29.Історія становлення сучасної диференціальної психології. Як співвідносяться диференціальна психофізіологія та диференціальна психологія?

Психологія, як і решта наукових дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і гуманітарної парадигми.

Донаукове знання здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду; воно характеризується невисоким рівнем узагальнення.

Природничо-наукове пізнання зосереджене на встановленні й узагальненні причинно-наслідкових закономірностей і спирається на результати експерименту. Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним (від давньогрецьких слів «закон» і «встановлювати»). На походження властивостей і закономірностей при цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих наукових "подій" розглядають як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тільки тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити загальний принцип або закономірність.

Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним (від давньогрецьких слів «своєрідний» і «пишу»). Домінування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, а й у науках про природу. Отже, диференціальна психологія природно виокремилася із загальної психології, в межах якої вона існувала тривалий час під назвою психології індивідуальних відмінностей.

Якщо говорити про історичні етапи формування диференціальної психології як науки, слід розпочати з вивчення найдавнішої людської історії, коли процес індивідуалізації людини був прихованим чинником розвитку суспільної свідомості, що все більше диференціювалася. Такі пранауки, як хіромантія та астрологія ґрунтувалися на безпосередньому спостереженні індивідуально-типологічних відмінностей як прямої підстави для висновків. Мислителі Давнього Сходу й античні філософи створювали трактати, предметом опису й аналізу яких були спостережувані в повсякденному житті людські відмінності. Одним із прикладів вивчення індивідуальних відмінностей є "Держава" давньогрецького філософа Платона. Саме ж поняття "індивідуальність" як фундамент суб'єктивної реальності, за даними різних історіографічних джерел, суспільство почало усвідомлювати вже в епоху Відродження.

Пізніше, в донауковому періоді психології виникали більш специфічні напрямки, що вивчали індивідуальні відмінності. Так, зокрема психогностика намагалася встановити співвідношення між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фізіогноміці, заснованій у XVIII сторіччі, риси обличчя, міміка і навіть силует людини були основою для прогнозування її поведінки. Прихильники френології прагнули визначати особливості людини за формою черепа. А послідовники графології діагностували ознаки індивідуальності за характеристиками рухів людини, відображеними в її почерку. Усі ці сфери донаукового пізнання, свого часу визнані наукою ненадійними, тепер переосмислюються у диференціальній психології.

Із появою прикладного людинознавства, філософії, медицини, психології виникла потреба систематизувати спостереження. Звернення до зірок або ліній руки перестає задовольняти тих дослідників, які намагаються проникнути у таємниці організму людини, зрозуміти рушійні сили її поведінки і життя загалом. І надалі всі розділи диференціальної психології формуються під впливом практичних запитів, що виникли в різних галузях людської діяльності: виявлення серед вступників до школи дітей із затримками розвитку з метою комплектування для них спеціальних класів, відбір найпридатніших для певної професії кандидатів, створення індивідуально-орієнтованих прийомів психотерапії. Так психологія індивідуальних, типологічних і групових відмінностей поступово стає самостійною наукою, зі своїми цілями і завданнями, теоріями і фактами, створенням і верифікацією наукових знань.

Дослідженню індивідуальних відмінностей сприяло впровадження в психологію експериментального методу. Німецький психолог Вільгельм Вундт у 1879 р. в експериментальних лабораторних умовах розпочав вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції (результату впливу життєвого досвіду людини на її сприймання). Використовуючи цей досвід, людина висуває гіпотези про особливості об'єкта, що сприймається, осмислює його. Сприймання залежить від індивідуальних особливостей того, хто сприймає, тощо.

Основні положення, завдання і методи психології індивідуальних відмінностей першими описали французькі психологи Альфред Біне і Віктор Анрі у статті "Індивідуальна психологія" (1895). Поглибив дослідження цієї тематики німецький психолог Вільям Штерн. Термін "диференціальна психологія", що вперше з'явився у 1900 р. як підзаголовок його книжок, у перевиданні став частиною назви: "Методологічні основи диференціальної психології".

Отже, диференціальна психологія - галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини, наслідки тощо.

Розумінню причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей сприяє вивчення їх нейрофізіологічних чинників, тобто основних властивостей нервової системи (темпераментальних властивостей), яке здійснюють нині в межах диференціальної психофізіології. Вона виникла завдяки науковим зусиллям психологів Бориса Теплова (1896-1965) і Володимира Небилицина (1930-1972) та їхніх співробітників, що розвивали концепцію Івана Павлова (1849-1936) про типи і властивості нервової системи.