Предмет експериментальної психології як наука

Експериментальна психологія починала свій розвиток з середини ХІХ століття. Вона відповідала основним вимогам, що були висунуті до науки: мала свій експериментальний метод, свою систему наукових термінів, що розкривали предмет досліджень. В основі її розвитку лежав експериментальний науковий метод, вироблений на основі психофізичних і психофізіологічних досліджень Г. Фехнера, Е. Вебера, В. Вундта і його послідовників. Вони поставили і відповіли на питання: «як зробити експеримент в психології істинним, тобто науковим?» Вони довели, що експериментальна психологія базується на фактичних даних психофізичних досліджень, а в основі цієї науки лежить експериментальний метод. Цей метод є головним для пояснення причинно - наслідкових зв’язків при дослідженні певної психологічної реальності.

Термін «експериментальна психологія» за визначенням Д. Кемпбелла і В Н. Дружиніна має декілька значень:

• Під експериментальною психологією розуміють (згідно з Вільгельмом Вундтом) усю наукову психологію як систему знань, отриманих на підставі експериментального вивчення поведінки людини. Наукова психологія рівнозначна експериментальній і протиставляється філософській, споглядальній, інтроспективній психології. Таким є науковий підхід Поля Фресса і Жана Піаже в роботі “Експериментальна психологія”, яка вийшла у 1966 році у шістьох томах;

• експериментальну психологію інколи трактують як систему експериментальних методів і методик, що застосовуються у конкретних дослідженнях;

• під експериментальною психологією розуміють тільки теорію психологічного експерименту, що базується на загальнонауковій теорії експерименту і, в першу чергу, на плануванні та обробці експериментальних даних на основі статистики. Класичним підручником такого роду є “Експериментальна психологія” Джона Мак Гігана, яку можна назвати підручником не з психології, а з математики;

• поняття, експериментальна психологія, часто застосовується для визначення наукової дисципліни, що розкриває методи психологічного дослідження в цілому.

Таким чином, експериментальна психологія - це наукова дисципліна, яка займається питанням психологічного дослідження в цілому. Виділимо головні задачі експериментальної психології в психологічному дослідженні:

1. Розробка психічних методів, які відповідають предмету дослідження.

2. Розробка принципів організації, планування, проведення і інтерпретації результатів експерименту.

3. Розробки наукових методів психологічного вимірювання з застосуванням статистичних і математичних процедур.

Історичні передумови становлення і розвитку експериментальної психології

Німецький філософ Крістіан Вольф (1679 – 1754) вчитель видатного російського вченого М. В. Ломоносова вперше ввів поняття «психологія» в своїх книгах «Раціональна психологія» і « Експериментальна психологія», які були опубліковані в Німеччині в 1732 – 1734 роках. За іншими даними поняття «психологія» було запропоновано професором Марбургзького університету Гокленіусом в 1500 році.

Крістіан Вольф скористався міфом про смертну гречанку Психею, яка здобула безсмертя за любов до сина Афродіти Ероса і стала символом душі, що несе свій ідеал. Для греків цей міф був класичним зразком істинного кохання, вищою реалізацією людської душі.

Слово психологія утворилось із грецьких слів «Psyche»(душа) і «Logos» (наука, вчення).

Відомий німецький психолог-експериментатор Герман Еббінгауз сказав, що психологія має дуже довгу передісторію і дуже коротку власну історію. Протягом тисячоліть вона розвивалась в руслі філософії, в руслі осмислення і пояснення навколишнього світу.

Власна історія вивчення експериментальної психології почала формулюватися в середині ХІХ століття. До цього часу жодна з існуючих тоді наук – ні біологія, ні фізика, ні медицина не могли впоратись з дослідженням «душі», або як ми зараз говоримо психіки. Це була перша історична передумова становлення експериментальної психології.

Для того, щоб претендувати на звання «науки» психологія повинна була задовольняти певним вимогам:

• мати свій предмет наукового дослідження;

• мати свої принципи і методи дослідження;

• розробити систему категорій, суджень і понять для комунікацій з науковим співтовариством.

Основою для такої розробки слугувала донаукова психологія або психологія здорового життєвого глузду. Як вірно підмітив французький психолог П. Жане, - «це та психологія, яку народ створює ще до психологів». Донаукова повсякденна психологія допомагає людині в житті. Хороший письменник, який пише про душу, глибше розкриває психологію цієї душі ніж дипломований психолог. Літературна творчість Л. М.Толстого дає нам в цьому плані гарний приклад. Психологію здорового життєвого глузду можна вважати другою передумовою розвитку експериментальної психології.

Великий внесок в розвиток експериментальної психології зробив Густав Теодор Фехнер (1801 – 1887) – німецький фізик, філософ, професор фізики Лейпцігського університету. Через хворобу і часткову сліпоту, що була викликана систематичним вивченням зорових відчуттів при спостереженні за Сонцем, він зайнявся психологією. Вивченням співвідношення матеріального і духовного (психологічного) світу. З погіршенням здоров’я він став вивчати ці відношення експериментально, застосовуючи математичні методи. Темою вивчення був факт відмінності між відчуттями в залежності від сили подразника. Можна сказати, що психологія як наука виникла спочатку в рамках психофізики.

Г. Фехнер ввів у коло наукового інтересу психології прості відчуття, що дозволило йому розробити експериментальні методи вимірювання інтенсивності відчуттів, які стали класичними і назавжди ввійшли в арсенал методів сучасної експериментальної психології.

Г. Фехнер звернув увагу на те, що подібні експерименти проводив за чверть століття до нього його співвітчизник Ернст Вебер, який ввів поняття про «ледве помітні відмінності між відчуттями». При чому це «ледве помітна відмінність» не є однаковою для всіх видів відчуттів.

Таким чином, з’явилось представлення про пороги чутливості, тобто про величину подразника, що змінює відчуття. В тих випадках, коли мінімальний приріст величини подразника супроводжується ледь помітною зміною відчуття, почали говорити про різницевий поріг. Для того, щоб інтенсивність відчуття зростала в арифметичній прогресії, необхідне зростання в геометричній прогресії величини стимулу, який його викликає. Це відношення отримало назву закону Вебера-Фехнера: інтенсивність відчуття пропорційна логарифму стимулу (подразника).

Г. Фехнер ретельно розробив техніку експериментів для визначення порогів чутливості, для того щоб визначити мінімальну (ледве помітну) різницю між ними. Даний напрям дослідження був названий психофізикою, оскільки його зміст визначався експериментальним вивченням і виміром залежності психічних станів від фізичних впливів.

Виведена Г. Фехнером формула, згідно якої інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника, стала прикладом введення в психологію суворих математичних мір. Таблиця логарифмів була застосована до явищ душевного життя, і поведінки людини. Даний закон розвинув принципи причинності і закономірності. Психофізіологія займається з’ясуванням причинної залежності відчуття (суб’єктивного фактору) від анатомічної будови органу. Психофізіологія спочатку проголошувала першість анатомічного початку. Психофізика ж довела, що в психології і при відсутності знань про тілесний (анатомічний) субстрат можуть бути відкрити емпірично суворі закони. Книга Г. Фехнера «Основи психофізики», видана в 1860 р. мала ключове значення для розвитку психології як самостійної експериментальної науки. Це дослідження послугувало третьою і головною передумовою становлення експериментальної психології.

Таким чином, Г. Фехнер був першим, хто застосував науковий експериментальний метод і математичну обробку результатів до дослідження психічних явищ.

В 1879 року В. Вундт (1832 – 1920) відкриває при Лейпцігському університеті експериментальну психологічну лабораторію і видає друкований орган лабораторії – журнал «Філософське вчення», який з 1906 р. називається «Психологічне вчення». Дослідження В. Вундта ґрунтувались на експериментальних методах природничих наук – в першу чергу фізіології.

Від В. Вундта прийнято вести родову психологію як самостійну науку. Він висунув ідею створення експериментальної психології, яка полягає в тому, щоб: а) виділити шляхом аналізу вихідні елементи психіки; б) встановити характер зв’язку між ними; в) знайти закони цих зв’язків.

Такий аналіз і розщеплення досягається шляхом інтроспекції, яку не слід змішувати із звичайним самоспостереженням людини. Інтроспекція – це особлива процедура, яка потребує спеціальної підготовки. Об’єктивність, повторюваність, перевірка стають критеріями достовірності психологічного факту.

Основний метод дослідження В. Вундта – експериментальна інтроспекція. Це перевірка стану власного мислення. Дослідник використовує який-небудь подразник, а досліджуваний повинен адекватно описати отримані відчуття. Експерименти по внутрішній перцепції проводять по суворим правилам: а) початок і закінчення експерименту суворо контролюється; б) не повинно бути зниження уваги у експериментатора і досліджуваного; в) експерименти повторюються декілька разів.

Досліджуваний повинен був описати величину, інтенсивність, діапазон дій фізичного подразника і час реакції. Таким чином, В. Вундт теоретично обґрунтував експериментальний метод і ввів його в фізіологічну психологію. В. Вундт орієнтував психологію в русло природничих наук.

Велика кількість психологів, які пройшли підготовку в експериментальній лабораторії В Вундта, стали засновниками наукових психологічних шкіл в Росії, Франції, Америці. В Москві в 1912 року була обладнана експериментальна наукова лабораторія – точна копія вундівської. Саме В. Вундта вважають засновником експериментальної психології, що є четвертою передумовою успішного становлення цієї галузі психології.

Основними роботами В. Вундта є: «К теории чувственного восприятия» (1858 – 1862), «Элементы психофизики» (1860), «Основы физиологической психологии» (1874 - 1875). Вони були видані російською мовою на початку XX сторіччя. В кінці свого життя він видає 10 – томну працю «Психология народов» (1900 - 1920), таким чином поклавши початок нової галузі психологічного знання – соціальній психології. В. Вундт довів, що в психології існують власні закони, а експериментальному вивченню належать тільки елементарні психічні процеси (відчуття, прості почуття).

Герман фон Гельмгольц (1821 – 1899) – німецький фізик і психолог досліджував питання зорового відчуття. Так само як і Г. Фехнер він сприяв утвердженню психології як експериментальної науки. Дослідження швидкості розповсюдження збудження по нерву, а також просторового бачення були за оцінкою І. М. Сеченова «блискучими працями».

Розроблений німецькими фізиками експериментальний метод був успішно реалізований і поклав початок науковій психології. З цього часу (кінець ХІХ століття) психологія як наука почала володіти систематичним характером, включених в її склад знань; психологія почала використовувати наукові методи дослідження; гіпотези психологічних феноменів можна було відповідним чином перевірити. Ця п’ята передумова була вирішальною на шляху становлення і розвитку експериментальної психології.

Взятий із хімії і фізики структуралістський підхід до аналізу поведінки людини, як показав час, був вельми суб’єктивний. Кожний досліджуваний описує свої власні враження чи переживання, які дуже рідко співпадають з враженнями (відчуттями) іншого досліджуваного. В експерименті одному звук здавався голосним, а іншому – середнім за силою впливу. Крім цього варто сказати, що відчуття однієї і тієї ж людини варіюють кожного деня. Треба відмітити, що «атоми» свідомості, що вивчали В. Вундт і структуралісти були мало схожими на атоми речовини, наприклад, міді. Свідомість людини не складається із застиглих елементів, атомів. Вона розвивається і змінюється.

Саме погляд на психологію як науку про структури свідомості поступиться місцем функціональному підході Уільяма Джеймса. З точки зору цього підходу проблема є не в тому, щоб дізнатись з чого збудована свідомість, а в тому, щоб зрозуміти її головну функцію і її роль в виживанні індивіда, в пристосуванні до різноманітних ситуацій, що виникають з ранку до ночі, з дня народження і до самої смерті. Якщо структураліст В. Вундт робив наголос на внутрішню сторону психіки, то функціоналіст У. Джеймс на зовнішні сторони психіки.

Обидва підходи однаково мають право на існування, доповняючи один одного. Наприклад, людина, що навчається водити автомобіль, вперше сівши за його кермо, проявляє загострені відчуття: руки напружені, очі приковані до дороги, поза скована, ноги слабко керуються головою. Вироблені дії укладаються в схему структуралістів. Але через деякий час відтворювані дії по керуванню автомобіля доводяться до автоматизму. Потреба в напруженні свідомості зменшується. Виникають нові функціональні навички.

Всього через декілька років після заяви В. Вундта про неможливість експериментального дослідження вищих психічних функцій німецький психолог Герман Еббінгауз (1850 - 1909) блискуче застосував експериментальний метод для вивчення процесів заучування і забування. Це було перше експериментальне не психофізіологічне (як у В. Вундта), а суто психологічне дослідження з дотриманням суворих умов, експеримент з використанням математичного апарату для аналізу і графічного представлення наукових результатів. Після власного експерименту Г. Еббінгауз розробив тест з незакінченими реченнями. В модифікованому вигляді він використовується зараз при дослідженні інтелекту.

Свій експеримент Г. Еббінгауз описав в книзі «О памяти» (1885). Його перу належать книжки: «Принципы психологии» (1902), «Очерки по психологии» (1908), надруковані російською мовою. Г. Еббінгауз приділив велике значення розвитку експериментальної психології.

В Англії Ф. Гальтон (1822 - 1911) дослідив проблеми психічної спадковості і індивідуальних відмінностей, застосовуючи опитувальники і тести. Ним були широко використані методи статистики для вивчення розумових здібностей. При підтримці Ф. Гальтона його студент Карл Пірсон ввів використовувану і до сьогодні формулу визначення коефіцієнта кореляції.

А. Біне, Т. Рібо, П. Жане застосовували експериментальні методи дослідження у Франції для вивчення мислення, інтелекту, свідомості і поведінки.