39.Індивідуальні відмінності інтелекта, їх чинники.

Проблема індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку стоїть достатньо гостро як в психологічній науці, так і в освітній практиці. Аналіз вітчизняних та зарубіжних досліджень показує, що можна виділити декілька основних підходів до даної проблеми відповідно до різних аспектів розгляду інтелектуального розвитку людини.

В рамках першого підходу відмінності в інтелектуальному розвитку зв'язуються із загальною моделлю розвитку інтелекту. Як правило, ці відмінності інтерпретуються за допомогою поняття «загальні розумові здібності». Представники даного підходу підкреслюють, що при вивченні здібностей основна проблема полягає у визначенні психологічних якостей, які розглядаються як здібності; у знаходженні їх місця в пізнавальній діяльності і в їх вимірюванні, що дозволяє виявити рівень розвитку здібностей. Іншими словами, під загальними розумовими здібностями розуміються якості інтелекту, що стоять за певними кількісними показниками його розвитку. Дані якості визначаються в основному шляхом використання статистичних моделей аналізу інтелекту, а рівень розвитку розумових здібностей традиційно вимірюється за допомогою тестів інтелекту.

Природно, що і побудова самих тестових систем, і інтерпретація отримуваних з їх допомогою результатів ґрунтувалися на тій або іншій концепції розвитку інтелекту. Першим кроком в даному напрямку є тести Біне, що набули широкого поширення в модифікації Л.Термена. Останній розглядав інтелект як цілісну здібність до абстрактного мислення, межі якої визначаються спадковістю. Дане розуміння співвідноситься з теоретичною моделлю розвитку інтелекту Чарльза Спірмена, що вважав, що основною характеристикою інтелекту є наявність загального чинника (g). Відповідно індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту визначаються його «кількістю», вимірюваним IQ. Відмінності в IQ дозволяють диференціювати людей за їх інтелектуальними здібностями від розумової відсталості до розумової обдарованості.

Серйозний крок в аналізі розвитку інтелекту був зроблений Д. Векслером, який почав розглядати інтелект як структурне утворення. Під інтелектом Д. Векслер розумів здатність цілеспрямовано діяти, раціонально роздумувати і ефективно взаємодіяти з навколишньою дійсністю. При такому загальному визначенні інтелекту Д. Векслер розділив розумові здібності на вербальні та невербальні (здібності до уявлень) і показав, що у різних людей може домінувати та або інша група здібностей.

Аналогічно Л.Терстоун виступив проти ідеї характеризувати інтелект з погляду розвитку його загального чинника. Він показав, що існують різні групи здібностей і діти, що мають високі показники розвитку одних здібностей, можуть мати низькі показники розвитку інших. Л.Терстоун показав також, що дані здібності не тільки є індивідуальними характеристиками розумового розвитку людини, але і мають різну динаміку розвитку впродовж людського життя (від народження до 20 років).

Найбільш диференційована модель розвитку інтелектуальних здібностей була представлена Дж. Гілфордом. Він визначив розумові здібності як єдність операцій, змісту і продукту. Відповідно із структурною моделлю інтелекту можна виділити 120 можливих варіантів розумових здібностей, які Дж.Гілфорд згрупував у три типи інтелекту: конкретний, абстрактний і соціальний.

В даний час висловлюються сумніви в наявності 120 окремих здібностей, проте підкреслюється значення моделі Дж.Гілфорда, з одного боку, для розгляду розвитку окремих здібностей дітей в загальному розумовому розвитку і для організації відповідної освітньої роботи з ними, а з іншого боку, для виділення конвергентних і дивергентних здібностей.

Дещо пізніше Р. Кеттелл розділив інтелект на два види: флюїдний і кристалізований. Рівень розвитку флюїдного інтелекту визначається генетично, і саме він встановлює верхні межі розвитку інтелектуальних здібностей. Розвиток кристалізованого інтелекту ґрунтується на чинниках впливу навколишнього середовища і пов'язаний з особливостями навчання дитини.

Таким чином, в даній групі досліджень характеристика індивідуальних відмінностей в розумовому розвитку дитини визначається вираженістю структурних компонентів, які складають теоретичну модель такого розвитку.

Другий підхід до аналізу відмінностей в інтелектуальному розвитку можна охарактеризувати як психолого-освітній. В рамках даного підходу розумовий розвиток розглядається в контексті навчання. З одного боку, тут аналізуються досягнення дітей в окремих сферах навчання (перш за все в математиці і читанні) за допомогою спеціальних тестів досягнень. На основі результатів даних тестів планується індивідуальна робота з дітьми по їх розвитку в окремих галузях знань. З іншого боку, особливості розвитку розумових здібностей дітей розглядаються у зв'язку з їх просуванням в ситуації навчання, з їх академічною успішністю. В даному випадку перед педагогами розкриваються стратегії індивідуальної роботи з дітьми залежно від особливостей розвитку їх розумових здібностей.

Таким чином, психолого-освітній підхід розглядає розвиток розумових здібностей в контексті досягнень дитини в освітній ситуації. В цілому в руслі як першого, так і другого підходів відмінності в інтелектуальному розвитку розглядаються залежно від того, що виділяється як компоненти структури інтелекту.

У третьому підході чіткою є тенденція виявити індивідуальні особливості в розумовому розвитку залежно від того, як людина використовує свої когнітивні структури. Для цього підходу характерний аналіз когнітивних стилів, використовуваних суб'єктом при вирішенні завдань.

Даний підхід дав психологам можливість звернути увагу на варіативність способів, що стоять за схожими кількісними показниками. Таким чином, було поставлено питання про когнітивні стратегії, відмінності в яких не виявляються за допомогою використання стандартних тестів, а вимагають додаткового дослідження і відповідно розробки нових експериментальних процедур. Даний підхід намічає перспективу розгляду інтелектуального розвитку в контексті аналізу цілісної поведінки людини, оскільки наявність того або іншого когнітивного стилю виявляється не тільки при вирішенні вузького класу завдань, але і в комплексі особових переваг і особливостей взаємодії дитини з дійсністю.

Таким чином, можна відзначити, що основні підходи до аналізу індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку групуються навколо трьох основних проблем. Перша з них – це структура інтелектуальних здібностей і домінування в розвитку того або іншого компоненту даної структури. Друга проблема може бути охарактеризована з погляду застосування різних способів функціонування когнітивних структур (наявність різних когнітивних стилів). І нарешті, третя – це виявлення індивідуальних переваг в організації умов розумового розвитку людини і їх забезпечення в конкретних освітніх ситуаціях.