21. Італійські морські республіка: Венеція та Генуя.

Торговельні республіки з потужним морським флотом - Венеція та Генуя – з ХІ ст. стали відігравати значну політичну роль в житті Італії. Венеція ще з 466 р. управлялася трибунами, які виконували адміністративні. Судові та військові функції. Поступово це місто з округою зосередило у сворїх руках адріатичну і візантійську торгівлю. Звільнившись від опіки равеннських екзархів та аквілейських патріархів, з 697 р. Венеція почала обирати пожиттєвих герцогів (дуків). Останній титул до ХІІІ ст. трансформувався у титул дожа. Республика св. Марка (після перенесення з Александрії мощей євангеліста Марка) виникла на кількох островах лагуни (власне місто Венеція на о.Ріальто склалося лише після 810 р.). Розвиток міста, окрім вигідного положення на межі Візантії і Західної Європи, значною мірою відбувався також за рахунок успіхів суднобудівництва. Військовий флот Венеції перемагав і норманнів, і слов’янські флотилії на Адріатиці, і арабів у південниій частині Середземномор’я. Уже у 997 р. до відвойованої території Істрії Венеція приєднала більшість міст Далмації, які добровільно шукали її покровительства після евакуації візантійських гарнізонів. Незважаючи на спроби окремих дожів стати спадковими герцогами [Пьєтро Орсеоло ІІ (992-1009) та Оттоне Орсеоло (1009-1026), які навіть поріднилися з угорськими королями; Доменіко Контаріні (1042-1071)], Венеція зберегла і, навіть, почала обмежувати владу виборних дожів. Венеція намагалася утримати лідерство у Північному Середземномор’ї та на Адріатиці. Напрямками її експансії стали бази у Далмації, якими володіла Візантія. Союз з Угорщиною, яка після унії з Хорватією, також була зацікавлена у візантійських базах в Далмації, при відсутності в угорців військового флоту, як і маневрування між Візантією та її противниками, - надовго стали змістом венеціанської зовнішньої політики. Венеція зуміла вистояти проти намагань аквілейських патріархів включити її до свого церковного князівства. Вийшовши на простори Середземного моря, республіка зіткнулася з конкуренцією Пізи та Генуї. Боротьба між ними наповнила політичне життя наступних століть. Генуя, створивши потужний флот і помало опановуючи сусідні острови, які раніше служили базами для піратів, у боротьбі з арабами вступала в союзи з Пізою, норманнами, радо допомагала імператорам, які не мали флоту. Завоювавши певні позиції як торгова республіка, Генуя зіткнулася з конкуренцією Пізи та Венеції.

У 1098 р. Генуя отримала правління на чолі з виборними консулами, яких обирали терміном на один рік. Лише пізніше у 1339 р. республіка св. Георгія перейняла венеціанське управління і стала обирати собі дожів. Колись потужне герцогство лангобардів Фріуль припинило своє існування у 952 р., його володіння в основному перейшли до патріарха Аквілеї, а з ХІ ст. стали поступово переходити до республіки св. Марка.

22. Становлення та особливості французької станової монархії.

Установлення станової монархії пов'язане з поширеннями Європі римського права, яке проголошувало принцип: «Те, що стосується всіх, має бути схвалене всіма».

Процес оформлення станово-представницької монархії у Франції був складним і суперечливим. Він почався з посиленн якоролівської влади, що було нерозривно пов'язано з подоланням феодальної роздробленості. У цей період Франція зазнала іноземної навали, що поставило її часом на межу національної катастрофи. Ліквідація феодальної роздробленості й посиленнякоролівської влади хоча і досягли значних успіхів, але були ще далекі від свого завершення. Збереглися великі, фактично незалежні феодальні володіння, такі як, наприклад, герцогство Бургундське. Значне число могутніх васалів хоча й скорилося королю, але при сприятливих умовах намагалося відновити втрачену незалежність. Об'єднання країни могло бути успішно завершено лише в оновленій державно-правовій формі, що забезпечувала консолідацію всіх інших сил, які виступали за об'єднання країни. Почали скликатися збори представників від станів. Королі одержали можливість звертатися за підтримкою до станів, минаючи правителів найбільшихсеньйорій. Станово-представницькі збори у Франції складалися із представників трьох станів:

• Духовенства («тих, що моляться»),

• Дворянства ( «тих, що воюють»),

• представників так званого третього стану: купців, ремісників, середніх землевласників («тих, що працюють») ^[3]

У Франції станово-представницький орган дістав назву - Генеральні штати.

Перші збори станового представництва - штати (від франц. "etat" - стани) виникли ще в XIII ст. в окремих провінціях. Це були збори вищого духовенства, сеньйорів, мерів міст відповідної провінції, які скликалися періодично. Штати розглядали різноманітні питання, головним із яких було затвердження одноразових грошових зборів - "допомог". Спочатку провінційні штати скликалися місцевими правителями і сприяли консолідації окремих областей. Але досить скоро вони опинилися під контролем короля. У розпалі конфлікту із папою Боніфацієм VIII Філіп IV (король Франції), аби заручитися підтримкою своїх підданих, скликав збори представників трьох станів. Поряд із церковною та світською знаттю до участі у них були допущені багаті городяни – від імені тих, «що працюють».

Так у 1302 році виникли Генеральні штати, як орган для обговорення державних справ і запропонованих королем порядків. Цей орган названо Генеральними штатамина відміну від штатів в окремих провінціях. Під тиском Філіппа IV новим папою було обрано французького архієпископа Климента V.

Перша палата складалася з вищого духовенства. У другу обиралися виборці від дворянства. Причому найзнатніші (герцоги, графи) до складу палати не входили. Вони, як безпосередні васали короля, брали участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав своїх депутатів.

Королівська влада часто домагалася від Генеральних штатів потрібного їй рішення. Але були моменти, коли "третій стан" міг бачити в них дещо більше, ніж затвердження нових податків. У березні 1357 р., коли країна переживала одну з найбільш глибоких політичних криз у своїй історії було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як - "Великий березневий ордонанс» 1357 р. Цей документ був прийнятий у період народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Е. Марселем. Обнародування «Великого березневого ордонансу» (1357 р.) було вершиною діяльності Генеральних штатів. У ньому набуло відображення незадоволення міщан політикою монархії та основні напрямки здійснення реформи державного управління. Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях. «Великий березневий ордонанс» був спробою обмежити королівську владу.

Починаючи з XV ст.. Генеральні штати перестають скликатися (у XVII і XVIII ст.ст. вони були скликані усього по одному разу). Таке становище Генеральних штатів було результатом ряду обставин, що обумовлювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:

• канцлер, який здійснював поточне управління й контроль за діяльністю посадових осіб, під час відсутності короля головував у державній раді, під його керівництвом складалися проекти ордонансів;

• конетабль - командир кінного лицарського війська, із XIII ст.- командир королівської армії;

• камерарій - скарбник;

• палатини - (королівські радники, що виконували окремі, особливо важливі, доручення короля).^[8] 

23. Столітня війна: передумови, основні етапи, наслідки. (1337—1453) — тривалий військово-політичний конфлікт між Англією і Францією, причиною якого стало прагнення Англії повернути території на континенти, що раніше належали англійським королям. Крім того, англійські королі були зв'язані сімейними узами з французькою династією Капетингів, унаслідок чого пред'являли претензії на французький престол. У свою чергу Франція прагнула витіснити англійців Аквітанії (яка була закріплена за ними Паризьким договором 1259 р.). Не дивлячись на початкові успіхи, Англія зазнала поразки у війні, в результаті на континенті у неї збереглося всього одне володіння — порт Кале, який вона утримувала до 1559 р. Війна продовжувалася 116 років (з перервами). Столітня війна була низкою різних конфліктів: Перший (Війна Едвардіанська) продовжувався в 1337—1360, другий (Каролінська війна) — в 1369—1389, третій — Ланкастерська війна — в 1415—1429, четвертий — в 1429—1453. Термін «Сторічна війна» — узагальнювальна для цих конфліктів назва — з'явився пізніше.

Причини Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Красивого з династії Капетингів. Після смерті в 1328 р. Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіп VI (Валуа) згідно салічному закону, Едуард заявив про свої права на французький трон. Восени 1337 р. англійці зробили напад в Пікардії. Їх підтримали фландрські міста і феодали і міста південного заходу Франції.

Перший етап Перший етап війни був успішним для Англії. Едуард взяв ряд переконливих перемог, зокрема в битві при Кресі (1346). У 1347 англійці завоювали порт Калі. У 1356 англійська армія під командуванням сина Едуарда III Чорного принца завдала нищівної поразки французам в битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго. Військові невдачі і економічні труднощі привели до народних обурень — Паризького повстання (1357—1358 р.) і Жакерії (1358 р.). Французи були вимушені укласти принизливий для Франції мир в Бретіньї (1360 р.).

Посилення Франції Скориставшись передихом, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дозволило французам на другому етапі війни, в 1370-х, добитися значних військових успіхів. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 р. вони уклали перемир'я.

Окупація Франції Проте за наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві при Азенкурі (1415 р.). Англійський трон, що займав в цей час, король Генрих V за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Франції і добився визнання договору в Труа (1420 р.), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони. Поразка Англії Перелом наступив в 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429 р). Навіть страта Жанни д’Арк в 1431 р. не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір з королем Франції Карлом VII. До 1436 Париж перейшов під контроль французів. У 1450 французька армія отримала переконливу перемогу в битві у норманського міста Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Сторічній війні.