13.7. Леся Українка

Лариса Петрівна Косач (1871-1913 pp.) народилася в Новоград-Волинському (Житомирська область) в інтелігентній ро­дині. Мати - письменниця Олена Пчілка, батько Петро Антоно­вич Косач - юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту. Через хворобу вона не могла ходити до шко­ли, не вчилася в жодному навчальному закладі. Однак завдяки ста­ранням, наполегливій праці самотужки здобула освіту, різнобічні та глибокі знання, які вражали сучасників. Творча діяльність Лесі Українки припадає на буремні 90-ті роки XIX ст., коли в Росію пе­ремістився центр революційного руху.

Були різні чинники, події, видатні люди, які допомогли Лесі Українці знайти власний "правий шлях". Вона з гордістю відзна­чала, що її дід Яків Драгоманов був декабристом, а тітка, Олена Антонівна Косач за революційну діяльність була вислана в 1879 р. до Оленецької губернії.

Ще в молоді роки Леся Українка ознайомилася з ідеями марк­сизму і, не поділяючи цілком його положень, була переконана у справедливості й життєвій силі ідей соціалізму. У творчості Лесі Українки засуджуються експлуатація і деспотизм в усіх їхніх істо­ричних виявах: у рабовласницькій формі, феодально-кріпосницькій і "новітній" - капіталістичній. "Якби треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, - зауважував Максим Рильський, - то найвідповідніше слово було б "боротьба". Вона закликала своє покоління "спалити молодість і полягти при зброї".

Поетеса засуджує сліпу покору слов'янина-раба ("Slavus-sclavus"), який

Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б'є Перед стовпом, короною вінчаним,

Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий.

Така пасивна покора мучить її і викликає протест:

О, сором мовчки гинути й страждати,

Як маєш у руках хоч заржавілий меч.

У поемі "Давня казка", яку Іван Франко назвав однією з "най­кращих і найхарактерніших окрас нашої нової літератури", Леся Українка створила образ непідступного народного поета-громадянина

Не поет, хто покидає,

Боронить народну справу,

Щоб своїм словам блискучим Золотую дать

оправу;

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Стверджуючи ідею класової непримиренності між трудящими і експлуататорами, поетеса підводила читача до думки, що єди­ним виходом для трудящих з їх тяжкого становища є визвольна боротьба.

В мужика землянка вогка,-

В пана хата на помості:

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні.

В пані рученька тендітна Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали.

Чи ті кості білі всюди.

Чи блакитна кров поллється Як пробити пану груди?

Національна незалежність, вільне життя народу на основі зни­щення гноблення та експлуатації, виборність в управлінні держа­вою, вірне служіння народові обраних керівників - такі соціальні ідеали письменниці втілені в поемі "Роберт Брюс, король шот­ландський".

З одного боку, в питанні походження держави Леся Українка схилялася до теорії зовнішнього насильства, з іншого - державу вона розуміла не тільки як об'єднання одного або кількох народів, підкорених "одному царю або одному правителю", а й як зосеред­ження політичної влади у панівного класу, економічно сильного, який підкоряє собі економічно слабкого.

Малюючи картину виникнення держави, Леся Українка не аналізувала класові суперечності, що розвиваються на основі при­ватновласницьких відносин, однак основну ознаку державної вла­ди вбачала в її примусовості.

Особливій критиці Леся Українка піддавала абсолютизм у Росії. У статті "Голос однієї російської ув'язненої" Леся Українка виявилась як ворог російського самодержавства. При цьому вона критикувала не окремі аспекти, а існуючу систему загалом, як і Франко, називала Росію тюрмою народів, а себе ув'язненою. Абсо­лютну монархію вона зображувала як владу, що не обмежена за­коном і спирається на насильство і свавілля. Вірш "Напис у руїні" (1904 р.) вона завершила словами: "Хай згине пар!"

Критично ставлячись до всіх форм державного правління, Леся Українка у незавершеній праці "Державний устрій" висловила симпатії до Швейцарської республіки. Водночас вона розуміла, що республіканська форма правління при буржуазному устрої не може дати трудящим свободу від гніту капіталу і поміщиків. Це простежується в її праці "Європейська соціальна драма кінця XIX ст.", де вона піддала критиці республіканський лад США і Австрії.

Особливу увагу Леся Українка приділяла проблемі співвідно­шення свободи і державної влади, прав і свобод особи. Наявність юридично закріплених політичних прав громадян у державі вона не трактувала як існування реальної свободи для трудівників. "...Ще ніхто не звільнився від рабства до кінця", - зауважувала поетеса. На її думку, найвільнішою державою (праця "Державний устрій") можна назвати таку, де люди мають усі людські та сус­пільні права, які тільки встановлені на світі. А все залежить від державного устрою і економічних умов, тому досягнення політич­ної свободи вона вбачала у "суспільній і культурній" перебудові держави при обов'язковому "фактичному визволенні робітників (трудящого народу), яке є неможливе без знищення експлуатації: класів, приватної власності, заснування асоціації, де вільний роз­виток кожного є умовою вільного розвитку всіх..."

Серед істотно необхідних політичних свобод вона називала сво­боду слова.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

...Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів.

Республіканський соціалістичний устрій, що був її політичним ідеалом, вона уявляла вільним від релігійного засилля і стану духівництва, називала його "царством розуму і правди".

Однією з проблем, що привертала пильну увагу Лесі Українки, була проблема національної свободи, дружба народів і принцип робітничої солідарності. Для кожного, на її думку, повинні бути святими слова "Робітники всіх країн, єднайтесь, як вільний з віль­ним, рівний з рівним!"

Лесю Українку хвилювала доля України. Розірваність українсь­ких земель вона вважала тимчасовою. Вона прагнула возз'єднання українських територій, але не у складі Російської імперії, де, на її думку, Україна "абсолютно не вільна", не має навіть "автономії", яку свого часу мала Фінляндія.

Для Лесі Українки важлива повнота політичної свободи на­родів, які входять до складу федерації на правах рівності та спра­ведливості. Державне вирішення національного питання вона пов'язувала із соціалістичним устроєм. В основу соціалістичного суспільства вона поклала демократичний "критерій цінності" -- обов'язкову працю кожного члена "упорядкованих громад", що об'єднують увесь народ, який звільнився від експлуатації. Со­ціалізм, за її словами, це результат "важкого і довгого шляху ево­люції роду людського".

Лесю Українку можна назвати співцем революції. "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала!" або ще:

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

Революцію вона трактувала як "відвагу незаконності", а не як "акт беззаконня". Вона високо оцінювала Паризьку Комуну як "нову форму" політичної влади. Рушійними силами революції, на її думку, має бути робітничий клас у союзі з селянством.

Таким чином, можна однозначно вважати, що Леся Українка обстоювала позиції революційно-демократичних традицій та ін­тереси трудового народу.