16.4. Рудольф Штаммлер

Традиційне для німецької політико-правової думки зусилля побудувати наукове знання про право, спираючись на аргументи філософії, брався здійснити Рудольф Штаммлер (1856-1938 pp.).

У працях "Господарство і право", "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Сутність і завдання права і правознавства" та інших Штаммлер намагався обґрунтувати новий підхід до розуміння права і правових явищ. Виступаючи з позицій неокантіанців, він здобув популярність не лише в німецькомовних країнах, айв тодішній царській Росії.

Не беручи до уваги різку критику на його адресу і враховуючи, що Штаммлер мав також своїх прибічників і послідовників, спро­буємо викласти основні положення його вчення про право й об'єктивно оцінити їх.

Отже, що таке "право" згідно з теорією Штаммдера? Щоб від­повісти на це запитання, недостатньо лише зовнішньо описати правила, які з мовчазної згоди деяких авторів позначаються як "правові положення". Цей прийом, стверджує Штаммлер, не може гарантувати повного визначення поняття "права" і виявити його істотні риси. Завдання полягає зовсім не в тому, щоб "витягу­вати поняття права" з накопиченого досвіду "особливої" юридич­ної практики.

У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого (Sollen und Sien), формального і фактичного Штаммлер об­стоював логічний примат права щодо соціальних реалій і наголо­шував, що "закономірність соціального життя людей є закономір­ність його юридичної форми". При цьому під закономірностями і цілями соціального життя та суспільного розвитку він мав на увазі апріорні ідеї розуму, включаючи й апріорні форми права і належ­ного в праві (Sollen). "Приватні спостереження за правом, - заува­жував Штаммлер, - залежать від загальних понять права, а не навпаки, на противагу тому, поняття "права" зовсім незалежне від того чи іншого соціального застосування його в сфері конкретного досвіду".

Таким чином, за хибним твердженням Штаммлера, вся сукуп­ність юридичної практики - це лише відображення якихось пра­вових ідей і тільки. Для визначення поняття "право", на його дум­ку, потрібно дослідити всю сукупність соціального (а не "правового") досвіду, оскільки ідея права, безперечно, входить у проблему суспільного існування людей. У цій сукупності шляхом критичних міркувань потрібно впевнено виявити умови, що допо­магають з'ясуванню поняття "права", визначити його формальне відношення до моралі, звичаїв і свавільної влади.

Однією з основних ознак права Штаммлер називає "момент правового примусу". Достатньо звичайного спостереження, зазна­чає він, аби переконатись, що будь-який юридичний порядок, саме як "правовий", заявляє претензію на придушення будь-якого протилежного бажання (протидію) і справді досягає визначеної ним поведінки підлеглих.

Однак саме це претендування права на примус, на думку Штаммлера, піддається нерідко принциповим сумнівам. Як прик­лад він наводить сучасні йому теорії анархізму.

Подібному сумніву можна протидіяти "лише теоретичним обґрунтуванням правового примусу, обґрунтуванням, яке, безу­мовно і цілком, має переноситися на сутність права і, навпаки, не може бути основане на розгляді спеціального змісту певного пра­вового порядку". Однак навіть у такому випадку, зауважує Штам­млер, якщо хто-небудь спробує критично осмислити зміст відо­мого історичного права, йому потрібно для правильної оцінки і судження звертатись по допомогу до "загально дієвого мірила . Орієнтиром у процесі цієї роботи має бути ідея справедливості.

Для визначення сутності права потрібно з'ясувати такі питан­ня:

1.                  Що таке право? Яке загальне поняття є його основою?

2.                  Обґрунтувати обов'язкові якості права: як розуміти, що вся­кий припис права, незалежно від його змісту, може вимагати покірності тільки тому, що є "правовою" нормою?

3.                  Коли зміст правової норми є матеріально обґрунтованим? Яких дій має дотримуватися будь-хто, щоб його бажання було справедливим?

Загальною рисою усіх трьох проблем є, згідно з Штаммлером, неможливість їх розв'язання шляхом простого розгляду особли­востей певних історичних прав. Поняття і вчення, що входять у них, безумовно, мають застосовуватися в будь-якому праві, що може мислитись. Розв'язати поставлені проблеми можна лише шляхом критичного саморозсуду, розкладаючи емпіричні дані суспільної самосвідомості й з'ясовуючи формальні умови, при од­номанітному застосуванні яких тільки й можлива відповідь на три щойно названі питання. Отже, Штаммлер стверджує, що най­ближчим предметом розгляду є система передбачуваних всюди умов предметного пізнання права, його теоретичного значення і практичного застосування.

Штаммлер надає великого значення "науковому мисленню", науковим пошукам "основного питання" для вироблення "загаль­ноприйнятої теорії". Він висловлює думку, що без орієнтації на "єдине основне вчення" будь-яке судження з питань права матиме лише суб'єктивний характер, оскільки воно позбавлене об'єктив­ного обґрунтування.

Теоретик критично ставиться до посилань на гак зване правове почуття, оскільки воно фактично означає лише посилання на якесь містичне походження суджень про право. Тому, на його дум­ку, за допомогою такого "незрозумілого" і "загадкового" критерію неможливо відповісти на питання про поняття і обґрунтованість права, оскільки не можна з'ясувати питання, в чому полягає озна­ка ідеї "вільної справедливості правового бажання".

Крім того, переконливо наголошує Штаммлер, "ніхто не при­носить із собою на світ загальновизнаних ідей про право і справед­ливість. Вони здобуваються кожним окремо лише під впливом ве­ликої кількості особливих вражень. У цьому значенні так часто вживане "правове почуття" означає лише випадкові, частково на­копичені знання про право і судження про нього". Ще з незапам'ятних часів питання права "серйозно і настирливо запо­лоняли розум людей". Так, вершиною слави римської юриспру­денції Штаммлер називає "віру в справедливість". "Справед­ливість - це незмінна і повсякденна готовність відплатити кожному за його заслуги. Приписи цього права такі: достойно жити, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне. Юрис­пруденція - це знання людського і божественного, наука про правду і кривду". Всесвітнє значення класичних юристів Риму полягає в тому, що вони "насмілилися перевести свій погляд з тривіальних питань на цілісність. Розглядаючи кожний окремий випадок з усією його обмеженістю, вони направляли свої думки до провідної зорі загального права, тобто до встановлення в житті справедливості".

Для з'ясування поняття і сутності права Штаммлер піддає кри­тичному аналізу три, на той час основні, напрями в теорії права: природне право, історичну школу права і матеріалістичне ро­зуміння історії.

На думку Штаммлера, природне право виникає тоді, коли в будь-якій розвиненій культурі виявляються недоліки, коли існую­чий порядок стає багато в чому незрозумілим або занадто склад­ним, тоді багато хто охоче шукає пристанище в "природі". Вона має негайно надати їм міцне опертя проти довільних і відмираю­чих устремлінь і вимог. Так, уже в усі часи робилися спроби від­крити на противагу позитивному праву, яке надто часто уявлялось помилковим і випадковим, природне право або право, народжене разом з нами.

Штаммлер наголошує, що ідеї природного права сформува­лись у правовій філософії давніх греків, пройшли через схоластич­ну філософію середньовіччя і в різних інтерпретаціях і застосуван­нях дійшли до сучасних йому днів.

Природне право має силу не стосовно осіб, підпорядкованих йому, воно не є щодо них зовнішньою примусовою нормою, не зобов'язує також виконавчі органи держави - воно стосується виключно законодавця і слугує провідною зіркою законодавцю.

На думку Штаммлера, помилка авторів природного права по­лягає не в постановці питання як такого. Про "природу права'' ве­дуть мову і сучасні емпірично налаштовані юристи, які шукають загальновизнаного методу будь-якого розгляду права. Помилка розвідок, здійснених в епоху Просвітництва, полягала скоріше в способі виконання, оскільки вони проектували завершену книгу права з нерухомим змістом. А це, наголошує Штаммлер, немож­ливо. Зміст права спрямований на регулювання людської пове­дінки, яка має на меті задоволення певних потреб. А все, що стосується людських потреб і способів їхнього забезпечення, під­порядковано постійним змінам. "Не існує більше ніж одне поло­ження права, яке за своїм позитивним змістом залишалося б, бе­зумовно, незмінним". Тому постає проблема встановлення загальновизнаного формального методу, за допомогою якого можна було б так спрямовувати і визначати неминуче мінливий матеріал історично зумовленого права, щоб він набував якості об'єктивно справедливого.

Справедливо критикуючи головні постулати історичної шкоди права, такі як "народний дух", "національні особливості", "народ­ну душу" за їх невизначеність, Штаммлер не розкриває соціальної сутності цієї школи, як і природно-правової, і переходить до кри­тичного аналізу матеріалістичного розуміння історії.

Штаммлер зауважує, що матеріалістичне розуміння історії "іс­нує не більше двох людських поколінь" і тому ще не стадо "зви­чайним надбанням освічених людей". А між тим, матеріалістичне розуміння історії лягло в основу значного сучасного руху, соціаліз­му, правильне розуміння якого залежить від соціальної теорії, що має бути тут викладена. При цьому теоретик права виступає з претензією на розкриття істини.

Штаммлер погоджується з думкою Ф. Енгельса, що "матеріаліс­тичний погляд на історію випливає з твердження, що виробниц­тво, і, в зв'язку з виробництвом, обмін його продуктів є основою всякого громадського порядку: в кожному суспільстві, що висту­пає в історії, поділ продуктів, а разом з ним і соціальне розшару­вання на класи і верстви відбувається залежно від того, що і як ви­робляється, і як обмінюються продукти виробництва".

Далі Штаммлер доходить висновку, що прибічники матеріаліс­тичного розуміння історії вже здавна спрямовували свою увагу на те, щоб розглядати дослідження і зображення соціальної історії з таких позицій, щоб кінцеві причини усіх суспільних змін доводи­лося шукати в економіці відповідного періоду. При цьому дане вчення аж ніяк не припускає значущості "ідей" у широкому ро­зумінні слова. Штаммлер наголошує, що матеріалістичне ро­зуміння історії хоча й не заперечує факт, що ідеальні цілі в людсь­ких уявленнях і прагненнях доволі часто буди ближчими причинами історичних змін права і завжди зберігають це значен­ня, усе ж воно вважає, що загальні духовні цінності в історії люд­ства є не чим іншим, як відображенням, копією господарських відносин; вони є рефлективними діями економічних феноменів. Виходячи з цього, пише Штаммлер, "Комуністичний маніфест" (1847 р.) дійшов висновку, що вся писана історія вказує на наяв­ність класової боротьби, що є результатом і відображенням еко­номічних явищ, що відбуваються".

Родоначальниками матеріалістичного розуміння історії Штам­млер називає К. Маркса і Ф. Енгельса і зазначає, що новизна їхньо­го вчення полягала в тому, що закономірність соціального життя радикально ставилася в генетичну залежність від соціальної еко­номіки. Отже, цей спосіб розуміння було оголошено вищим фор­мальним методом, за якого лише і можлива єдність у розумінні соціальної історії.

Спостереження останньої робить можливим як наукове пояс­нення минулого, так і цілком обґрунтоване прозріння в майбутнє.

Насамкінець щодо міркувань про матеріалістичне розуміння історії Штаммлер доходить висновку, що "це вчення в усіх відно­шеннях є незакінченим і непродуманим". Незакінченим тому, що ніколи не дає практичного визначення застосованих ним основних понять: суспільство, економічні феномени, соціальний спосіб ви­робництва тощо. Непродуманим тому, що не з'ясовує, яку ступінь необхідності воно визнає за майбутніми перетвореннями права. Проте, наголошує Штаммлер, необхідністю соціальної зміни є не­обхідність мети. Це неминуче, адже головна умова соціального розгляду, а саме регулювання спільного життя, завжди пориваєть­ся щось здійснити або досягнути певної мети.

Штаммлер заперечує марксистську тезу про первинність еко­номіки, господарського життя і вторинність права, політичних ус­танов, тезу про підпорядкованість права економіці. Визнаючи на­явність у правових інститутах відомого змісту, що виходить від суспільства, він стверджує: "При всіх політико-економічних до­слідженнях, при будь-якому вивченні народного господарства в соціальному відношенні, в основі неминуче лежить певне правове (або умовне) регулювання в тому смислі, що це конкретне правове нормування є логічною умовою відповідного політико-економічного поняття і закону". Фундаментом держави Штаммлер називає не сукупність виробничих відносин, не економічний базис суспіль­ства, а право. Воно, на його думку, виступає першоосновою і пред­течею держави. "...Можна дати визначення правового ладу без усякого відношення до державної організації, але не можна гово­рити про державну владу без посилань на юридичні норми".

Така позиція Штаммлера викликала справедливу критику з боку його опонентів і, зокрема, марксистів. Не вникаючи в зміст цієї полеміки, зауважимо, що загальне визначення права у Штам­млера хоча й не охоплює всіх ознак права і є розпливчасте, проте оригінальне: "Право є непорушне самовладне регулювання со­ціального життя людей".

Отже, об'єктивний підхід до Штаммлерового праворозуміння свідчить про наявність у ньому раціональних моментів. Проблеми співвідношення понять "справедливого" і "несправедливого" в праві, принцип розвитку, втіленням якого виступає категорія "природного права зі змістом, що змінюється", заслуговують на увагу і сучасних дослідників.