31 . Формування станової монархії у Польщі XV-XVI ст.

станова монархія – форма феодальної держави, при якій влада короля або крупних територіальних князів поєднувалася з наявністю станово-показних установ. Складалася в більшості Польщі в 15 ст. в процесі формування загальнодержавних станів і органів станового представництва — сейм в Польщі, і місцевих воєводських сейміки в Польщі і ін. Складання цієї відносно централізованої форми феодальної держави було пов'язано із зростанням міст, товарного виробництва і обміну, із змінами внаслідок цього форм експлуатації селянства, із загостренням на цьому грунті класової боротьби в селі, а також боротьби усередині класу феодалів і протиріч останніх з міським станом.

Головною опорою С. м. були в більшості країн нижчі і середні шари класу феодалів, що потребували сильного державного апарату для ефективнішої експлуатації селян і захисту від утисків крупних феодалів. Активно підтримували С. м. і городяни, що прагнули до ліквідації феодальної роздробленості, а в деяких країнах також верхівка вільного селянства. Спираючись на ці шари в політичній боротьбі з крупними феодалами-сепаратистами плі лавіруючи між станами, король (або територіальний князь) концентрував в своїх руках судову, військову і фінансову владу, створював відносно сильний державний апарат в центрі і на місцях, вводив загальнодержавне законодавство і оподаткування. Необхідність створення станово-показних зборів диктувалася в першу чергу тим, що королівська влада в умовах феодально-станових буд ще не могла обійтися без згоди станів на збір податків, необхідних для вмісту армії і державного апарату, а також на найважливіші внутрі- і зовнішньополітичні заходи. Загальним для станово-показних установ було: вирішальний вплив в них станів феодалів — духівництва і дворянства, підлегла (особливо спочатку) роль міського стану, відсутність представників феодально-залежного селянства (лише у станових зборах Кастілії і Швеції брали участь депутати вільного селянства). Ці збори, як правило, були ворожі селянству: виступали проти звільнення від особистої залежності (у країнах Західної Європи), активно сприяли його подальшому закріпаченню (у країнах Центральної і Східної Європи), санкціонували збільшення оподаткування селян. Там, де представники різних станів (особливо дрібні феодали і городяни) діяли згуртовано, ці збори добивалися відомої політичної самостійності і накладали деякі обмеження на королівську владу в питаннях оподаткування, рідше — законодавства. Частіше ж станові збори володіли лише дорадчими функціями. В цілому, за винятком Польщі, вони, не дивлячись на окремі конфлікти з королівською (княжою) владою, швидше укріплювали її, санкціонуючи її централізаторськие зусилля. Формою феодальної держави, що змінила С. м. в більшості країн Європи була абсолютна монархія (див. Абсолютизм ) .

32. Реформація та контрреформація у Європі.

Індульгенція – грамота про повне або часткове «відпущення» гріхів, яку видавав Папа римський.

Реформація – релігійний і суспільно-політичний рух у Західній і Центральній Європі за перебудову католицької церкви. Реформація розпочалася в Німеччині у ХVI ст.

Контрреформація – система заходів католицької церкви ХVI-XVII ст.,  спрямованих проти реформації і поширення протестантизму.

Протестантизм – третій (поряд з католицизмом і православ’ям) напрям у християнстві, який виник унаслідок Реформації. Першими формами протестантизму були лютеранство, анабаптизм, кальвінізм та англіканство.

 

РЕФОРМАЦІЯ В НІМЕЧЧИНІ

  Наприкінці ХV – початку XVI ст. Німеччина була складовою частиною Священної Римської Імперії німецької нації, до складу якої також входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, частини Італії, Франції тощо.

Священна Римська Імперія являла собою роздроблену країну, яка складалася з багатьох володінь. Очолював державу імператор, який обирався курфюрстами.

Курфюрсти – сім найбільших церковних та світських володарів (князів) у Священній Римській імперії, які обирали імператора.

Курфюрсти відігравали значну роль в управлінні державою і обмежували владу імператора. Імператори держави обиралися із знатної родини Габсбургів. У1519-1556 рр. імператором Священної Римської імперії був Карл V Габсбург, на часи правління якого припали події Реформації.

У Священній Римській Імперії існував рейхстаг – імперський представницький орган влади, який складався з 3-х курій: курфюрстів, духовних і світських князів, представників міст. У місцевих князівствах існували ландтаги – представницькі органи місцевої влади.  

Гуманізм – світське вільнодумство епохи Відродження, що протистояло духовному пануванню церкви. У широкому розумінні гуманізм означає визнання людської особистості за найвищу цінність.

Критика католицької церкви в Німеччині була пов’язана з поширенням ідейгуманістів. Гуманісти критикували та висміювали католицьку церкву, поширювали ідеї свободи особистості тощо. Найпопулярнішими гуманістами цього часу були Еразм Роттердамський (1466-1536) та Ульріха фон Гуттена (1488-1523)

Причини реформації в Німеччині:

 

1. Засилля католицької церкви.

2. Аморальність католицького духовенства.

3. Продаж індульгенцій.

4. Недоступність церкви (богослужіння відбувалося на незрозумілій для народу мові – латинській)

5. Феодальні відносини, оплотом яких була церква.

Реформацію розпочав німецький богослов Мартін Лютер, який 31 жовтня 1517 р. прибив на брамі церкви у Віттенберзі свої «95 тез» проти зловживань продажем індульгенцій.

М. Лютер зазнав переслідувань і був відлучений від церкви. Папську буллу про відлучення від церкви М. Лютер демонстративно спалив. Від переслідувань М. Лютер ховався у курфюрста Фрідріха Саксонського.

Ідеї М.Лютера набули популярності у населення, що призвело до початку масової Реформації.

Народна реформація Т.Мюнцера 

Лідером народної реформації був один з проповідників анабаптизму Томас Мюнцер.

Анабаптизм – напрям протестантизму, який виник у Саксонії в період Реформації. Анабаптисти виступали проти хрещення дітей, натомість підтримували хрещення у дорослому свідомому віці. Також анабаптисти виступали за майнову і соціальну рівність усіх людей.

Селянські виступи почалися в Німеччині у 1524 р. До селян приєднувались міщани та дрібні рицарі. Повсталі склали програму «12 статтей», у якій вимагали  скасувати особисту залежність селян від феодала, зменшення податків, оброку та панщини; священики мали обиратися громадою села. Повсталі бюргери (буржуазія) та рицарі склали «Гельбронську програму», у якій вимагали посилити владу імператора, скасувати митні збори в середині держави, звільнити селян за викуп. Ця програма передбачала створення умов для розвитку ринкових відносин.

Повстання охопило всю країну. Т.Мюнцер особисто очолив повстання у Тюрингії (Центральна Німеччина). М.Лютер засудив повсталих і селянську війну.

У 1525 р. біля м. Франкенгаузен повсталі були розгромлені імперською армією, Т.Мюнцер потрапив у полон і був страчений. Селянська війна закінчилась поразкою повсталих. 

Лютеранство та виникнення протестантизму

Боротьба між прихильниками і противниками ідей М.Лютера тривала ще 30 років після завершення селянської війни. Прихильники М.Лютера (лютерани) у князівствах Північної Німеччині провели реформацію католицької церкви. Главами лютеранської церкви були місцеві князі, скасувалися дорогі обряди та шанування ікон, богослужіння велося рідною мовою.

Лютеранство – напрям протестантизму, що виник у ході Реформації в Німеччині на основі ідей М. Лютера.

Проте у 1529 р. на засіданні рейхстагу Священної Римської імперії у Шпаєрі католицька більшість прийняла рішення, згідно з яким католицькі обряди є обов’язковими в усіх землях імперії. Але 5 князів та 14 міст, прихильники лютеранства, висловили протест проти рішення більшості рейхстагу і відмовились його виконувати. Від цього протесту лютеран, а з часом й інших прихильників реформаційних учень, почали називати протестантами. Відтоді з’являється 3 напрям у християнстві – протестантизм.

Протестантизм – третій (поряд з католицизмом і православ’ям) напрям у християнстві, який виник унаслідок Реформації. Першими формами протестантизму були лютеранство, анабаптизм, кальвінізм та англіканство.

Протистояння між лютеранами та католиками в Німеччині поглибилось. Табір католиків очолив імператор Карл VГабсбург, який під час боротьби проти реформації намагався посилити свою владу в імперії. Проте невдало. У 1555 р.був підписаний Аугсбурзький релігійний мир, який прирівняв у правах католиків та протестантів. Німецькі князі дістали право особисто обирати релігію для свого князівства. Карл V зрікається влади. Священна Римська Імперія залишилась роздробленою країною

  

Реформація у Швейцарії. Кальвінізм

 

Крім Німеччини Реформація активно поширилась у Швейцарії. Центром швейцарської реформації стало м. Женева, де прихильники лютеранства вигнали католицьке духовенство з міста. Остаточно Реформація перемогла в Женеві, коли туди прибув, рятуючись від переслідувань, француз Жан Кальвін. Жан Кальвін очолив женевську громаду і став засновником ще одного напряму протестантизму – кальвінізму. 

Ідеї Ж. Кальвіна:

-          ідея про божественне призначення, тобто про те, що доля людини визначена Богом ще на небі. Бог заздалегідь визначив чи людина потрапить до раю, чи до пекла;

-          прихильність Бога до людини виявляється тим, що людина має матеріальне благополуччя. Тобто, Ж. Кальвін, на відміну від католицизму, наділяв багатство ознакою Божого благословення, а це означає, що людина повинна протягом життя постійно працювати і накопичувати багатство;

-          людина повинна вести скромне життя і не витрачати багатство заради власних насолод;

-          заперечення шанування ікон.

 

Кожна кальвіністська община вважалася незалежною. Очолював общинупресвітер, який мав право втручатися в особисте життя членів громади. Ж. Кальвін у женевській громаді запровадив жорсткі правила дисципліни, за порушення яких було суворе покарання, навіть смертна кара.

Реформація в Англії. Становлення англіканської церкви

В Англії реформація відбувалась під керівництвом короля Герніха VIII (1509-1547), який виступив за звільнення англійської церкви від влади Папи римського. У результаті була створена особлива англіканська церква на чолі з англійським королем.

 

Контрреформація – система заходів католицької церкви ХVI-XVII ст.,  спрямованих проти реформації і поширення протестантизму.

У зв’язку із поширенням ідей Реформації у Європі католицька церква розпочала власну внутрішню реформу, що призвело до часткового відродження католицизму.

Протягом 1545-1563 рр. тривав Триденстький собор католицької церкви. На соборі були закріплені основін положення католицької віри: непорушність церковної ієрархії, меси та сповіді; збереження семи таїнств, ікон та богослужіння; підтвердження посередницької ролі церкви між Богом та людьми; зверхність Папи римського; запровадження суворої дисципліни серед духовенства; скасування індульгенцій і створення духовних семінарій.

Товариство Ісуса (орден єзуїтів)

Для боротьби з Реформацією іспанський дворянин Ігнатій Лойола створив чернечій орден «Товариство Ісуса» (інша назва – орден єзуїтів), який був офіційно затверджений Папою римським у 1540 р. Орден вирізнявся суворою дисципліною та військовою організаціє, діяв за принципом «мета виправдовує засоби». Орден поставив собі за мету зміцнювати католицьку церкву і боротися з єрессю та течіями реформації. Очолював орден Генерал, який підкорявся особисто Папі римського. Генерала ордену єзуїтів називали «чорним папою».

Особливу увагу єзуїти приділяли освіті та місіонерській діяльності. По всій Європі активно засновувалися єзуїтські колегіуми, які давали найкращу освіту того часу.

Незабаром єзуїти стали головною зброєю папства. Вони проникали у найвищі кола європейських держав і намагалися впливати на політиків. Також єзуїти відправляли своїх місіонерів у Японію, Китай, Індію, Америку тощо. Засновували лікарні та притулки, опікувалися хворими і знедоленими.