86. Перехід від військової диктатури до демократії в країнах Латинської Америки у 1980-1990-х рр.

Кардинальні зміни, що відбулися в житті .світового співтовариства за останні деся-тиріччя, не обійшли й Латинську Америку. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винят-ком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою не-спроможність досягти економічних успіхів. Військові дикта-тори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, бага-то хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продук-тивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. вла-ду захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явила-ся реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.

Новим у плані економічної інтеграції став вихід латино-американських країн на світові ринки. Північноамерикансь-ка угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з ча-сом, можливо, й для інших країн.Вихід латиноамериканських країн на нові економічні ру-бежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, без-робіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд амери-канських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латино-американців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарек-ли втраченим десятиріччям. Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, ска-сування обмежень, приватизації державних підприємств. Та-рифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростан-ня виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, у Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція, її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце само-впевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до ре-форм не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загроз-ливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція пере-вищувала ЗО %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У бага-тьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непо-коїло експортерів. Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проб-лем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати пас-ки". Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін. Характерною особливістю латиноамериканського еко-номічного зростання було те, що воно відбувалося в основ-ному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. Майже повсюди --в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985—1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994).

Єдиний диктаторський режим на території Ла-тинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомо-ги" поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демо-кратія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піночета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.