм у процесі розвитку людського знання мають ще довести свою правоту.
Тому підґрунтям правознавства Петражицький проголосив психологію - науку, яка може дати нові ідеї у сфері права й зламати старі традиції. Він виходив з того, що право корениться у психіці індивіда, воно є феноменом психіки. Тому марно юристу шукати правовий феномен "десь у просторі над або між людьми, v "соціальному середовищі"..., мім часом як цей феномен відбувається у нього в голові, в його ж психіці, і тільки там".
Як прибічник ідей природного права Петражицький виходив із того, що є два види права, що право не зводиться тільки до державно-нормативного регулювання. Позитивним аспектом природно-правового напряму він вважав постійні вимоги поліпшення чинного законодавства, критичне ставлення до правотворчої діяльності зі створення позитивного права. Цю ідею "правової політики", на його думку, слід відродити і поставити на наукову основу.
Логіка повинна контролювати процес правильного створення наукових понять.
Петражицький вказував на велику прогалину v психології - відсутність спеціального теоретичного розділу про емоції. Створення "емоційної психології", - зазначав він, - є нагальною потребою, тому що саме в такій якості психологія необхідна юриспруденції".
Вказавши на первинні, життєзабезпечуючі емоції, що залежать від стану організму (відчуття голоду, болю, сну), Петражицький виокремлює емоції складніші за змістом. Цей вид емоцій вирізняється тим, що це не потреби фізичного стану організму, а особливий стан у соціальному середовищі. Вони спрямовані па іншу людину або соціальний організм - це "етичні емоції". Активний аспект цих емоцій полягає в тому, що людина перебуває у стані моторного збудження, переживає потяг до дії на користь іншої людини або суспільної установи. Такий емоційний стан зв'язаності "переживається як внутрішня завада свободі, як своєрідна перепона нашим бажанням, нахилам, цілям і як твердий та неухильний тиск у бік певної поведінки, з уявленням про яку поєднуються відповідні емоції".
Ці емоції, до змісту яких входить переживання "чужого права", складніші від емоцій болю, голоду, спраги. Такі переживання породжують у свідомості "інтелектуальне уявлення" про вчинок. Звідси випливає таке соціальне поняття, як "обов'язок".
Системою відповідних психологічних переживань "створюється своєрідна структура людських суспільств, - зазначає Петражицький, - яка закріплює за окремими індивідами певну суму благ, певну сферу панування і свободи".
Вчення про емоції як регулятори людської поведінки відоме давно. "Тому, - слушно зауважує С. П'яткіна, - постановка проблеми про те, що відбувається з людиною як емоційною істотою, коли вона як член суспільства діє в соціальному середовищі, здійснюючи соціально значущі вчинки, цілком закономірна. Однак мало поставити проблему... У теорії Петражицького відкритий ним емоційний регулятор людської поведінки набув дещо спотворену перспективу: він був піднятий ним до рівня права і названий "істинною і єдиною правовою реальністю".
Петражицький значно розширив поняття права. Він розглядав право у двох аспектах. По-перше, як офіційне і неофіційне право. Офіційне застосовується і підтримується державною владою. Неофіційне позбавлене такої підтримки, але все одно діє як право. Таким чином, Петражицький виключив (ігнорував) державний примус як істотний елемент права.
По-друге, як позитивне (гетерономне) та інтуїтивне (автономне) право.
Позитивне право передбачає відповідні "нормативні фактори", а саме зовнішні джерела, на які воно спирається (кодекси, закони, звичаї).
Інтуїтивне право є результатом внутрішнього, інтуїтивного самовизначення індивіда. Це право, за допомогою якого задовго до виникнення зовнішніх нормативних регуляторів людська психіка фактично регулювала людські вчинки, які втілювали реалізацію прав і обов'язків людей стосовно один одного. Це, на думку Петражицького, найважливіший доказ психологічної сутності права. У теорії Петражицького немає вказівок на параметри (межі), які ставить людині історична необхідність. Тому факт наявності інтуїтивного права він помилково пояснював як автономну, емоційну творчість власне особи.
Петражицький не простежив діалектичного зв'язку між індивідуальною і соціальною психологією, психологією середовища, класів, груп. Він заявляв, то існує стільки систем інтуїтивного права, скільки є самих індивідів. При цьому правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників відносин, а кожною людиною окремо. "Переживання, що спостерігаються у психіці лише однієї людини і не визнаються з боку інших, не перестають бути правом," - стверджував Петражицький. На цій підставі він припускав існування правових відносин не тільки з живою природою, неживими предметами, а й з нереальними - богом, дияволом. Однак інтуїтивно право не є в нього критерієм оцінки позитивного та офіційного права з позицій добра і зла.
Надмірне розширення поняття права привело Петражицького до розриву об'єктивного зв'язку права і держави.
Петражицький не дав детальних рекомендацій щодо практичного здійснення політики права, а свій обов'язок вбачав у тому, щоб визначити відправні принципи нової юридичної науки, обґрунтувати її необхідність. Визначальне становище у правовій політиці держави повинні займати не примусові заходи, а механізми виховного впливу на поведінку людей.
Суспільно-політичний ідеал Петражицького - етичний соціалізм - передбачав заміну деспотичного режиму системою державного та общинного самоврядування. У майбутньому право поступиться місцем нормам моралі, оскільки воно "існує через невихованість, дефектність людської психіки і його завдання полягає в тому, щоб зробити себе зайвим і бути усунутим''.
Коментарі зайві.
