17. Священна Римська імперія. Боротьба за інвеституру.

843 р. – Верденський договір. Закріпив розпад Каролінгської імперії, виділення з її складу Східно-Франкського королівства (землі на схід від Рейну, тобто Німеччина), яке успадкував Людовік ІІ Німецький. 

Після розпаду імперії Каролінгів до влади у Східно-Франкському королівствіприйшла Саксонська династія. 

919-936 рр. – правління Генріха І Птахолова. Перший представник Саксонської династії. 

936-973 рр. – правління короля Оттона І:

- Оттон І у боротьбі із сепаратизмом племінних герцогів спирався на духовенство – єпископів і абатів, надаючи їм широкі привілеї та повноваження.

- Дробив герцогства на окремі території, призначаючи на управління своїх родичів або прихильників. Це перетворило герцогів на королівських посадових осіб, що стало передумовою посилення королівської влади.

- Вів успішні війни з данцями, слов’янами та угорцями, а також походи в Італію

955 р. – битва на р. Лех. Німецьке військо на чолі з Оттоном І вщент розгромило угорців, що остаточно поклало край спустошливим набігам кочівників-угорців на Німеччину, які до того ж поступово перейшли до осілого способу життя. 

962 р. – коронація Оттона І імператорською короною. Створено «Священну Римську імперію». Імперія проіснувала фактично до 1806 року. До її складу входили землі сучасних: Німеччини, Бельгії, Голландії, Чехії, частина Франції і Швейцарії, Північна і Серденя Італія. 

1024-1125 рр. – правління Франконської династії. 

1122 р. – Вормський конкордат. Компромісна угода між імператором Генріхом V та Папою Калікстом ІІ, що закінчила боротьбу за інвеституру. Імператор міг вплинути лише на вибір єпископів у Німеччині, в інших землях це була лише у компетенції Папи.  

1138-1254  рр. – правління династії Гогенштауфенів. 

1152 – 1190 рр. – правління Фрідріха І Барбаросси. Найвищий розквіт імперії, але відбувалося посилення тенденцій до роздробленості країни. Загинув під час Третього хрестового походу.

18. Розкол християнства 1054 р.: наслідки і пошуки компромісу.

Останнє зіткнення Візантії з Римом склалося в середині ХІ століття і означало повний розрив між Римською та Константинопольською Церквами, який пізніше було названо Великим церковним розколом. Константинопольський архієпископ Михайло Кіруларій (1043—1108) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах із Римським папою. Суперечки велися також за канонічну юрисдикцію над Неаполем, який, будучи васалом Візантії, в VIII ст. перейшов під покровительство папи. Як і патріарх Фотій Михаїл Кіруларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. У листі до папи Лева ІХ (1048—1054) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римського папу, як і Константинопольского патріарха, називали так ще на Халкидонському соборі), підтримувати єдність, навіть попри догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах, як це було затверджено на тому ж Халкідонському соборі 451 р. Хоча папа Лев ІХ на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вищою понад усе. Лев ІХ відправив 1054 року до Константинополякардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Костянтин IX, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, тому що сам патріарх Михайло Кіруларійбув слабеньким теологом. У результаті диспуту Микита визнав свою поразку, але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях й підбурювати народ проти римських легатів. Було скликано Собор, і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів й порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники папи Лева ІХ, який на той час уже помер. Після цього вони залишили столицю^[1]. Михайло Кіруларій запросив їх на новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбуреного натовпу. Імператор Констянтин ІХ, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, але тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 року Михайло Кіруларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков, але Александрія, Єрусалим й особливо Антіохія, продовжували підтримувати тісні відносини з Римом. Якщо позицію Адександрійського та Єрусалимського патрархів можна зрозуміти, через арабську окупацію, то антивізантійська позиція Антіохійського патріарха, канонічні землі котрого знаходились в межах Візантійської імперії, викликає сумнів. відойована Папа Стефан IX (1057—1058) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на що Михайло Кіруларій відповів відмовою^[2].

Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній Європі та Візантії. Відсутність централізованої влади у Священній Римській імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Візантійській імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку й функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.