11. Франкська держава: основні етапи та особливості розвитку.

Першою королівською династією франків, які утворили під час Великого переселення народів наймогутнішу західноєвропейську державу, була династія Меровінгів. Походження цієї династії оповите легендами, її засновника, Меровея (це ім'я означає «народжений морем»), вважали сином двох батьків — звичайного конунга і морського чудовиська. «Морським чудовиськом», мабуть, залишився в примхливій народній уяві чоловік, який прибув «з-за моря». У народі Меровінгів називали «чаклунами» та «патлатими королями», бо вони носили на голові довге волосся, нібито чудодійне. Меровінгів вважали здатними приносити довголіття та лікувати тяжку недугу — золотуху.

З Меровінгів найбільше прославився Хлодвіг, який став королем у 10-річному віці, однак зумів не лише втримати владу, а й посилити її завдяки своїй кмітливості, хоробрості та брутальній жорстокості.

Хлодвіг мечем розширив кордони своїх володінь. Він у 498 p., першим з європейських королів, прийняв християнство. Завдяки підтримці з боку церкви Хлодвіг став чимось на зразок загальноєв-ропейського імператора. За словами історика, він «володарював над усіма народами і королями, однак не керував ними».

Хлодвіг започаткував згубну для держави франків традицію — поділив у спадок між своїми синами її територію. Після його смерті меровінгська династія володарюва-ла вже в розпорошених королів-ствах, а не в єдиній державі. Через війни та хитромудрі шлюбні комбі-нації Меровінги остаточно заплута-лися у престолонаслідуванні, в державі запанували політичні сму-ти й безладдя. Але в цьому політич-ному хаосі народилася нова влада, її перебрали до своїх рук майор-доми («старші в домі») — управи-телі королівським двором. Відтоді Меровінги лише тішилися своїм ко-ролівським титулом, державою ж насправді керували їхні майордоми (через це народ влучно прозвав Меровінгів «лінивими королями»). Один із «старших у домі» (прадід Карла Великого — першого імпера-тора франків) став майордомом усього Франкського королівства. Він започаткував нову династію, яку історики назвали на честь Кар-ла Великого Каролінзькою.

Франкська держава Каролінгів

Перші Каролінги ще залишалися майордомами при «лінивих ко-ролях». Найпримітнішим серед них був Карл Мартелл («Молот» -так його прозвали клепані на язик франки). У 732 р. Карл Мартелл у бою при Пуатьє переміг арабів (європейці називали їх сарацинами) і, можливо, врятував цим Європу від арабського нашестя. Цей бій наочно показав Карлу Мартеллу, що настала пора замінити у війську селян-ополченців воїнами-кіннотниками, інакше зупинити просуван-ня арабів не вдасться. Але воїнам-кіннотникам треба було платити за службу. Цю проблему Карл Мартелл вирішив у такий спосіб. Він забрав від церкви та непокірних вельмож чимало землі і наділяв кін-них воїнів земельними ділянками. Земельні пожалування називали-ся бенефіціями («добродіяннями»}. Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній проживали. Спершу бенефіцій жалувався прижит-тєве, але згодом він перетворився у спадкове володіння — феод. Влас-ника феоду назвали феодалом. Той, хто тримав бенефіцій чи феод, зобов'язувався нести військову чи іншу службу на пожалувача і ста-вав його васалом, тобто слугою. Якщо він відмовлявся служити чи недбало виконував свої обов'язки, то бенефіцій від нього відбирали. Бенефіційна реформа започаткувала середньовічне рицарство та посилила військову організацію держави Каролінгів.

Після смерті Карла Мартелла, якого папа Григорій III назвав «май-же королем», влада майордома дісталася його сину, Піпіну Короткому («Коротким» франки назвали його недаремно, він дійсно був коротуном, але, як мовиться, ногами до землі діставав...). Новий ма-йордом діяв рішуче. Заручившись підтримкою папи, він проголосив себе королем, а останнього «лінивого короля» запроторив у монас-тир. Щоб не бути невдячним, Піпін Короткий, вже король, допоміг папі заснувати в Середній Італії папську державу - Апостольську столицю (пізніше її назвали Ватиканом). Таким чином, за волода-рювання Піпіна Короткого склався тісний політичний союз між: церквою та королівською владою, вигідний їм обом.

Після Піпіна Короткого королем у Франкській державі став його 26-річний син Карл Великий — один з найвідоміших європейських монархів, від імені якого походить сама назва королівського титулу.

Карл Великий вважав, що йому судилося бути опорою християн-ства й відродити Західну Римську імперію, що коли він розширюва-тиме своє королівство, то розширю-ватиме й царство Боже. Тому Карл Великий буквально не спішувався з бойового коня. Завойовані племе-на і народи він насильно робив християнами. Так, він воював проти мусульман-арабів (військовий похід проти них відображений у чудовому французькому епосі «Пісня про Роланда»), проти германського племені саксів і, особливо, проти слов'янських племен. Він розгро-мив Аварський каганат, прилучив до своїх володінь Баварію, Ланго-бардське королівство. На завойованих територіях Карл засновував прикордонні укріплення — «марки».

Створену зусиллями Карла Великого наймогутнішу західноєвро-пейську державу населяли десятки племен і народів. Отже, це була імперія. Але до 800 р. Карл Великий не мав імператорського титулу, який надавався папою. Карл відшукав спосіб, як роздобути жаданий титул. Він допоміг папі вистояти у боротьбі з бунтівною знаттю, сподіваючись, що папа не буде невдячним. Дійсно, у 800 p., якраз на Різдво, папа увінчав Карла в римському соборі св. Петра імператорською короною. Згодом імператорський титул Карла визнав і візантійський імператор, якому Карл за таку поступливість подарував Венецію та Далмацію. Хто більше виграв від цього політичного штукарства, папа чи імператор франків? Думається, папа, адже велетенською християнською імперією мала керувати церква. Втім, Карл Великий не належав до числа тих, хто поступається владою. Слухняним знаряддям у руках папи він не став би ніколи.