2. Історія розвитку лідерства

Взаємовідносини правителя та підданих привертали увагу багатьох поколінь філософів. У древній міфології вожді зазвичай наділялися божественними, надлюдськими здібностями. Описуючи древні війни, Геродот, Плутарх і Светоній говорять передусім про діяння великих полководців, вождів, відзначаючи їх надзвичайний розум, дух, сильну волю, визначні риси організаторів, здатних багато чого передбачати, вгадати, покликати людей на подвиг, зародити в них віру в перемогу.

У платоновських діалогах вустами Сократа стверджується, що керівнику необхідно бути красномовним, уміти управляти. Платон підкреслював, що правитель повинен отримати належне виховання, бути мудрим, тому що саме мудрість необхідна для управління людьми. На його думку, доброчинність царів – філософствувати; доброчинність підданих – підкорюватися.

Серйозний вплив на розвиток різних концепцій лідерства зробили відомі роботи Г. Тарда (1843-1904), Г. Лебона (1841-1931). Всі найбільші досягнення людства, на їхню думку, – результат діяльності великих особистостей; послідовники ж, що складають переважну більшість, тільки наслідують видатних людей. У цьому наслідуванні Тард вбачає основний закон соціального розвитку. Послідовників він позначає терміном „юрба” і вказує на їхню відсталість, невміння міркувати, рабську покірність сильному. Лідер же, на думку Тарда, в ім’я прогресу повинен боротися з відсталістю юрби.

Слідом за роботами Тарда і Лебона поступово починають складатися перші теорії лідерства, з’являється сам термін „лідер”, що позначав людину, яка володіє владою і управляє іншими.

Над розвитком теорії рис лідерства працювали відомі соціологи Богардус, Сміт, Крюгер. Вони вивчали лідерство в різних соціальних групах на рівні мікросередовища: батьки, знайомі, найближчі родичі. Е.Богардус виділив десятки якостей, якими володіє лідер: почуття гумору, такт, уміння передбачати, розум, здатність привертати до себе увагу, енергія, сильний характер тощо.

Теорія ситуативного лідерства одержала значне поширення в соціальній психології. Представниками даної теорії були В. Дженкинс і Ф. Селзник. Вони відзначали, що в теорії ситуативного лідерства існують серйозні розбіжності з питань варіативності рис і характеристик лідерів, ситуацій і їх мінливості.

Засновником теорії „лідерство як функція групи” є Г. Хоманс, що розглядає лідера як людину, що фокусує на собі основні цінності групи. М. Грегор у роботі „Лідерство і мотивація” вказує, що лідер для членів групи уявляється як людина, здатна здійснити досягнення групою мети і задовольнити її потреби.

На початку 60-х років робляться спроби створити нову, синтетичну теорію лідерства, з’єднати всі наявні концепції. Лідерство розглядається в ній як процес, що виникає зі специфічного набору факторів середовища культурних і групових. Серед представників синтетичної теорії лідерства варто назвати Б. Басса, Ф. Фідлера, 3. Холландера і Дж.Джуліана.

Прихильники синтетичної теорії лідерства вважають свій підхід вільним від однобічності і таким, що позбавляє від суперечностей між теорією рис лідерства, ситуаційною і функціональною теоріями.

Вищерозглянута еволюція основних напрямів у вивченні лідерства переважає в американській соціальній психології та соціології.

У соціальній психології колишнього СРСР розвиток проблеми лідерства носив досить складний і часом суперечливий характер. Першими роботами в цій галузі були дослідження С. Лозинського, П. Загоровського та ін. У їхніх роботах розглядалися питання лідерства головним чином у дитячих групах і колективах, організованих і стихійних. Більш пізні роботи з лідерства належать Г. Ашину, І. Волкову, Р. Кричевському, Б. Паригіну, Л. Уманському та ін.

Теоретико-методологічний рівень припускає насамперед дотримання основних психологічних принципів у підході до проблеми лідерства. Лідерство розглядається як вторинне явище, як результат взаємодії учасників групи і виділяється структурно-функціональною характеристикою даної групи.

Концептуальний рівень підходу до проблеми лідерства представлений двома основними позиціями. Першою з них розглядаються переважно динамічні, функціональні характеристики лідерства в рамках групової організації. І. Волков, Н. Жеребова, О. Кузьмін, Б. Паригін розуміють лідерство як процес і спосіб організації групової діяльності, спрямований на досягнення цілей в „оптимальні терміни та з оптимальним ефектом”.

Операційний рівень аналізу досліджень лідерства дозволяє відмітити наступне. Досить повно вивчені типи і стилі лідерства в різних видах групової діяльності й ефективність того або іншого стилю в залежності від орієнтації групи на досягнення успіху, участі у діяльності, від типу і змісту завдань групової діяльності.

Найбільш повна типологія лідерства з обліком трьох критеріїв (змісту, стилю і характеру діяльності) пропонується в роботі Б. Паригіна „Основи соціально-психологічної теорії”. У ній досліджені питання структури і механізмів лідерства, особливості поведінки в залежності від особистості лідера і функцій лідерства в груповій діяльності.

Якби керівнику першої половини XX століття раптом довелось потрапити в наш час, він прийшов би в жах від того, наскільки змінилося „обличчя” менеджменту на початку нового століття. В часи Г. Форда і Ф. Тейлора все було просто: ти – або ведучий, або ведений. Авторитет менеджера був безумовний і знаходився поза межами критики з боку персоналу.

Ще в 50-60-х роках більшість компаній у кадровому менеджменті зосереджували основні зусилля на підборі і підготовці слухняного й інтенсивно працюючого персоналу. Керівництво обіцяло підлеглим гарні умови праці й оплату в обмін на лояльність і готовність беззаперечно виконувати його вказівки.

Однак революція менеджменту зробила свою справу. Уже до кінця 60-х років формальні лідери передових компаній Заходу усвідомили, що навчання слухняних виконавців привело до формування типу службовця, не здатного проявляти ініціативу, прогнозувати проблеми й ефективно використовувати потенційні можливості.

Таким чином, постала усе більш очевидна необхідність кардинальної зміни філософії і принципів організаційної поведінки персоналу. На перше місце відтепер вийшли незалежність і творчий потенціал.

Нині лідер – це не просто формальний керівник, він одночасно стратег, тренер і наставник. Лідер не повинен брати участь у кожному рішенні, прийнятому командою. Він вірить у її компетентність: у те, що його підлеглі мають відповідний рівень знань і умінь, щоб приймати оптимальні рішення.