35.Джерела походження індивідуальних відмінностей. Взаємодія спадковості та середовища.

Ще в донауковий період були спроби пояснити індивідуальні відмінності в поведінці людей з різним співвідношенням рідин організму, наприклад крові, жовчі, чорної жовчі і слизу. Гіппократ, а потім лікарі стародавніх Греції та Риму вважали, що психологічні особливості залежать від того, в якій пропорції змішані основні рідини в організмі. На цьому ґрунтувалися гуморальні (лат humor – сік, вода) теорії, які підтримували Гіппократ, Аристотель, а згодом і Кант та ін. Деякі положення гуморальних теорій підтвердили сучасні ендокринні дослідження, які довели, що індивідуальні відмінності у функціонуванні ендокринної системи впливають на чутливість, емоції, динаміку реактивності і т.д.

На початку XX століття сформувалася соматична (конституційна) теорія, згідно якої індивідуальні відмінності зумовлені будовою тіла (В Вундт, Е Кречмер, В Шелдон та ін.) Вже тоді дослідники припускали зв'язок між властивостями організму і психіки.

Другий етап у вивченні біологічних основ індивідуально-психологічних відмінностей пов'язаний з дослідженнями російського фізіолога Івана Павлова, який розробив учення про типи вищої нервової системи. Він вважав, що індивідуально-психологічні відмінності зумовлені особливостями функціонування нервової системи. Павлов стверджував, що основою індивідуальних відмінностей є збудження і гальмування нервових процесів.

У 1956 р під керівництвом Бориса Теплова була організована спеціальна лабораторія для вивчення типологічних особливостей вищої нервової діяльності людини, на основі якої пізніше виникло кілька самостійних наукових колективів, що вивчали різні теоретичні та прикладні аспекти природних основ індивідуально-психологічних відмінностей.

Термін «диференціальна психофізіологія» вперше використав В Небиліцин в 1963 р. для позначення мультидисциплінарної області психології, яка утворилася на перетині фізіології вищої нервової діяльності, нейрофізіології і диференціальної психології (психології індивідуальних відмінностей).

І.Боєв, С.Золотарьов розрізняють такі основні підходи в дослідженні індивідуально-психологічних відмінностей в залежності від орієнтації на певні моделі: 1) орієнтований на моделі мозку або нервової системи (підхід Б Теплова і В Небіліціна); 2) орієнтований на моделі поведінки (дослідження П, Симонова, В Русалов); 3) зосереджений на моделях людини (дослідження У. Мерліна).

На розшифровку конкретної дії біологічних факторів направлена спеціальна теорія індивідуальності (В.Русалов) – це теорія про походження, структуру та місце біологічних факторів (темпераменту) в загальній структурі індивідуальних властивостей людини.

Спадковість і середовище. Індивідуальні відмінності породжуються численними і складними взаємодіями між спадковістю індивіда і його середовищем. Різні теорії і підходи по-різному оцінюють внесок двох факторів у формування індивідуальності. Історично виокремилися такі групи теорій з точки зору переваги спадковості або середовища:

1. У біогенетичних теоріях формування індивідуальності розуміється як зумовлене вродженими і генетичними задатками. Розвиток - це поступове розгортання цих властивостей в часі, а вплив середовища дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко служать теоретичною основою расистських навчань про первинне розходження націй. Прихильником цього підходу був Ф.Гальтон, а також автор теорії рекапітуляції В .Холл.

2. Соціогенетичні теорії (сенсуалістський підхід) стверджують, що спочатку людина – чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібна позиція поділялася Дж. Локком. Ці теорії більш прогресивні, але їх недолік – розуміння дитини як спочатку пасивної істоти, об'єкта впливу.

3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів) розуміли розвиток як результат взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. К.Бюлер, В.Штерн, А.Біне вважали, що середовище накладається на чинники спадковості. Основоположник двохфакторної теорії В.Штерн зазначав, що ні про одну функцію не можна питати, ззовні вона чи зсередини. Треба цікавитися – що в ній ззовні і що зсередини. Але і в рамках двохфакторної теорії дитина як і раніше залишається пасивним учасником змін, що відбуваються в ній.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід) Л. С. Виготського стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки наявності культури – узагальненого досвіду людства. Вроджені властивості людини є умовами розвитку, середовище – джерелом її розвитку (тому що в дитині міститься те, чим повинна оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві тільки людині, опосередковані предметною діяльністю, що представляє собою зміст культури. А для того щоб дитина могла його привласнити, необхідно, щоб вона вступала в особливі відносини з навколишнім світом: і не пристосовувалась, а активно привласнювала собі досвід попередніх поколінь в процесі спільної діяльності і спілкування з дорослими, які є носіями культури.

В даний час дискусія між прихильниками факторів спадковості і середовища втратила колишню гостроту. Численні дослідження, присвячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не можуть дати однозначної оцінки вкладу середовища або спадковості.