54.Дослідження джерел стильової своєрідності.

Історія вивчення стилю починається, напевно, з того самого моменту, коли людина замислилася про причини індивідуальної своєрідності власного буття. З тих пір мислителі, вчені, художники намагалися відповісти на питання: де беруть початок джерела стильової своєрідності: в самій природі людини або ж у об'єктивних закономірностях тих умов, з яких складається дійсність.

Сфера застосування категорії стиль є дуже широкою, а сама категорія вважається міждисциплінарною, такою, що входять до категоріального апарату філософії, психології, літератури, мистецтвознавства, лінгвістики, біології. Незважаючи на це, практично відсутні роботи по систематизації накопичених теоретичних та експериментальних результатів, узагальненню методологічних пошуків у сфері досліджень стилю. Одна з можливих причин такого стану справ - багатозначність самого терміну.

Досить поширеною є точка зору, згідно якої стиль - це і є індивідуальність, особистість. Наприклад, згідно визначення Вольфганга Гете, стиль є проявом вищих властивостей індивідуальності людини. Цій точці зору протистоїть інша, що розуміє стиль як формальну характеристику (тобто таку, що надає тільки форму поведінці або діяльності людини), і ніяк не пов'язана з сутністю особистості.

У психологічному контексті дослідження стилю в XX столітті стали проводитися в декількох напрямках, що використовують різні системи координат.

Першим серед психологів поняття стилю розглянув австрійський персонолог Альфред Адлер. Він сформулював концепцію «стилю життя», що оформлялася одночасно з розвитком уявлень вченого про соціальні інтереси. Останні розумілися як мимовільний імпульс індивіда, що виражається в прагненні знаходитися поряд з іншими людьми, адаптуватися до соціуму. Недосконалість індивідуальної організації і наявність загрози з боку найближчого соціального оточення змушують людину з дитинства виробляти захисні та компенсаторні стратегії. Таким чином, стиль індивіда формується в перші три-п'ять років життя, під впливом різних властивостей організму і умов виховання. Всю життєдіяльність людини пронизує єдина лінія активності, що лежить в основі стилю. Люди, як вважав Адлер, намагаються підтримувати свій сформований стиль, захищаючись від усвідомлення власної неповноцінності і прагнучи, в той же час, досягти домінування у стосунках з іншими. При цьому Адлер ототожнював поняття "стиль життя", "характер", "особистість".

Другим великим напрямком можна вважати "стилі керівництва /лідерства", послідовне вивчення яких почалося з робіт австрійско-американського психолога Курта Левіна. Левін зі співробітниками виокремили авторитарний, демократичний і ліберальний стилі керівництва, розрізняючи:

• зміст рішень запропонованих лідером і техніки здійснення цих рішень;

• критерії оцінки стилю (орієнтація на виробничі завдання або на людські відносини).

У рамках даного напрямку можна розрізняти 4 основні підходи:

• особистісний(відображає виділення індивідуальності керівника в якості головної детермінанти стилю);

• поведінковий (що зв'язує стиль з поведінкою, особистими особливостями, відносинами, мотивами підлеглих);

• комплексний (відображає прагнення узагальнити найбільш вивчені детермінанти стилю);

• структурно-функціональний (характеризується постановкою питання про внутрішню організацію стилю).

Третій напрям - когнітивній стилі, коли об'єктом дослідження психологів стають саме індивідуальні відмінності в протіканні перцептивних і когнітивних процесів. Представники когнітивного напрямку неофрейдизму, що вивчали структурні утворення психіки людини, опосередковують внутрішні і зовнішні впливи.

Четвертий напрям - індивідуальні стилі діяльності. Цей напрям розроблявся радянськими психологами Клімовим, Мерліном та Ільїним, він відрізняються від закордонних "діяльнісним", а не "особистісним" підходом до детермінації стилю.

Отже в широкому сенсі стиль людини є постійним, досить стійким, універсальним наскрізним цілим психічним утворенням, що включає свідомі і несвідомі механізми пасивної і активної адаптації людини до середовища. Стиль своєрідно проявляється в залежності від організації внутрішнього і зовнішнього середовища, допускає можливість розвитку окремих стилів , їх взаємопереходів . Стиль забезпечує інтеграцію психічної сфери людини, взаємодію людини із зовнішнім середовищем. Стиль суб'єкта є одночасною причиною і наслідком його психічного розвитку.