31.Ієрархічна структура суб’єкта взаємодії із світом: організм, індивід, особистість, індивідуальність.

У диференціальній психології поняття "людина", "індивід", "особистість" і "індивідуальність" використовуються найчастіше. Щоб уникнути спотворень і двозначних трактувань, слід чітко визначити їх зміст.

Вихідним, родовим для всієї психології, і для диференціальної зокрема, є поняття "людина". Людину розглядають як біологічну істоту, що належить до класу ссавців виду Homo sapiens. Саме ця класифікація встановлює межу при вивченні відмінностей між людиною та іншими живими істотами, зокрема йдеться про так званих вищих тварин.

У біологічному сенсі людина є живою тілесною істотою. Найближчим до цього визначення є поняття "організм", яке охоплює анатомо-морфологічну структуру, фізіологічні і нервові процеси, нарешті, нервову діяльність разом із механізмами роботи органів чуття. У сучасній диференціальній психофізіології та психології особистості поняття "організм" тісно пов'язане з такими ознаками як специфіка тілесної організації, біохімічні індивідуальні особливості, нейрофізіологічні основи індивідуальності.

Поняття "організмічний детермінант" часто вживають на позначення причинних чинників, які, за припущеннями, виникають всередині організму. У західній персонології також послуговуються поняттям "організмічна змінна", під яким розуміють змінну всередині організму: процес або дію, які виникають всередині, але здатні детермінувати зовнішні реакції.

Використовуючи термін "індивід" (лат. іndividumm - неподільний), мають на увазі одне з двох значень:

1. єдину нероздільну істоту, представника Homo sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдність вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги та ін.), яка є одним цілим в своїй єдності;

2. окремого представника людської спільноти.

Обидва значення терміна взаємозв'язані й описують людину в аспекті її окремішності та відосібленості. Найзагальнішими характеристиками індивіда є:

1. цілісність психофізіологічної організації, що вказує на системність зв'язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізовують життєві відносини індивіда;

2. стійкість у взаємодії з навколишнім світом, яка визначає збереження основних відносин індивіда з дійсністю, припускаючи гнучкість, варіативність;

3. активність, що забезпечує здатність індивіда до самозміни, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх дій.

Використовуючи термін "особистість", мають на увазі особливу якість людини, набуту в соціокультурному середовищі у процесі спільної діяльності і спілкування; рівень, що координує всю психічну діяльність і поведінкову активність; соціальне обличчя людини; систему ставлень до оточуючого світу, інших людей і до себе. Тобто, в понятті "особистість" зафіксовано ті ознаки, які визначаються належністю індивіда до суспільства (соціальна якість).

Порівнюючи поняття "індивід" і "особистість", можна сказати, що індивід - це фізичний носій особистісних характеристик людини. Індивідний рівень відображає переважно природні особливості організації психічних процесів, а особистісний - соціально привнесені.

Розуміння взаємодії індивіда й особистості відображає загалом проблему тіла і духу, яку в історії розв'язували по-різному. Так, засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд відводив вирішальну роль у житті людини біологічному фундаменту особистості, однак про зворотний вплив особистості на багато процесів, що відбуваються в організмі, свідчить застосування самонавіювання, аутотренінгу та гіпнозу тощо.

Термін "індивідуальність" використовують для визначення людини з погляду своєрідності її психофізіологічних і психологічних якостей, що виникають на глибинному рівні ієрархічної організації її психічних властивостей та відрізняють її від інших людей, характеризуючи унікальність її можливостей у сфері взаємодії з навколишнім світом.

Для дослідження індивідуальності використовують ідіографічний підхід, орієнтований на пізнання окремих людей і зображення індивідуальності як унікального цілого.

З аналізом інтеграційних ефектів функціонування індивідуальності (таких як адаптивність, компенсаторність, оптимальність або результативність) пов'язана основна проблематика диференціальної психофізіології і психології, які зосереджені на тому, чим люди відрізняються один від одного.

Однаково розуміючи індивідуальність як сукупність різних властивостей - від біохімічних і нейрофізіологічних до особливостей творчого самовираження, психологи стикаються з розбіжностями з приводу того, чи вважати індивідуальність якісно новою, цілісною характеристикою, що описує інтегральні способи реалізації людини протягом життя, чи йдеться про індивідуальні особливості тих або інших психічних (особистісних) процесів, рис і станів. Неоднозначне розуміння сутності індивідуальності спричинило вироблення кількох підходів до структури індивідуальності, авторами яких стали, зокрема Вольф Мерлін, Борис Ананьєв, Карл Леонгард та інші.