3. Різновиди інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність – процес, спрямований па реалізацію результатів завершених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у повий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, у новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також супутні наукові дослідження і розробки. Інноваційна діяльність розпочинається з виникнення науково-технічної ідеї і завершується розповсюдженням продукту.

Суть інноваційної діяльності полягає в її напрямах:

• управління процесами створення нових знань;

• управління творчим потенціалом тих, хто створює нові знання;

• управління освоєнням та розповсюдженням (дифузією) нововведень;

• управління соціальними та психологічними аспектами нововведень. Інноваційна діяльність як система має такі властивості: взаємозв'язок і взаємодія всіх елементів, цілісність, узгодженість і синхронність у часі, узгодженість із завданнями і цілями організації, адаптивність, гнучкість до змін середовища, автономність управлінської структури, функцій управління, багатофункціональність і багатоаспектність, оновлюваність.

Інноваційний процес – цілеспрямована діяльність щодо перетворення наукового знання в інновацію та дифузію останньої, тобто свідомий послідовний ланцюг подій, спрямований на отримання інноватором визначеного виду ефекту за допомогою задоволення існуючих або нових потреб. Це не просто відтворення новинок, а свідома, планомірна діяльність для ефективного втілення знань.

Інноваційний процес можна уявляти по-різному. У найширшому контексті початковою стадією здійснення інноваційного процесу можна вважати проміжок часу від визначення (усвідомлення) необхідності реалізації інновації до створення робочої версії інноваційного проекту. Середня стадія триває від розробки кінцевого варіанта технічного обґрунтування й бізнес-плану інноваційного проекту до його практичної реалізації па підприємстві як експериментального зразка. Завершальна стадія – це реалізація трансферу інновацій та їх подальше поширення в економіці країни й поза її межами. У спрощеному варіанті інвестиційний процес складається з таких основних етапів:

• зародження ідеї інновації;

• обґрунтування необхідності інноваційної зміни;

• оцінка ефективності інновації;

• розробка та технічна реалізація інноваційної ідеї;

• реалізація інновації в системі;

• просування інновації на ринку.

Організаційно-матеріальним підґрунтям інвестиційного процесу є організаційно-виробнича, науково-дослідна і дослідно-конструкторська структури, спрямовані па реалізацію інноваційної діяльності.

4. Етапи реалізації інновації

1. Актуалізація інновації. (Ідентифікація проблеми, ухвалення рішення щодо доцільності змін, визнання необхідності нововведення).

2. Одержання та аналіз інформації про інновацію. (Активний пошук інформації про нововведення з різний джерел, реферування).

3. Оцінювання варіантів і вибір нововведення. (Аналіз інформації про прийнятні нововведення, вибір найкращого варіанта інновації).

4. Ухвалення рішення про впровадження нововведення. (Ухвалення і затвердження керівництвом рішення про впровадження інновації у виробництво).

5. Впровадження. (Пробне впровадження, у разі необхідності – корективи, остаточне впровадження і використання),

6. Закріплення. (Дифузія внутрішня та зовнішня).

На підставі аналізу найсуттєвіших властивостей нової технології здійснюють її попередній вибір, причому основним критерієм є економічна ефективність нововведення, яка забезпечує виживання, результативність, конкурентоспроможність і прибутковість підприємства. Найважливішими показниками, що характеризують ефективність технологічного процесу, є:

• питомі витрати сировини, енергії на одиницю продукції;

• якість готової продукції;

• кількість готової продукції;

• інтенсивність процесу;

• затрати на виробництво;

• собівартість продукції;

• продуктивність праці.

Характерні помилки менеджерів щодо реалізації технології:

• Намагання одночасно впровадити декілька нововведень. У разі невдачі внаслідок цього важко виявити і швидко усунути її причини. Водночас майбутнє інновацій залежить від проведення перших випробувань.

• Порівняння нової технології з нинішнім рівнем виробництва, а не з рівнем, якого буде досягнуто після впровадження нововведення.

• Використання кількісних показників для оцінки нової технології, яка спрямована на підвищення якості виробництва. Перш ніж розпочинати впровадження, менеджери повинні розробити специфікацію для нової технології, критерії її оцінки, створити необхідну інфраструктуру (інформаційне забезпечення, облік, методику розрахунків).

Насправді треба виходити з того, наскільки технологія задовольнятиме вимоги споживачів. Наприклад, неможливо досягти бажаного успіху на ринку, якщо запропонувати надто дорогий спортивний автомобіль тоді, коли на ринку є потреба у дешевих малолітражних моделях для невеликої сім'ї.

Вибір конкретної технології відбувається за допомогою системи оцінок на підставі якісного фахового аналізу проміжних і кінцевих результатів. Основна мета оцінки – виявити необхідність змін щодо ресурсного забезпечення, практики управління, організації виконання проекту. Висновки людей, які здійснюють цю оцінку, впливають на такі аспекти:

• обсяг фінансування;

• науковий зміст;

• збалансованість між різними заходами (напрямами);

• плани впровадження.

Від цих оцінок залежать продовження, зміни або припинення технологічних інновацій, а також формування нових. Етапи виконання і критерії оцінки нерозривно пов'язані. На першому етапі вирішують, чи може підприємство дозволити собі впровадити нову технологію, оцінивши технічні переваги та відповідність інновації спеціалізації виробництва.

Оцінку здійснюють технічні експерти і менеджери. Існує закономірне явище: чим більше інновації відповідають напряму виробничої діяльності підприємства, тим менш суворою с оцінка її технічних переваг. І навпаки, щоб переконати керівництво у доцільності проекту, що недостатньо відповідає попередній спеціалізації, треба підібрати вагоміші аргументи, щоб довести переваги проекту.

Система оцінки може охоплювати внутрішню і зовнішню експертизи. Внутрішня передбачає складання оцінювальної комісії з-поміж співробітників. Це економічний, але надто суб'єктивний склад експертів. Залучення незалежної зовнішньої комісії повністю вирішує цю проблему.

На другому етапі менеджери вирішують, чи повинні вони впроваджувати певну технологію. Для цього розраховують термін окупності капіталовкладень та інші показники.

При такому формалізованому методі оцінки використовують різні форми визначення рейтингу, зазвичай, за фінансовими критеріями „витрати –результат”. Крім того, він передбачає оцінку не фінансових показників: відповідність спеціалізації, термін закінчення програми впровадження, розмір ринку, темп збільшення попиту, конкурентоспроможність тощо. Кожне підприємство обирає власну методику оцінки згідно з обраними критеріями.

Для кожного інноваційного проекту розраховують свій рейтинг. Метод враховує різні характеристики новітньої технології, тому менеджер може всебічно оцінити ефективність. Крім того, цей метод дає змогу виявити пункти, за якими виявлені розбіжності між експертами. Рейтингове оцінювання має декілька позитивних моментів:

• дозволяє оцінити проект за фінансовими і не фінансовими критеріями;

• дозволяє звести оцінки і точну інформацію про підприємство в єдине ціле;

• критерії формуються на підставі специфіки конкретного підприємства.

Із просуванням проекту до етапу впровадження оцінка повинна бути конкретнішою, для чого до процесу ухвалення рішень залучають фахівців різних галузей. Завдання інноваційного менеджера полягає в тому, щоби вміло керувати диверсифікованою думкою фахівців.

Процес технологічних інновацій на підприємстві як діяльність залежить від того, наскільки вони забезпечуватимуть створення комерційно вигідного товару. Тому інноваційний менеджер повинен:

• дослідити відповідність наявної та нової технологій місії та стратегічним цілям підприємства;

• визначити можливості технології для створення виробів, які мають або можуть мати в майбутньому високий попит;

• провести дослідження з метою реалізації цих можливостей, розроблення нового виробу (товару);

• спроектувати виробничі потужності з випуском пробної партії продукції;

• провести випробування дослідного зразка на ринку;

• здійснити технологію для серійного виробництва.

Така схема організації процесу нововведення й управління ним у межах підприємства передбачає тісну взаємодію функціональних підрозділів управлінської системи, особливо тих, що беруть участь у розробленні, виробництві й реалізації нових товарів та обслуговуванні споживачів.