35. Тридцятилітня війна: причини, основні етапи, наслідки.

Головним конфліктом у політичному житті Західної Європи було протиборство, що відновилося, між коаліцією іспанських і австрійських Габсбургів, з одного боку, і Францією – з іншого. Обидві сили претендували на гегемонію в цій частині континенту. Стратегічною задачею зовнішньої політики Франції, що перетворювалася в могутню абсолютистську державу, було прагнення не допустити зміцнення імперії. Франція мала до імперії і територіальні претензії – на Ельзас і в Лотарингії. З іспанськими Габсбургами вона вела боротьбу на декількох напрямках, прагнула підірвати їхні позиції в Південних Нідерландах і Північній Італії, не дати розгорнутися спільним іспанським і австрійським діям на Рейні, домогтися від Іспанії територіальних поступок на кордоні з Францією.

Події в Німеччині мали важливе значення для зовнішньої політики і трьох інших супротивників Габсбургів – Республіки Об'єднаних провінцій і протестантських королівств Данії і Швеції. Для Республіки, що продовжувала війну за незалежність з Іспанією (з перемир'ям у 1609-1621 р.), Євангелічна унія виявилася природним союзником. Між ними був укладений договір про взаємодопомогу. Данія і Швеція, суперники в боротьбі за панування на північних морських шляхах, побоювалися посилення ролі Габсбургів у Північній Німеччині і їхньому прориві до Балтики, тобто появи нового конкурента.

Суперечливу позицію напередодні й у ході Тридцятилітньої війни займала Англія. Вона і співпрацювалала, і конкурувала в торгівлі і політиці з країнами антигабсбурзької коаліції. Росія, Польща й Османська імперія не приймали прямої участі в Тридцятилітній війні. Росія надовго припинивши боротьбу зі Швецією за Прибалтику, але продовжуючи сковувати сили Польщі – супротивника Швеції і союзника Габсбургів, Росія сприяла успіхові протестантів. Османська держава, залишаючись ворогом Габсбургів і співробітничаючи з Францією, була втягнута у тривалі війни з Іраном і не стала боротися на два фронти. Зате одним з найактивніших борців проти Габсбургів виступило Трансільванське князівство, яке було у васальній залежності від Туреччини.

Безпосереднім приводом до неї послужили травневі події 1618 р. у Празі. Відкрито зневажаючи релігійні і політичні права чехів, гарантовані в XVI в. і підтверджені на початку XVII в. спеціальною імператорською "Грамотою величності", габсбурзькі власті піддали гонінням протестантів і прихильників національної незалежності країни. Відповіддю були масові хвилювання, у ході яких особливо активну роль відіграла дворянська опозиція. Озброєна юрба ввірвалася в старий королівський палац Празького Граду і викинула з вікна двох членів призначеного Габсбургами уряду та їхнього секретаря. Цей акт "дефенестрації" був сприйнятий у Чехії як знак її політичного розриву з Австрією. Повстання "підданих" проти влади Фердинанда стало поштовхом до війни.

Виділяють чотири етапи війни:

1. 1618-1623 рр. – чеський

2. 1624-1629 рр. – данський

3. 1630-1634 рр. – шведський

4. 1635-1648 рр. – франко-шведський

1) Чеські війська, з одного боку, і їхні союзники з Трансільванського князівства – з іншого, рушили на Відень і нанесли ряд поразок армії Габсбургів. 8 листопаду 1620 р., підійшовши до Праги, об'єднані сили імператорської армії і Католицької ліги в битві біля Білої Гори розгромили чеське військо. Почався терор небувалих масштабів. У 1627 р. так званий Похоронний сейм у Празі закріпив утрату Чехією національної незалежності: "Грамоту величності" скасували, Чехія була позбавлена всіх колишніх привілеїв. Наслідку Білогірської битви позначилися на зміні політичної і військової ситуації не тільки в Чехії, але і у всій Центральній Європі на користь Габсбургів та їхніх союзників.

2) Новим учасником війни став данський король Крістіан IV. Побоюючись за долю своїх володінь, він заручився великими грошовими субсидіями від Англії і Голландії, набрав армію і спрямував її проти імперії. Становище врятував Альбрехт Валленштейн, який в імперії створив найману 30-тисячну армію, яка існувала за рахунок вдалих грабежів. Валленштейн зайняв Померанію і Мекленбург, став хазяїном у Північній Німеччині і зазнав невдачі тільки при облозі ганзейського міста Штральзунда, якому допомогли шведи. Вторгшись разом з Тіллі в Ютландію і загрожуючи Копенгагену, він змусив данського короля, що втік на острови, просити миру. Мир був укладений у 1629 р. у Любеці. Данія зобов'язалася не втручатися в німецькі справи.

Одним з найбільших наслідків поразки протестантів на другому етапі війни стало прийняття імператором у 1629 р., незадовго до Любецького миру, Реституційного едикту. Він передбачав відновлення прав католицької церкви на все секуляризоване майно, захоплене протестантами з 1552 р.

3) Улітку 1630 р., нав'язавши перемир'я Польщі, заручившись від Франції великими субсидіями на війну в Німеччині й обіцянкою дипломатичної підтримки, у Померанії висадився зі своєю армією шведський король Густав-Адольф. Густав-Адольф, незважаючи на малу результативність допомоги саксонських військ, спрямував свою армію проти Тіллі й у вересні 1631 р. завдав йому нищівної поразки при селі Брейтенфельд біля Лейпцигу. Восени 1634 р. шведська армія, що втратила колишню дисципліну, потерпіла жорстоку поразку від імперських військ при Нердлінгені

4) Франція вирішила сама вступити у війну. Відновивши союз зі Швецією, Франція почала дипломатичні зусилля для активізації боротьби на усіх фронтах. Республіка Об'єднаних провінцій продовжувала свою визвольну війну з Іспанією і домоглася ряду успіхів у великих морських боях. Мантуя, Савойя, Венеція, Трансільванське князівство підтримали франко-шведський союз. Шведи розбили імператорську армію восени 1642 р. знову при Брейтенфельді, після чого зайняли всю Саксонію і проникнули в Моравію. Одержали ряд перемог над іспанцями в Південних Нідерландах, нанесли їм важкий удар у битві під Рокруа в 1643 р. Події ускладнилися суперництвом, що загострилося, Швеції і Данії, що привело їх до війни в 1643-1645 р. Мазаріні, що змінив померлого Рішельє, приклав чимало зусиль, домагаючись припинення цього конфлікту.

Ще в 1638 р. папа і датський король закликали до припинення війни. Через два роки ідею мирних переговорів підтримав німецький рейхстаг у Регенсбурзі. . Тільки в 1644 р. почався мирний конгрес у Мюнстері, де велися переговори між імператором і Францією; у 1645 р. в іншому, також вестфальськом місті – Оснабрюці – відкрилися переговори, на яких з'ясовувалися шведсько-німецькі відносини.