50. Польський національно-визвольний рух у 1830-1860-х рр.

Після придушення повстання тисячі поль-ських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб-на шляхта, ремісники і селяни. На відмі-ну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла-дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи-ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського. Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Ко-ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі-тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви-значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції. Біженці оселялися в європейських державах, на співчут-тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігран-тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе-ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад-то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі-грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Після поразки Листопадового повстання царська влада по-чала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими війська-ми в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запро-ваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Сло-вацького, І.Лелевеля та інших видатних польських діячів на-уки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кре-менецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шля-хту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 pp. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами.

Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й уча-сники експедиції Залівського повторювали лозунги повстан-ців 1830-1831 pp. Протягом 30—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — "Співдружність польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сі-лезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під прово-дом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз".

Хоча в 1843-1844 pp. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільни-ми зусиллями розпочали підготовку загальнопольського по-встання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство. Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польсь-ких землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польсь-кому обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Неза-баром австрійські війська покинули місто. Повстанці сфор-мували Національний уряд, який проголосив маніфест.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літера-турний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кра-кова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріо-тів, у тому числі й Е. Дембовський. Незабаром повстання пішло на спад. Під час його оста-точного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передава-лася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Кра-ківського.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях ви-кликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообі-цяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбу-лись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Од-нак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського насе-лення Галичини. Як наслідок — українсько-польські супере-чності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, діз-навшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт роз-кріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекрес-лила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі поль-ські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяль-ність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познансько-му великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися на-дання широких повноважень Великому князівству: віднов-лення польської мови в школах і установах, а також форму-вання польського військового корпусу. Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по-годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за-знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро-понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь-ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по-встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.