Сприйняття розколу на Русі[ред. • ред. Код]

Покинувши Константинополь, папські легати відправилися в Рим окружним шляхом, щоб сповістити інших східних ієрархів про відлучення Михайла Кіруларія. Серед інших міст вони відвідали Київ, де з належними почестями були прийняті великим князем та руським духівництвом.

У наступні роки Руська Церква не займала однозначної позиції в підтримку якої-небудь зі сторін конфлікту, хоча й зберігала східний обряд^[3]. Якщо ієрархи грецького походження були схильні до антилатинської полеміки, то властиво руські священики і правителі не тільки не брали участі в ній, але й не розуміли сутності виставлених греками до Рима претензій догматичного й обрядового характеру^[4][5]. Таким чином, Русь підтримувала спілкування і з Римом, і з Константинополем, приймаючи ті або інші рішення залежно від політичної необхідності.

Наслідки[ред. • ред. Код]

З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михайла Керуларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських соборів. Як наслідок сформувалися два головних напрями в Християнстві:

• Католицизм, представлений Римською Церквою;

• Православ'я представлене рядом Східних церков.

Спроби подолання розколу[ред. • ред. Код]

Першою спробою подолання розколу став Другий ліонський собор, скликаний 1274 року папою Григорієм X. На цьому соборі була укладена Ліонська унія, скріплена підписом імператора Михаїла VIII Палеолога, згідно з якою православні визнали зверхність папи Римського та більшість догматів католицької церкви, зокрема вчення профіліокве. Проте невдовзі унія викликала осуд серед грецького духівництва і була визнана недійсною на Константинопольському соборі 1285 року, скликаному наступником Михаїла — Андроніком II.

Наступною спробою став Флорентійський собор, скликаний папою Євгенієм IV 1438 року. На цьому соборі була укладена Флорентійська унія. Як і попередня, Ліонська унія, флорентійська унія визнавала примат Папи Римського, а також основні догми католицької церкви. Проте 1453 року з падінням Константинополя греки відмовились від унії.

В контексті подолання великого розколу богослови згадують також Берестейську унію 1596 року, результатом якої стало виникнення української греко-католицької церкви, хоча на думку деяких істориків ця унія поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування^[6]

Наступні кроки до зближення церкви зробили у XX столітті з початком екуменічного руху. 1965 року, незабаром після Другого Ватиканського собору, Папа РимськийПавло VI та Патріарх Константинопольський Афінагор I скасували взаємні анафеми.

19. Велика Хартія вольностей та формування парламенту в Англії.

Син і спад-коємець Генріха II, Річард І Левове Серце, був героєм Хрестових походів, поетом, пре-красно освіченою людиною, але бездарним політиком. Він проводив життя у постійних мандрах, за десять років свого правління ли-ше десять місяців прожив у Англії і навіть не знав англійської мови. Після загибелі Річарда королівську корону успадкував його молодший брат Іоанн Безземельний. Атмосфера загострилася після поразок англійців у Нормандії, куди, ско-риставшись ситуацією, вторгся французький король Філіпп II Август. За короткий час Іоанн втратив понад половину своїх фран-цузьких володінь. Коли вістка про це до-сягла Англії, барони підняли заколот, їх підтримали духовенство, рицарство і міста. Лондон відчинив перед повстанцями в-рота.

Іоанну Безземельному не залишалось ін-шого, ніж визнати вимоги баронів і 15 червня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. У ній король обіцяв не обмежувати права англійської церкви, не обтяжувати баронів податками, не розорювати народ штрафами, не допускати сваволі королівської влади, опі-куватися торгівлею і не порушувати міських привілеїв. Основне значення документа полягало в обмеженні королівської влади на користь ве-ликих феодалів. За виконанням його поло-жень стежила виборна Рада баронів, яка в ра-зі порушення Хартії могла оголосити королю війну. Певні гарантії від сваволі влади отри-мали вільні люди. Невипадково вважається, що Хартія заклала підвалини англійської свободи і демократії, стала першим у Європі документом з утвердження прав людини.Король Іоанн не збирався дотримуватися Хартії. Між ним і баронами почалася війна, але у розпал воєнних дій король помер.

Підписання Великої хартії вольностей англійським королем Іоанном Безземельним в червні 1215 завершило перший етап боротьби, що призвела вже наприкінці XIII століття до утворення в Англії станової монархії. На цьому етапі в боротьбі за обмеження королівської влади поряд з баронство взяло участь також лицарство, а почасти городяни і верхівка вільного селянства. У ході збройної боротьби з королем барони, які очолювали рух, пред'явили королю вимоги, відомі під назвою «баронських статей», які лягли в основу офіційного тексту Великої хартії вільностей, виданого від імені короля. Велика Хартія вольностей як політичний і правовий джерело цікава, насамперед, тим, що вона відбила загальне співвідношення соціально-політичних сил в країні на той період, причини невдоволення різних верств населення королівської політикою, економічні та політичні вимоги різних соціальних елементів опозиції, а також загальне стан судово-адміністративної системи англійської феодальної держави на початку XIII століття. Церква, барони та міста об'єдналися проти короля і пред'явили йому в 1215 році список статей. Той прочитав і вигукнув: «Чому вже разом з цими несправедливими вимогами барони не просять у мене також і мого королівства?» Проте робити було нічого - Іоанн підписав Велику хартію вольностей. Правове становище груп населення Англії з Великої хартії вільностей

Повний текст Великої хартії вольностей нараховує 63 статті, які розташовані без певної системи і стосуються самих різних питань. Всі ці статті можна розділити на три основні групи:

1) Статті, що відображають матеріальні інтереси різних соціальних шарів.

2) Статті, які претендують на встановлення нових політичних порядків, зокрема на обмеження королівської влади - так звані конституційні статті.

3) Статті, що підтверджують раніше існуючий або новостворюваний порядок роботи судових і адміністративних органів, а також припиняють зловживання королівського апарату в центрі і на місцях. 3а) права і привілеї великих баронів; У першій групі основне місце, безумовно, займають матеріальні вимоги баронів - безпосередніх васалів короля - як за кількістю статей, так і по конкретності і детальності їх формулювання. Хартія визначає феодальні права короля і обов'язки його васалів, обмежуючи фіскальний свавілля корони по відношенню до них. Більшість статей Хартії відбивало і захищало інтереси феодальної аристократії. 3б) відображення у Великій хартії вільностей 1215 р. . інтересів лицарів і городян. Лицарство і вільне селянство також отримали значні права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж належало за звичаєм (ст. 15, 16, 27, 60), всім вільним людям гарантувалася захист від свавілля чиновників. Велика хартія залишила в силі широке застосування розслідування через присяжних у майнових позовах (ст. ст. 18, 19, 20), пріоритет королівських судів у розборі всіх підсудних їм справ, прокламував відмова від плати за розбір кримінальних справ у королівському суді (ст. 32 ). Такого роду статті, безсумнівно, відбивали поряд з інтересами самої корони також інтереси лицарства, верхівки вільного селянства і почасти городян, які потребували зміцненні централізованої судово-адміністративної системи, і були невигідні баронам.

Значення Великої хартії вольностей 1215 р. . в історії феодальної держави і права . Велика хартія вольностей зіграла важливу роль в англійській історії. Незважаючи на те, що Іоанн Безземельний в кінці 1215 анулював її, вона неодноразово перевидавалася Генріхом III (1216, 1217, 1227 рр..) З тими чи іншими змінами. Її підтверджували Едуард I і Едуард II, виключивши з неї конституційні статті, ослаблявшие влада короля. Вона сприяла складанню англійської станової монархії (починаючи з 1297 р . всі чергові підтвердження Великої хартії вольностей доповнювалися новими, більш актуальними політичними статтями).