Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Засади національної безпеки України.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

3.2. Сучасні аспекти внутрішньої безпеки

У Національній доповіді України „Про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі”, виданій до 5-ї Всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища „Довкілля для Європи”, зазначається, що екологічні наслідки тоталітарного господарювання на території сучасної України можна охарактеризувати як надзвичайні та як такі, що створюють системні й складні проблеми на шляху до стабільного розвитку. Практично всі екологічні складові потенціалу такого розвитку – земля, вода, ліси, сільгоспугіддя, надра – зазнали значного антропогенного впливу.

Справді, хоч Україна - одна з найбільших за територією, чисельністю населення та економічним потенціалом держава Європи і на її території зосереджені величезні природні багатства, але суто колонізаторський підхід і безгосподарність призвели не тільки до порушення, а й до руйнування її природних ландшафтів. На час здобуття незалежності загальна площа України становила менше ніж три відсотки території колишнього Радянського Союзу, проте на ній було зосереджено чверть усього промислового потенціалу, а це означає, що на Україну припадало близько 25 відсотків забруднення природного середовища [17; 52].

За часів радянської влади щороку економіка України споживала 1,3-1,5 млрд. т сировинних матеріалів. Значна їх частина поверталася в довкілля у вигляді відходів. У 1991 році в державі було накопичено 17 млрд. т відходів на території площею 53 тис. га.

Диспропорції у розміщенні продуктивних сил, що мали місце упродовж тривалого часу, призвели до того, що в Україні техногенне навантаження на природне середовище у 4-5 разів перевищувало аналогічний показник розвинутих країн. При цьому розораність земель сягнула 80 відсотків щодо площ сільгоспугідь і 57 відсотків щодо загальної площі суші, а об’єм води, що використовувався в технологічних процесах, у 2-5, а на деяких підприємствах – у 10-13 разів перевищував рівень використання порівняно із сучасними технологіями.

Отже, надмірна концентрація сільського господарства та промисловості зумовила катастрофічне забруднення повітря, води і ґрунту. Великі масштаби екологічних змін створили реальну загрозу життю та здоров’ю громадян України, її національній безпеці [18].

Так, аналіз антропогенного впливу на природні екосистеми показав, що швидкість деградації довкілля України набула таких масштабів, що перевищила швидкість біологічного пристосування живих організмів до середовища існування, тобто втрачена стійкість екосистем. Якщо за акумулюючий показник антропогенного "тиску" на навколишнє середовище взяти здоров’я населення, то об’єктивні медичні дані свідчать про щораз більший вплив екологічних чинників на фізичний потенціал нашого суспільства.

Україна, яка за часів соціальних потрясінь 30-40-х років XX ст. втратила майже 15 млн. осіб, зараз наближається до нової демографічної кризи. Зростають відносні та абсолютні показники смертності населення. Рівень народжуваності має сталу тенденцію до зниження, а в деяких регіонах він навіть не забезпечує простого відтворення населення. Всі ці негативні тенденції призвели до погіршення показників природного приросту населення. Якщо їх не призупинити, то дефіцит і якість продуктів харчування, води, кисню, а також генетична обтяженість значно прискорять дегенерацію популяції, її поступове вимирання.

Варто звернути увагу і на зміни в структурі хвороб за останні десятиріччя. Поряд із значним зниженням рівня захворюваності на такі недуги, як поліомієліт, дифтерит, малярія спостерігається зростання випадків захворювань, спричинених уживанням неякісної питної води та продуктів харчування, забрудненим повітрям (гепатит, легеневі, онкологічні хвороби).

Смертельна загроза нависла над значною кількістю видів фауни і флори України, особливо в районах інтенсивної господарської діяльності. Площа всіх заповідних об’єктів в Україні становила лише 2,1 відсотка (1 млн. 211 тис. га), а у деяких регіонах – 0,5 відсотка (необхідний оптимальний показник – 15 відсотків).

Джерела безпосередньої загрози здоров’ю людини - широке використання в народному господарстві шкідливих хімічних сполук, насамперед пестицидів, контроль над використанням яких значною мірою нині втрачено, викиди газоподібних відходів в атмосферу міст, погано очищені водні стоки тощо. У сільському господарстві України, як відомо, мінеральні добрива завжди використовувалися в значно менших розмірах, ніж у розвинутих державах Заходу, однак третина всіх вітчизняних продуктів харчування вміщує нітрати понад офіційно встановлені норми із-за порушень норм і технологій внесення добрив [21].

Загрози негативного впливу навколишнього середовища на людину існували завжди. Перелік, починаючи із Всесвітнього потопу, глобальних природних катаклізмів, які знищували могутні цивілізації, забирали десятки, сотні тисяч людських життів, чималий. Стихійні лиха пов’язані з надзвичайно динамічними процесами у природі, характерною особливістю яких є невизначеність часу їх настання. Виділяють два аспекти стихійних природних процесів: їх потенційну небезпеку та можливість катастрофічних наслідків. Вони часто стають причиною значної кількості людських жертв.

За останні 100 років 9 млн. людей загинули від повеней, 1 млн. - від землетрусів і ще 1 млн. - від ураганів, тайфунів і тропічних циклонів. Багато мільйонів людських життів були забрані епідеміями - супутниками стихійних лих, зокрема згубних засух. Розміри збитків, завданих стихійними лихами, залежать від історичних і соціальних умов, а також від рівня економічного розвитку території, умов землекористування, географічного положення району, тривалості й інтенсивності небажаних процесів.

До найнебезпечніших стихійних лих, які впливають на здоров’я людини та її господарську діяльність, відносять: землетруси, циклони, повені, засухи тощо. Від подібних явищ необхідно відрізняти такі "стихійні" процеси, які повністю або частково спричинені діяльністю людини, - повторна ерозія, пилові бурі тощо [6; 52].

Рис. 5.1. Розподіл загальнодержавних та національних надзвичайних ситуацій

Землетруси. Сейсмічно активні райони України - Гірський Крим і Карпати (області молодої альпійської складчастості). Тут можливі землетруси до 6-7 балів (за шкалою Ріхтера). Повторюються вони рідко, в середньому через 33 роки. Меншої бальності землетруси бувають у середньому один раз у 2-4 роки. Сейсмонебезпечна зона охоплює також частину Причорномор’я , зокрема Одеської області, де можуть бути 7-мибальні землетруси. Залежно від глибини осередку землетруси охоплюють різні площі за однакової магнітуди. Для України найнебезпечніші щодо охоплення території землетруси, епіцентри яких розташовані в Румунських Карпатах, особливо в районі гір Вранча, де глибина гіпоцентрів становить 100-170 км. Якщо сила таких землетрусів – 5 і більше балів, площа сейсмонебезпечної зони становить у межах України до 290 тис. км2 (це майже 48% території країни з населенням 23 млн. осіб), 7 і більше балів - 27 тис. км2 із населенням понад 2 млн. осіб, а 8 балів і більше - відповідно 1,5 тис. км2 і понад 1 млн. осіб (Одеська область, Крим, зокрема м. Севастополь). Загальний рівень небезпеки у сейсмонебезпечних районах підвищується за рахунок розташування в них майже 300 хімічних і пожежонебезпечних об’єктів, а також мережі газо- і нафтопродуктопроводів. У місцевостях, де можливі зсуви, підтоплення, а також є карст, рівень сейсмічності підвищується на 1-3 бали.

Карст. Процесами карсту охоплено до 60% території України. Відкритий карст, який становить особливу небезпеку, займає 27% площі України (Волинська, Рівненська, Львівська і Хмельницька області).

Зсувні процеси. Поширені в зонах тектонічних порушень, високих терас, на схилах ярів, річок і водосховищ. У місцях забудови внаслідок підйому рівнів ґрунтових вод (у результаті протікання водопроводів, каналізацій, зменшення випаровування через забудову, будівництво шляхів тощо) спостерігається інтенсифікація цих процесів. У Прикарпатті, Криму, на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській, Хмельницькій областях та в промислових міських агломераціях зафіксовано 140 тис. зсувів.

Просадки. Спостерігаються там, де лесові ґрунти перезволожуються, а це буває, як правило, під час забудови території. У місцевостях, де лесові ґрунти залягають потужним шаром, поверхня являє собою чергування пологих безстічних впадин (западини, «блюдця»). Це і є просадки лесових ґрунтів, що виникли природним шляхом унаслідок збільшення їхньої вологості.

Підтоплення земель. В Україні підтоплено понад 15% території (що становить 900 тис. га, в тому числі 200 тис. га у зоні зрошення), 240 міст і селищ міського типу, майже 140 тис. приватних будинків. Це негативне явище цілком штучне. Основна причина - гідротехнічне та шляхове будівництво, а в містах - щей втрати води з водопровідних і каналізаційних мереж, зменшення випаровування на забудованих територіях. Підтоплення і заболочення заплав малих річок часто є причиною посилення ерозійних змивів зі схилів і замулювання виходів ґрунтових вод у підніжжя схилу.

Великі повені й паводки. Завдають шкоди галузям економіки переважно в Карпатах і на Поліссі. Загроза катастрофічних паводків у Карпатах пов’язана з грубими порушеннями систем ведення лісового і водного господарства, а також із безсистемною забудовою небезпечних місць, непомірним випасанням худоби на гірських луках (полонинах). На Поліссі затопленню сільськогосподарських угідь притаманний переважно природний характер. Адже раніше території, які зараз (після проведення осушення) затоплюються, були болотами і ніяких сільськогосподарських угідь там не було, хіба що сіножаті. Після проведення масштабної меліорації Полісся вони були осушені разом із заплавами, які й мають затоплюватись.

Селі, селеві потоки. Поширені в Криму і Карпатах (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька і Львівська області), найбільше в басейнах Черемошу, Дністра, Тиси, Пруту. Як правило, селенебезпечні водозбори виникають там, де лісове господарство ведеться з грубим порушенням вироблених наукою і підтверджених практикою правил для певного регіону. Особливо специфічні в цьому плані карпатські ліси - перлина України, де під тонким шаром пухких порід залягають щільні гірські породи, які не пропускають воду вглибину. Досить один раз порушити усталену тут рівновагу, зрізати ліс - і після першого ж дощу може зійти сель, після чого частина схилу (переважно улоговина) може вкритися рослинністю лише через сотню років.

Снігові лавини. Спостерігаються в Карпатах - у гірських масивах Горгани, Полонинський, Чорногори. На Закарпатті в лавинонебезпечній зоні розташовано шість населених пунктів.

Лісові пожежі. За обліком лісового фонду на 1 січня 1996 p. в Україні вкритих лісовою рослинністю земель було 9400,2 тис. га, площа ж лісового фонду становила 10782,2 тис. га. У середньому за рік залежно від погодних умов виникає 3,5 тис. пожеж, які знищують понад 5 тис. га лісу. Наприклад, тільки в 1998 р. в Україні було 3906 лісових пожеж, під час яких знищено 4408 га лісу (збитки становили 4,56 млн. грн.). Лісові пожежі лише в 10% випадків є природними, інші 90% - це пожежі штучного походження. Більшість лісових пожеж (до 90%) припадає на приміські зони.

Найімовірніше виникнення масових пожеж і великі масштаби збитків характерні для лісів III-V класів пожежонебезпеки. Їх найбільше в Житомирській (920 тис. га), Рівненській (718 тис. га), Закарпатській (629 тис. га), Волинській (592 тис. га), Чернігівській (575 тис. га), Львівській (572 тис. га), Івано-Франківській (555 тис. га) та Київській (548 тис. га) областях.

Пожежі на сільськогосподарських угіддях. Імовірність виникнення таких пожеж і можливі площі масових польових пожеж у пожежонебезпечний сезон (липень-серпень) такі:

  • у степу - на площі понад 6800 тис. га (це 36% площі сільського сподар-

ських угідь степу і понад 47% пожежонебезпечних сільськогосподарських угідь країни);

  • у лісостепу - відповідно 5400 тис. га, 37 і 37%;

  • на Поліссі - 2020 тис. га, 28 і 14%;

  • у Карпатах - 200 тис. га, 18 і 1,4%.

Серед областей найімовірніші площі польових пожеж розподіляються так: Одеська - 919 тис. га, Дніпропетровська – 909, Полтавська – 837, Вінницька – 827, Кіровоградська – 823, Запорізька – 813, Херсонська – 811 тис. га.

Головними причинами виникнення надзвичайних ситуацій природного характеру є:

  • значне зростання антропогенного впливу на навколишнє природне

середовище;

  • аномальні зміни окремих параметрів біосфери, атмосфери, гідросфери

та літосфери;

  • різке зростання урбанізації територій, концентрації об’єктів господар-

ської діяльності й населених пунктів у зонах потенційної небезпеки;

  • недостатній розвиток або відсутність системи моніторингу компонен-

тів природного середовища, що не дає змоги збільшити точність прогнозування небезпечних природних явищ;

  • поганий стан гідротехнічних, протизсувних, протиселевих та інших за-

хисних споруд;

  • недостатні обсяги сейсмічного будівництва та сейсмостійких будинків і

споруд;

  • згортання або припинення проведення окремих заходів щодо запобіга-

ння деяких небезпечних природних явищ (попередження градобиття, попереджувальний спуск лавин тощо).

Наукові дослідження загальних тенденцій і варіацій виникнення великих природних катастроф і стихійних лих за тривалий проміжок часу показали стійке зростання їх кількості та циклічний характер. Все це зумовлює необхідність термінової розробки ефективної системи заходів для запобігання їхнього виникнення, прогнозування та ліквідації наслідків аварій і катастроф природного й техногенного походження.

Вирішення вказаної загальнодержавної проблеми є одним із пріоритетних завдань подальшого розвитку України.

Надзвичайні ситуації техногенного характеру. Забезпечення безпеки населення та навколишнього середовища в умовах господарської діяльності - складна соціально-економічна проблема, вирішення якої залежить від характеру взаємодії економічних, соціальних, екологічних і демографічних факторів, що визначають розвиток як окремих держав, так і цивілізації в цілому.

З одного боку, сучасне суспільство не може задовольнити свої матеріальні та духовні потреби (тобто свою безпеку в соціально-економічній сфері), не збільшуючи масштаби суспільного виробництва, що супроводжується зростанням техногенного впливу на біосферу. А з іншого боку, воно змушене оберігати біосферу (тобто забезпечувати свою екологічну безпеку), оскільки від її стану залежить і ефективність виробництва, і комфортність умов життя людей, їхнє здоров’я, і сама можливість існування людини й життя на Землі.

У промисловому виробництві України нараховується 1848 хімічно небезпечних об’єктів ь, які зберігають, виробляють або використовують близько 273 тис. т різноманітних сильнодіючих отруйних речовин. У народному господарстві України функціонує понад 1200 вибухо- та пожежонебезпечних об’єктів , де зосереджено більше 13,6 млн. т твердих і рідких вибухо - і пожежонебезпечних речовин.

Енергонасиченість сучасних промислових об’єктів сягає колосальних масштабів: типовий нафтопереробний завод потужністю 10-15 млн. т/рік зосереджує на своєму промисловому майданчику від 300 до 500 тис. т вуглеводневого палива, енергоємність якого еквівалентна 3-5 Мт тротилу. Постійно інтенсифікуються технології. Такі параметри, як температура, тиск, вміст небезпечних речовин, зростають і наближаються до критичних. Зростають одиничні потужності апаратів, кількість небезпечних сполук, що в них містяться. Номенклатура продукції хімічних підприємств із передовою технологією, яка забезпечує комплексну переробку сировини, має тисячі позицій, причому багато продуктів виробництва надзвичайно токсичні. Економічна вигода кластеризації промислових підприємств приводить до створення індустріальних комплексів, у яких знаходяться вузли енергорозподілу, тепло- і газозабезпечення, транспортних магістралей, які, як правило, розташовуються в населених місцевостях [17].

Все це, а також значне зношення основних фондів підприємств призводить до великої кількості аварій на промислових об’єктах України. Необхідність компенсації збитків, пов’язаних з аваріями та стихійними лихами, зумовлює перерозподіл народногосподарських ресурсів, відволікає від вирішення стратегічних завдань формування нової структури економіки ринкового типу.

За ступенем потенційної небезпеки, що призводить до катастроф у техногенній сфері цивільного комплексу України, можна виділити об’єкти ядерної, хімічної, металургійної й гірничодобувної промисловості, унікальні інженерні споруди (греблі, естакади, нафто- та газосховища), транспортні системи (аерокосмічні, надводні й підводні, наземні), що перевозять небезпечні вантажі та великі маси людей, магістральні газо- і нафтопродуктопроводи. Сюди ж можна віднести також об’єкти оборонного комплексу.

Аварії та катастрофи на зазначених об’єктах можуть ініціюватися також небезпечними природними явищами - землетрусами, буревіями, штормами. Самі техногенні аварії й катастрофи при цьому можуть супроводжуватися радіаційними й хімічними ушкодженнями й зараженнями, вибухами, пожежами та завалами. Виникає синергетичний ефект - стихійні лиха в сучасній техносфері можуть викликати лавину надзвичайних ситуацій. Має місце і зворотний зв’язок - виробнича діяльність може спровокувати природні катастрофи з тяжкими наслідками.

Аварії на складних промислових об’єктах відбуваються внаслідок різних причин, які можна умовно поділити на дві основні групи: технічні, зумовлені недоліками у використовуваних технологічних схемах або дефектами обладнання, і причини, пов’язані з "людським фактором". Аналіз багатьох аварій показує, що значна їх частка зумовлена неправильною поведінкою операторів та іншого обслуговуючого персоналу. У зв’язку з цим сьогодні поряд із вирішенням завдань щодо підвищення надійності обладнання все більша увага приділяється особливостям поведінки операторів складних технічних систем у надзвичайних ситуаціях.

Неадекватність ситуації, що склалася в забезпеченні безпеки техносфери за існуючого рівня сучасних технологій, турбує вчених. Глобально й системно підходячи до питання безпеки, вони доводять необхідність нової методології її забезпечення, яка є одночасно науково-технічною та соціально-економічною проблемою. Вони наголошують, що стохастичний розвиток індустріальної та військової інфраструктури набув загрозливих масштабів, розвиток техносфери нашої цивілізації випереджає духовне осмислення тих процесів, які відбуваються, що назріває загальнолюдська криза. Перехід у наукових дослідженнях із забезпечення безпеки людини від концепції "абсолютної" безпеки (нульового ризику) до концепції прийнятного ризику - це якісно новий крок у промисловій безпеці, який свідчить про зародження нового фундаментального напрямку в науці.

Ще одна гостра проблема – дефіцит води. Як свідчать статистичні дані, Україна була і залишається одним із найменш водозабезпечених регіонів Європи. Дефіцит водних ресурсів покривається частково за рахунок транзитного річкового стоку та каналів і водопроводів, які виконують функції міжбасейнового перерозподілу. Створення великих водосховищ на Дніпрі з метою забезпечення електроенергією та водою промислових центрів Криворіжжя і Донбасу, а також зрошення сільгоспугідь Причорномор’я і Криму себе не виправдало й мало негативні наслідки. Було затоплено і виведено із сільськогосподарського обігу понад 500 тис. га родючих земель; близько 100 тис. га прилеглих до водосховищ земель опинилися в зоні підтоплення, а вироблення електроенергії гідроелектростанціями дніпровського каскаду становить менше чотирьох відсотків загальнодержавного обсягу. Масовими стали явища „цвітіння” води й руйнування берегів.

Окрім того, досі не вирішено транскордонні проблеми міжнародного рівня, що стосуються забруднення річковим стоком Дунаю північно-західного шельфу Чорного моря і забруднення Дніпра з територій Росії та Білорусі.

Трагедією українського народу стала Чорнобильська аварія – найбільша екологічна катастрофа техногенного походження. З понад двох тисяч населених пунктів, розташованих у радіаційно забрудненій зоні, було переселено більше 200 тис. осіб. Нині Україна практично самотужки вирішує Чорнобильську проблему. Тому існує реальна загроза екологічній безпеці внаслідок закриття ЧАЕС без необхідного фінансового забезпечення надійного функціонування об’єктів і територій у цій зоні.

Якщо уважно проаналізувати наслідки найбільших втручань у довкілля України, то побачимо, що проблема екологічної безпеки, враховуючи наслідки аварії на ЧАЕС, набула в нашій державі безпрецедентної гостроти. Для її вирішення необхідно розробити наукові засади екологічної безпеки України, методологію забезпечення її практичної реалізації.

Безпека особи

Комуністична модель безпеки не визнавала природних прав людини на безпеку, а тому робила всі спроби поставити їх у залежність від політики держави, визначаючи владу держави всеосяжною і не обмеженою правами людини; тобто вона передбачала примат прав держави; контроль держави над громадянським суспільством або його поглинання державою; примат соціально-економічних прав особистості; нехтування приватною власністю як засобом експлуатації людини людиною; контроль держави над сферою науки й освіти, ЗМІ, культурою, мистецтвом тощо.

Конституція України (Стаття 3), визнавши людину головною соціальною цінністю, гарантувала їй збереження основних прав і свобод, однак у ній зовсім не йдеться про безпеку людини. Тільки за умови гарантії безпеки особи можна успішно розв’язувати проблеми забезпечення безпеки суспільства й держави. Майбутнє України безпосередньо залежить від збереження основної національної цінності – людини, якій притаманний фізичний, духовний, психологічний, генетичний й інтелектуальний потенціал, за допомогою котрого держава може подолати всі труднощі.

Проблеми, що стосуються безпосередньо безпеки особи в Україні, часто розглядаються в межах соціальної безпеки, що не завжди адекватно віддзеркалює комплекс проблем національної безпеки. Як відомо, такий підхід є логічним віддзеркаленням моделі розвитку суспільства, де людина – тільки засіб економічного зростання, а не його мета. Разом з тим існує інша мораль: саме людина, а не гроші, метали чи нафта, є базовим ресурсом держави. Вона перекликається з думкою про те, що безпека людини навіть більше, ніж право на життя, яке робить його особистою справою, тоді як безпека людини – справа всього суспільства.

Заходи, спрямовані на забезпечення безпеки особи, мають відображати систему її життєво важливих інтересів у політичній, економічній, екологічній й інших сферах. Тому кількісний вимір безпеки людини за допомогою оцінок ризиків смертності як інтегрального показника забезпечення цих інтересів набуває важливого значення. Цьому сприяє розвиток концепції ризику. Вона передбачає кількісне визначення імовірностей настання загроз і їхніх наслідків, оцінку ризику та визначення його допустимих меж, залучення для аналізу проблем безпеки людини математичного моделювання.

Для вивчення впливу зовнішніх шкідливих факторів на смертність людини, встановлення співвідношення природних, техногенних, біологічних і соціальних факторів впливу на безпеку людини за допомогою методів математичного моделювання авторами зроблена спроба отримати й проаналізувати кількісні оцінки екзогенного та ендогенного ризиків смертності населення України за період з 1980 по 2005 роки, дослідити динаміку ризиків смертності внаслідок впливу зовнішніх шкідливих факторів [10].

Статистичною базою дослідження слугували дані статево-вікових показників смертності населення України за 1980-2005 рр., надані Держкомстатом України.

Докладний аналіз та кількісне оцінювання ризиків смертності людини в усіх сферах життєдіяльності потребує виокремлення їх за причинами смертності, а саме:

- екзогенні ризики смертності людини, спричинені зовнішніми впливами на організм людини;

- ендогенні ризики смертності людини як результат вроджених захворювань чи природного старіння.

Основу математичної моделі для виділення ендогенної та екзогенної складових ризику із демографічних даних коефіцієнтів смертності населення склав закон Гомперца-Мейкема, який описує залежність інтенсивності смертності від віку для виділених груп населення [29].

Порівняльний аналіз коефіцієнтів смертності населення за віковими групами показав, що останніми роками вони значно знизилися порівняно з 1980 роком для вікових груп (0-4), (5-9) і (10-14) років. Це пояснюється як зниженням числа померлих дітей впродовж року у відповідних вікових групах, так і скороченням середньорічної чисельності населення відповідних вікових груп, тобто низьким рівнем народжуваності. Значно збільшились останніми роками коефіцієнти смертності у вікових групах молодого працездатного населення порівняно з 1980 роком. Це вікові групи (25-29), (30-34), (35-39), (40-44), (45-49), (50-54), (55-59), (60-64), (65-69) років.

Порівняльний аналіз коефіцієнтів смертності чоловіків і жінок в Україні за 1980-2005 рр. для вісімнадцяти вікових груп показав, що у ранньому дитинстві (0-4 роки) у чоловічого і жіночого населення коефіцієнти смертності високі, причому смертність хлопчиків значно більша за смертність дівчаток. Це стосується і вікової групи 5-9 років, причому коефіцієнти смертності для цих вікових груп зменшуються з віком. У віковій групі 10-14 років коефіцієнти смертності для обох статей починають зростати і значно відрізняються між собою з наступної групи 15-19 років.

Вивчаючи питання про кількісні відмінності щодо смертності чоловіків і жінок, слід зазначити, що кращою мірою порівняння є величина лага, тобто перевищення чоловічої смертності над жіночою, який обчислюється як різниця у віці чоловіків і жінок, що мають однаковий рівень смертності. Так, в Україні у 2005 році 17-річні хлопчики мали рівень смертності 25-річних дівчаток, тобто лаг у цьому віці дорівнював 8 рокам. Чоловіки у віці 25 років мають рівень смертності жінок у віці 42 роки, тобто лаг становить 17 років. Дальше цей лаг починає скорочуватися, і наприклад, у віці 40 років дорівнює 15 рокам, у віці 60 років - падає до 10 років, а у віці 75 років дорівнює 5 рокам. Тобто в Україні перевищення чоловічої смертності над жіночою набуло значних розмірів.

Останніми роками істотно зросла смертність "молодих" чоловіків у вікових групах 40-44 роки, 45-49 та 50-54 роки. Так, якщо у 1990 році коефіцієнти смертності у відповідних вікових групах дорівнювали 6,63 %0, 10,59 %0, 14,80 %0, то у 2005 році вони вже становили 12,07 %0, 16,61 %0, 22,90 %0, тобто зросли відповідно на 45,0%, 36,2% та 35,4%. Це пояснюється значною кількістю нещасних випадків серед чоловіків у різних вікових групах. Крім того, можливо, організм чоловіків передчасно старіє, що в даному випадку є не фізіологічним, а патологічним явищем.

Перевищення чоловічої смертності над жіночою потребує прийняття дієвих заходів з метою призупинити зростання відмінностей у середній тривалості життя за статтю шляхом підвищення тривалості життя чоловіків. Для цього необхідно збільшити витрати на охорону здоров’я, знизити рівень паління та вживання алкоголю, вести постійну агітацію за здоровий спосіб життя.

На рис. 3.1 наведено результати розрахунків ендогенної та екзогенної складових ризику смертності населення різних вікових груп від усіх причин, які свідчать, що характерною рисою цих двох складових для всіх вікових груп, починаючи з 15-19 років, є тенденція до зростання. Тут на вісі абсцис відкладені вікові групи населення в роках, на вісі ординат – інтенсивність смертності населення (кількість смертей / 1000 чоловік/рік). Очевидно, що для 9 вікових груп, починаючи з групи 25-29 років і до вікової групи 60-64 років, величина екзогенної складової ризику смертності більша, ніж величина ендогенної складової ризику.

Для всіх інших вікових груп спостерігається інша тенденція: ендогенна складова ризику смертності переважає над екзогенною. Але інтегрально, для всіх вікових груп, ендогенна складова більша за екзогенну і становила у 2005 році 59,4% проти 40,6% від повного ризику смертності. Аналогічна картина спостерігається для всіх інших років. Зазначимо, що характеру змін ендогенної складової відповідає експоненціальний закон зростання.

Аналіз екзогенного ризику смертності населення України відносно до повного ризику показав, що найбільший відсоток екзогенного ризику припадає на 4 вікові групи: 25-29, 30-34, 35-39 та 40-44 роки. Тобто ризик смертності внаслідок зовнішніх небезпечних факторів у цих вікових групах складав у 2005 р. відповідно 66,7%, 68,5%, 66,9%, 67,3%, тоді як ризик, зумовлений внутрішніми біологічними чинниками, у цих вікових групах дорівнював відповідно 33,3%, 31,5%, 33,1%, 32,7%.

Рис.3.1. Розподіл за віком ендогенної та екзогенної складових ризиків смертності населення України від усіх причин у 2005 році

Високий відсоток екзогенного ризику мають також вікові групи відносно «молодого» та середнього віку населення. Це групи від 45-49 до 60-64 років. Екзогенний ризик для цих груп коливається у межах 52,6-63,7% від повного ризику смертності у цих вікових групах. Зазначимо, що мінімальні значення ендогенної складової ризиків смертності населення для чоловіків мають вікові групи 30-34 і 40-44 років.

На рис. 3.2 наведений розподіл за віком значень екзогенної складової ризику смерті від усіх причин для чоловічого і жіночого населення України. Для всіх вікових груп, починаючи з 15-ти до 75 років, екзогенна складова ризику смертності чоловіків значно більша, ніж відповідна складова для жінок. Звичайно, для докладнішої інтерпретації необхідно здійснити аналіз, використовуючи більшу кількість даних за тривалий період часу.

Рис. 3.2. Розподіл за віком екзогенної складової (Сj) ризику смертності від усіх причин для чоловічого і жіночого населення України (1980 – 2005 рр.)

Динаміка змін екзогенних ризиків смертності для обох статей та окремо для чоловічого і жіночого населення України за період з 1980 по 2005 рр. наведена на рис. 3.3. Як показали результати розрахунків, екзогенний ризик смертності для чоловіків впродовж усіх років значно перевищував жіночий, а починаючи з 1990 року він став помітно зростати. Слід зазначити, що 1986-й був роком найнижчої смертності в Україні за період з 1980 по 2005 рр., що й позначилося на величині екзогенного ризику. Крім того, криві, що зображають екзогенні складові ризику смертності, мають випадковий, хвилеподібний характер.

Рис. 3.3. Динаміка змін екзогенної складової коефіцієнтів смертності

від усіх причин для чоловічого та жіночого населення, а також для обох статей

На рис. 3.4 зображено динаміку змін ендогенних складових коефіцієнтів смертності для обох статей та окремо для чоловічого і жіночого населення України за період з 1980 по 2005 рр.

Рис. 3.4. Динаміка змін ендогенної складової коефіцієнтів смертності

від усіх причин для чоловічого та жіночого населення, а також для обох статей

Співставлення величин ендогенних складових ризику смертності за статтю показало, що ендогенні складові як для чоловічого, так і жіночого населення зростають, причому кривим зростання притаманний плавний характер.

На рис. 3.5 показані дані ендогенного та екзогенного ризиків смертності для чоловічого населення України у відсотках від повного ризику смертності чоловіків. Видно, що починаючи з 1986 р. екзогенна складова ризику для чоловіків почала зростати. При цьому, якщо у 1990 році частка смертності від екзогенних причин для чоловіків становила в Україні 24,8%, то у 2005 році вона збільшилася до 40,0%, тобто зросла на 15,2%. Ця тенденція чітко простежується для обох статей і для жіночого населення (рис. 3.6), проте зростання екзогенної складової ризику смертності для них почалося з 1991 року.

Причини збільшення рівня екзогенного ризику пов’язані передусім з різкими змінами соціально-економічної ситуації в Україні. Значний внесок роблять також несприятлива екологічна обстановка і наслідки аварії на ЧАЕС.

Рис. 3.5. Eкзогенні та ендогенні складові (у відсотках) ризику смертності

чоловічого населення України у 1980 - 2005 рр.

В цілому для населення України (обидві статі) частка ризику смертності від екзогенних причин у 1986 році становила 26,2%, а у 2005 році - 40,6%, тобто зросла на 14,4%, при цьому за цей же період часу окремо для чоловіків вона зросла на 22,1%, а для жінок на 9,1%.

Рис. 3.6. Eкзогенні та ендогенні складові (у відсотках) ризику смертності

жіночого населення України у 1980 - 2005 рр.

Отже, виокремлені екзогенні й ендогенні компоненти смертності населення України як для обох статей, так і окремо для чоловічого та жіночого населення дозволяють стверджувати, що починаючи з 1986 року в середньому по Україні рівень екзогенного ризику смертності людей невпинно зростає.

Як показали дослідження, ситуація зі смертністю в Україні залишається вкрай складною, вплив якої на різні сфери національної безпеки держава відчуває вже сьогодні: у військовій - у зв’язку зі зниженням обороноздатності країни за рахунок поганого здоров’я і низької фізичної підготовки призовників, в економічній - скороченням чисельності трудових ресурсів, в соціально-економічній - зростанням обсягу затрат на соціальні потреби, пов’язані з виплатами по інвалідності тощо.

Зростання екзогенного ризику за останні два десятиріччя потребує негайних заходів держави, відповідних міністерств і відомств з метою створення умов для зменшення дії тих факторів, які негативно впливають на життєздатність і захищеність громадян України. Безпека суспільства й держави має бути заснованою на безпеці кожної особи.

Які ж основні вимоги щодо заходів забезпечення безпеки особи та суспільства [18; 45]?

Перша вимога – це необхідність здійснення заходів, спрямованих на забезпечення безпеки особи. Ці заходи мають бути адекватними загрозам за змістом і достатніми за обсягом для їхнього відвернення. Тобто у підзахисної особи мають бути можливості здійснення життєдіяльності звичайними соціально дозволеними засобами (власними силами, працею тощо).

Друга вимога - необхідність здійснення заходів, спрямованих на забезпечення безпеки особи, заснованих на властивостях соціального характеру. Безпека особи віддзеркалює соціальні відносини між людиною, суспільством і державою, зобов’язаною усувати загрози життєво важливим інтересам особи. Її безпека має бути соціально гарантованою. Прояв соціальних гарантій полягає або в покладанні окремих обов’язків, що стосуються безпеки конкретної людини, на окремі фізичні особи, або на громадські та державні організації. Відмову від надання допомоги людині, яка опинилась у ситуації, що загрожує її безпеці, необхідно розглядати як соціальну бездіяльність. Розподіл соціальних обов’язків щодо забезпечення безпеки людини між фізичними особами, громадськими організаціями та державними органами має враховувати можливості кожного суб’єкта, на якого такі обов’язки покладені.

Таким чином, безпека людини – відносно самостійний блок національної безпеки, який характеризує умови, що захищають інтереси конкретної особи в усіх її індивідуальних проявах. Її предметом є не соціум, а індивід з усіма його властивостями, якостями і відношеннями. Цей захист має бути заснованим на ідеї, що не людина – заради досягнення економічних цілей, а економіка – в інтересах розвитку людини; не людина – заради держави, а створення та використання тих переваг розвитку для особистості, що досягаються завдяки суспільній єдності.

Безпека суспільства

Нинішній стан українського соціуму, з його численними проблемами та нерозв’язаними завданнями, вимагає стратегічної переорієнтації на пошук передусім ефективних механізмів громадської консолідації, захисту прав і свобод кожного з членів суспільства, національних інтересів загалом [40].

Аналізуючи проблеми розвитку українського соціуму останніх років, необхідно відзначити, що ейфорія перших років незалежності, віра в те, що, нарешті, Україна постане рівною серед рівних у світовій співдружності націй змінилася останніми роками політичною, економічною, соціальною та психологічною апатією у значної частини її громадян, що навіть гірше, ніж страх чи обурення. Здавалося, що немає тієї сили, яка б змогла перебороти невідповідність потреб, прагнень і сподівань українського суспільства та механізмів і інституцій їх задоволення. Президентські вибори 2004 року стали в цьому сенсі як біфуркаційною точкою зміни вектора розвитку українського соціуму, так і висвітлили неадекватність наших уявлень про його природу та механізми самовідтворення.

Важливого об’єднавчого значення може набути мовний фактор, який відчутно впливає на процеси консолідації нашого суспільства, але тут є значні проблеми. До державної незалежності Україна прийшла з тяжкою спадщиною – деформованою мовною ситуацією, спричиненою асиміляційною політикою, що здійснювала як самодержавна Російська імперія, так і комуністичний режим СРСР. Упродовж колоніальної доби було асимільовано значну частину українського населення, передусім у великих промислових центрах східної, південної і частково центральної України [31].

Українська мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності українського народу, який історично проживає на своїй етнічній території, становить більшість її населення і дав офіційну назву державі. Українська мова є не лише засобом спілкування. Вона зберігає історичну пам’ять, традиції, духовні й культурні здобутки народу, визначає його самобутність і має консолідувати не тільки титульну націю, а й національні меншини у межах своєї держави. Українська мова створює той мовний простір, який є природним середовищем буття нашого народу, тому відновлення й збереження україномовного середовища на всій території держави є неодмінною умовою її існування [7; 37].

Наразі попри певні позитивні зрушення в культурному просторі зберігається, а часом і посилюється, стійкий мовний дисбаланс. На вітчизняному книжковому ринку, у кінопрокаті, друкованих та електронних ЗМІ, в індустрії розваг російська мова зберігає панівні позиції. Національний продукт на основних ринках культурно-мистецьких благ посідає слабкі позиції.

Українська влада впродовж тривалого часу ігнорувала нагальну потребу впровадження державної програми мовного планування, спрямованого на захист національної мови, зміцнення її авторитету на території України і в світі, розширення її функцій і сфер використання, широкої популяризації створеної на її ґрунті національної культури. Це стало одним із факторів того, що нинішня двомовна ситуація на користь російської мови набула конфліктогенного характеру. Конфлікт породжують не взаємини україномовної та російськомовної частин населення України. Значною мірою він є наслідком політичних маніпуляцій, коли мова використовується як інструмент боротьби за владу.

Так, посилаючись на ратифіковану Україною Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, всупереч 10-й статті Конституції України, низка місцевих органів самоврядування надали російській мові статусу регіональної, хоча ні закон, ні згадана Хартія не містять положень, що регулюють статус мов. Міністерство юстиції України оприлюднило юридичний висновок про порушення місцевими органами самоврядування статей 10, 19, 92 та 144 Конституції України. Посилання на Хартію кваліфіковано як некоректне, таке, що суперечить об’єкту та цілям даного документа. Рішення місцевих органів самоврядування щодо надання російській мові статусу регіональної було опротестоване органами Прокуратури України. Розгляд відповідних позовів щодо незаконності цих рішень триває в судах України, які вже задовольнили кілька з них.

Очевидно, що політичні ігри довкола ідеї запровадження державного чи офіційного статусу для російської мови мають на меті не збереження збалансованої двомовності, а усталення російської одномовності з поступовим витісненням української мови. За таких умов важливою складовою має стати вдосконалення інституційної системи забезпечення мовної політики України, заснованої на широкому суспільному консенсусі та адекватних цілеспрямованих зусиллях усіх гілок влади, громадянського суспільства, інтелігенції України.

Впродовж багатьох віків для українського народу християнські цінності були потужним етнозберігаючим та об’єднуючим чинником. З часом внаслідок історичних обставин у справі національного становлення цей чинник почав відігравати дезінтегруючу роль. Наразі вельми відчутне протистояння на релігійному ґрунті. Передусім - це внутрішньоправославне, православно-ісламське, внутрішньоісламське, між традиційними церквами і неорелігійними рухами тощо. Найвідчутнішим продовжує залишатися розкол в Українському Православ’ї. Його подолання було і залишається бажаною метою для України.

Потужним фактором, що перешкоджає налагодженню толерантності конфесійного життя, залишається високий рівень його політизованості. Постійною практикою для окремих політичних сил стало втягування представників різних церков і релігійних громад у політичну боротьбу. Виборчі кампанії останніх років наочно продемонстрували використання ресурсів церков як інструменту впливу на електоральну свідомість.

Ще одним проявом взаємопроникнення релігії та політики стало створення партій релігійного спрямування: Української християнсько-демократичної партії, Християнсько-демократичної партії України, Республіканської Християнської партії, Партії мусульман України тощо. Особливе занепокоєння викликає стрімкий розвиток радикальних політичних течій, що декларують себе як релігійні рухи. В першу чергу – ісламська партія “Хізб-ут-Тахір” (“Ісламська партія звільнення”), яка заборонена у багатьох країнах Близького Сходу, а в Криму діє на напівлегальних умовах і має значну кількість прибічників; організація мусульман “Табліті Джаамат” (“Товариство заклику”); вакхабітські течії, найбільшою з яких є партія “Аль-Джамаа Аль-Ісламія” тощо.

Намагаються впливати на владні інституції й деякі громадські організації: “Союз православных братств Украины”, “Православное Отечество”, “Единое Отечество”, окремі протестантські течії, що закликають своїх прихильників активно проникати у владні структури.

Включення конфесійного чинника у політичний процес є перешкодою на шляху єднання української нації. Політизація релігійно-церковного середовища призводить до створення своєрідних етноконфесійних систем закритого типу, між якими виникає атмосфера взаємного протиставлення і навіть ворожості, що вельми негативно позначається на стані національної безпеки держави.

Таким чином, нагальною потребою є вдосконалення законодавства у сфері свободи совісті, розробка, впровадження у життя ефективного політико-правового механізму регулювання суспільно-релігійних і державно-церковних відносин.

Розгортання останніх президентських (2004р.) і частих парламентських виборчих змагань значно прискорили процеси структуризації політичного середовища України. Сумний досвід політичного протистояння свідчить про безальтернативність шляху політичної консолідації. Подальша соціально-політична консолідація суспільства найтісніше пов’язана з прискоренням розвитку громадянського суспільства та його інституцій, політичних партій. Нині більшість партій замкнуті самі на себе, є незалежними від суспільства структурами, призначення яких зводиться до проведення у владу своїх лідерів і груп або прикриття їхньої комерційної діяльності. Навіть маючи тривалий час своїх представників у парламенті, деякі партії так і залишилися представниками не суспільних верств, а бізнесово-кланових, корпоративних інтересів чи власних політичних амбіцій їхніх лідерів [30].

Таким чином, не маючи власної достатньої соціальної бази, політичні партії в Україні не завжди виконують свою консолідуючу функцію. Водночас існують партії лівої орієнтації, які, використовуючи соціально-економічні та соціальні негаразди, фактично виступають проти Української держави, здійснюваних нею ринкових реформ. Тому на часі пошук політичних, юридичних засад і дієвих правових механізмів піднесення ролі політичних партій у соціально-політичній консолідації суспільства, що ґрунтується на єдиних національних цінностях.

Радянська ідентичність упродовж тривалого часу домінувала у масовій свідомості жителів України, зумовлювала патерналістський характер відносин між соціальними групами та державою, а також їхню лояльність і покірність щодо влади в обмін на мінімальні соціальні гарантії. Це призвело до того, що й досі серед населення переважають споживацькі та перерозподільні настрої. Трудова етика серед маси населення втрачена: доброчинність замінюють зв’язки, знайомства і вдача, зрештою, примус і насилля, але не повсякденна напружена праця. Творчість як основоположна форма соціального дійства та цінність втратила значення. Джерела ресурсів вбачаються не в інвестиціях або мобілізуючому інтелектуальному потенціалі, а в новому перерозподілі раніше „приватизованих” ресурсів.

Очевидно, що слабка структурованість українського суспільства та незрілість середнього класу перешкоджають розвитку індивідуальної активності, відтак губляться специфічні індивідуальні та групові інтереси, а також прагматичного політичного діалогу, коли сторони відстоюють свої усвідомлені інтереси та шукають цивілізовані формальні процедури вирішення неминучих конфліктів цих інтересів.

Вже приблизно п’ятнадцять років стратифікаційний простір українського суспільства відчуває глибокі, але повільні перетворення. Повільні вони тому, що в умовах, коли значні та найбільш вигідні сектори господарства орієнтовані на зовнішній ринок, економіка знову не надто потребує внутрішнього ринку, а отже – і масових міських верств як носія платоспроможного попиту на цьому ринку. В цьому відношенні економіка залишається “напівринковою”, що сприяє консервуванню в Україні архаїчної соціальної піраміди, основа якої залишається слабо структурованою, аморфною. Архаїка соціальної піраміди відгукується архаїкою політичного життя.

За таких умов держава має розглядати приватну власність як цінність, що забезпечує баланс інтересів усіх зацікавлених груп суспільства [34]. Власність, що належить представникам середнього класу, має забезпечувати особисту незалежність, свободу індивідуального вибору життєвого шляху, ідеології тощо. Вона покликана консолідувати середні верстви, навчити їх відстоювати свої інтереси, створити притаманну їм політичну культуру та політичну традицію в Україні. І як наслідок певного компромісу можуть з’явитися нові моральні норми, за допомогою яких регулюватимуться відносини всередині суспільства, підтримуватиметься його сталий розвиток і, відповідно, безпека.

Політичний досвід свідчить, що, як правило, політична еліта, яка прийшла до влади, намагається законодавчо та нормативно закріпити ту систему цінностей, яку вона визнає і яка, на її думку, здатна забезпечити її стале владне становище. Тому, на думку фахівців Інституту соціології НАН України, головні проблеми України пов’язані не зі станом суспільства, а з її політичними елітами і лідерами, які неспроможні використати той кредит довіри, який вони отримують під час виборів. За таких обставин дивним є не те, що в суспільстві наявні певні розколи, а те, що попри постійні спроби певних політиків капіталізувати цей розкол українська спільнота виявляє достатній запас міцності. Головна лінія розколу всередині українського суспільства пролягає не між українською та неукраїнською (російською) ідентичністю, а між тим розумінням української ідентичності, що в неї вкладають різні верстви населення України.

Для цього сектор безпеки українського суспільства має стати одним із найголовніших чинників політичного, економічного та соціально-культурного прогресу, ключовим елементом підтримки конституційного правопорядку і реального забезпечення прав і свобод кожного громадянина України. Необхідно наголошувати на тому, що розвиток структур і систем національної безпеки завдяки ефективному цивільному контролю має спрямовуватися не на закріплення власних привілеїв чи захист правлячої еліти, а на підтримку і стимуляцію сталого розвитку країни, викорінення корупції та незаконних валютних операцій, зловживань владою і кримінальних злочинів, виведення економіки з тіні, боротьбу з організованою злочинністю і зловживанням службовим становищем [2; 27; 38].

При цьому концепція цивільного контролю – центральний елемент будь-якої успішної стратегії переходу від тоталітарних й авторитарних режимів до відкритого суспільства, заснованого на ліберально-демократичних цінностях. Нині ця концепція стала наріжним каменем розвитку демократичних країн і, особливо, країн постсоціалістичних, у яких відбуваються великі трансформаційні перетворення.

Набуття досвіду цивільного контролю буде більш ефективним у разі врахування досвіду європейських та інших країн в організації парламентського контролю над збройними силами та правоохоронними структурами [8; 13].

Викликає стурбованість перспектива гуманітарного розвитку суспільства. Спостерігається зниження рівня освіти та виховання, науково-технічного потенціалу країни, падіння престижу науки, зменшення її фінансування, що призводить до подальшого скорочення наукових кадрів.

Відбувається подальше падіння суспільної моралі, поглиблюються процеси девальвації цінностей сім’ї, загосрюються ризики маргіналізації. В сукупності це заважає розвитку національних цінностей та орієнтирів суспільства та потребує суттєвої активізації гуманітарної політики держави.

Складною залишається ситуація у сфері етнополітики, яка потребує нового державного переосмислення, знаходження нового вигляду балансу її складових, зміцнення толерантності й лояльності, досягнення цілісності системи культурних й ідеологічних цінностей.

Безпека держави

Стан громадянського суспільства й ефективність взаємодії його структур з політичними інститутами держави визначаються цінностями та орієнтаціями, які зумовлені культурно-цивілізаційним контекстом і безпосередньо пов’язані з домінуючими у масовій свідомості образами ідентичності [20; 46].

Як уже зазначалося, розміри території України, чисельність її населення, потужні промислові ресурси, розвинений аграрний комплекс, високий науковий потенціал, багаті природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право мати статус, з одного боку, великої європейської держави з відповідними геополітичними та стратегічними орієнтаціями, а з іншого – азійської периферії на межі з Європою. Все це наклало помітний відбиток на сучасну політичну та громадянську культуру в Україні та призвело до певної невизначеності в усвідомленні геополітичних пріоритетів як у масах, так і в еліти нашої країни.

Актуальність і гострота даної проблеми пов’язані також із зростанням національної самосвідомості й непростими відносинами з пострадянськими державами, іншими країнами світу, що склалися після розпаду Радянського Союзу, втратою громадянами колишніх життєвих ціннісних орієнтирів. Одночасно різні соціальні й етнічні групи, які дотримуються власної системи цінностей, намагаються через владу закріпити їх на рівні держави. Це призвело до того, що формування стратегії зовнішньої політики України впродовж 17 років незалежності відбувалося в умовах існування протилежних концепцій щодо зовнішньополітичної орієнтації, шляхів і методів утвердження нашої держави у світі.

З одного боку, прагнення України до інтеграції в європейські та євроатлантичні структури безпеки, безумовно, відповідає нашим національним інтересам. З іншого – сьогодні серед вітчизняної політичної еліти, населення немає єдності щодо цього питання. Крім того, намагання України реалізувати стратегію інтеграції в НАТО викликає серйозні побоювання з боку окремих наших сусідів. З огляду на це вельми важливим є дотримання балансу інтересів у трикутнику Захід-Україна-Росія.

Очевидно, що державна політика національної безпеки має запропонувати такі цінності і, відповідно, ціннісні настанови, які були би сприйняті та підтримані не тільки титульною нацією, а й іншими етносами та національними меншинами на шляху утвердження та розвитку української державності. Це мають бути цінності української нації, які одночасно дозволяють безболісно ідентифікувати їх іншим етносам і меншинам як свої та сприятимуть консолідації всього народу України.

Проблема подолання кризи ідентичності ще більше посилюється процесами глобалізації, які підтримують індивідуалізацію і атомізацію суспільства і водночас розмивають традиційні основи національної ідентичності, що в цілому суттєво впливає на ідентифікацію окремих осіб і соціальних груп в усіх сучасних суспільствах. Без радикального оновлення власної національно-цивілізаційної ідентичності українське суспільство не буде достатньо інтегрованим і стійким, здатним відповідати на численні виклики сучасного світу, не зможе здійснити повноцінну економічну, соціальну й політичну модернізацію [7; 13].

Крім того, слід пам’ятати, що уявлення про національно-цивілізаційну приналежність і відповідні образи ідентичності безпосередньо впливають на формування політичних орієнтацій, які пов’язані з масовим сприйняттям місця і ролі України в сучасному світі, відношенням до країн Заходу, західних інститутів і цінностей.

У процесі глобалізації Україна зіткнулася із вкрай гострим протиріччям: з одного боку, потреби становлення і зміцнення державності вимагають інтенсифікації процесів національно-культурного відродження, а з другого – процес модернізації соціально-економічної системи потребує найширшої відкритості країни, наслідком чого стає інтенсивне поширення далеко не завжди бажаних впливів з боку інших країн – негативи масової культури, інтернаціональний криміналітет, наркобізнес, низькопробні товари масового споживання тощо [5].

Події 11 вересня 2001 року в США примусили здригнутися весь світ і змінили його. Терористичні атаки досягли своєї мети – призвели до інформаційно-психологічного тиску на все цивілізоване суспільство, здійснили попередження про те, що ніхто і вже більше ніколи не зможе відчути себе в безпеці, особливо в постіндустріальних країнах. Ступінь загрози тероризму для різних держав є різним. Розглядаючи загрозу міжнародного тероризму і проблеми протидії, варто звернути увагу на наявність латентного характеру його прояву в Україні [1].

Діяльність тероризму розповсюджується на цінності, інституції та інтереси держав європейської та євроатлантичної зони безпеки. Ці дії готуються із застосуванням новітніх технологій комунікації, використовуючи легкість переміщення та провадження фінансових операцій. Їм притаманний універсальний характер і вони розраховані на максимум руйнування. Зростання загрози міжнародного тероризму значною мірою зумовлене посиленням імовірності отримання терористами компонентів зброї масового ураження, інформаційною відкритістю сучасного суспільства та його вразливістю, особливо великих індустріальних міст. Подальше розшарування суспільства у низці країн і регіонів на багаті і бідні, економічно розвинуті та слаборозвинуті сприяє розширенню соціально-економічної бази для існування терористичних організацій [23; 28].

Збільшуються масштаби загрози транснаціональної організованої злочинності, яка набуває все глобальнішого масштабу і створює реальну загрозу національній безпеці України. Транснаціональна організована злочинність є одним із джерел фінансування терористів. На території країн – членів СНД активно діють організовані злочинні групи, які намагаються контролювати фінансові потоки окремих підприємств і галузей в цілому. Існує тенденція до посилення впливу кримінальних груп на різні види бізнесу не лише в країні, й за кордоном [35; 48]. Простір України, з огляду на її транзитний потенціал, може бути предметом зростаючого зацікавлення організованих міжнародних злочинних груп. Україна готова до розвитку плідної співпраці у цій сфері з країнами-партнерами та міжнародними організаціями.

Європейський вектор збільшив привабливість України для іноземної робочої сили, що розглядає нашу країну не тільки як транзитний регіон, а і як регіон кінцевої мети. Це призвело до того, що ще одним видом протиправної діяльності в одному ряду із загрозою тероризму та організованою злочинністю стає для України незаконна міграція з бідних і слаборозвинутих країн унаслідок конфліктів, які там мають місце, внаслідок появи “держав у стані розпаду”, руйнування довкілля.

Протидія цьому явищу ускладнена тим, що для країн пострадянського періоду воно є відносно новим. Як свідчать експерти, Україну сьогодні перетинає майже 40 шляхів міграції людей, а показник кількості нелегалів, які осіли на території країни, перевищує загальновизнані європейські норми у 20-25 разів і становить від 700 тис. до 1 млн. осіб. Це не тільки загострює проблему зайнятості українців, й сприяє зростанню “міграційного тиску”, розвитку нелегальної процедури перекидання людей і торгівлі ними. Міграції та демографічні зміни можуть – як свідчить досвід західних держав – викликати в країнах із великим відсотком прибулого населення значні зміщення в традиційних суспільних структурах, а також напруження – суспільні й політичні. З іншого боку, європейська інтеграція України так чи інше означає ширший доступ вітчизняної робочої сили до іноземних ринків праці, а це зумовлює подальше загострення демографічної ситуації та погіршення якості робочої сили в нашій Україні.

Не меншої уваги потребує протидія торгівлі людьми. Уявити масштабність цієї кримінальної діяльності дозволяють матеріали Міжнародної організації з міграції, за даними якої впродовж останнього десятиліття за кордон вивезено півмільйона українських жінок, багато з яких потрапили у сексуальне рабство. Найбільша частина жінок з України переправляється до Туреччини, Греції, Кіпру, Італії, Югославії, Боснії та Герцеговини, Угорщини, Чехії, Хорватії, Німеччини, Об’єднаних Арабських Еміратів, Китаю і Нідерландів.

Підготовка складних високотехнологічних актів тероризму під силу передусім міжнародним терористичним організаціям. Тому загрозою для окремих держав, регіонів, а також – за особливих обставин – для світового порядку стало неконтрольоване поширення зброї масового ураження та засобів її доставки. У низці де-юре неядерних держав реалізуються програми, що мають на меті створення потенціалу зброї масового ураження та ракетних систем доставки, тоді як окремі ядерні держави з низки причин неспроможні на належному рівні обмежити доступ до ядерних матеріалів і технологій, а подекуди навіть здійснюють їх експорт, що призводить до “ланцюгового ефекту” і може спричинити нову гонку озброєнь. Тим самим створюються умови для отримання цієї зброї міжнародними терористичними організаціями, що становить загрозу для міжнародної системи в цілому. Понад те, нівелюється внесок у стабільність Режиму нерозповсюдження держав, що добровільно відмовилися від ядерної зброї, а разом з тим і гарантії, які згадані держави отримали внаслідок таких своїх кроків. Нарешті, у якості ЗМУ використовуються так звані асиметричні засоби, йдеться передусім про “брудну бомбу”, дія якої характеризується невідповідністю об’єктів ураження масштабам і наслідкам ураження, що вимагає повного переосмислення процедур захисту.

Особливе занепокоєння викликають негативні процеси, що відбуваються останнім часом у сфері котрабанди зброєю. Зокрема, терористичними організаціями доволі активно використовується одна з нових форм міжнародного воєнно-економічного співробітництва - укладання так званих комерційних контрактів для експорту зброї. У такому випадку виявити кінцевих споживачів зброї досить важко, що створює умови для осідання частини озброєнь або грошових ресурсів у невідомих посередників з недержавних структур. Подібні операції дають можливість терористичним організаціям отримувати фінансування й окремі види озброєння, що можуть бути використані як у зонах збройних конфліктів, так і для здійснення терористичних акцій.

Однією з найгостріших міжнародних проблем залишається незаконний обіг наркотиків. Лібералізація економічних, гуманітарних контактів, розвиток міжнародних перевезень і торгівлі значно розширили можливості наркобізнесу. Наркотичні засоби, які раніше використовувалися лише в окремих регіонах, стали відомі й доступні в інших частинах світу.

Геополітичне положення України зумовлює той факт, що кордони нашої країни відіграють важливу і загальновизнану роль у формуванні системи загальноєвропейської безпеки. Розширення Європейського Союзу зумовлює зростання зацікавленості з боку безпекових структур ЄС станом безпеки кордонів України, а відтак і зацікавленості та прямої участі у посиленні прикордонного менеджменту. Сьогодні співробітництво на міжнародному рівні, здебільшого, зосереджене на консультаційній допомозі у сфері боротьби з транскордонною злочинністю та іншими видами правопорушень на кордоні. Підвищенню ефективності протидії незаконній міграції, на нашу думку, сприятиме прискорення демаркації та делімітації державного кордону, поглиблення транскордонного співробітництва із суміжними державами.

Розвиток економіки зазвичай забезпечує зміцнення і національної безпеки. Але повільне створення на попередньому етапі базових засад незалежності України, входження її у світову ринково-конкурентну економіку зміщує можливі загрози нашій державності у площину економічної безпеки. Проте, в Україні досі не створено цілісної системи організації економічної безпеки держави. Вельми недосконала її нормативно-правова база [41; 42; 43].

На законодавчому рівні перелік загроз економічній безпеці, сформульований у Законі України “Про основи національної безпеки України”, був прийнятий Верховною Радою України лише у червні 2003 р. Існують проблеми із затвердженням проекту Стратегії забезпечення економічної безпеки України, який розроблено Кабінетом Міністрів, не розпочато роботу над Національною програмою економічної безпеки.

Нині основними загрозами економічній безпеці в Україні є такі [44]:

В інституційній сфері – недостатня діяльність гілок влади. Суперечність чинного законодавства та правова неврегульованість широкого кола питань економічного розвитку, зокрема ринкової трансформації економіки, утвердження ефективного конкурентного середовища, незбалансованість кадрового потенціалу та переважання утриманських (у ставленні до держави) очікувань і сподівань.

Деформаційні процеси у відносинах власності засвідчують відсутність в Україні повноцінного ринкового середовища, його інституційного забезпечення.

Деструктивною для економічної безпеки є слабкість судової влади, особливо механізму виконання її рішень. Це створює сприятливе середовище для зростання корупції, дискредитує державну регуляторну політику, сприяє поширенню в суспільстві психології правового нігілізму. На такому тлі формується зневажливе ставлення суб’єктів господарювання до державної влади в цілому.

У соціальній сфері занижена (у декілька разів) вартість одного із основних виробничих ресурсів – робочої сили. Як наслідок – низька платоспроможність населення, відсутність стимулів зростання його кваліфікованого потенціалу, нагромадження капіталу, сповільнення технічного прогресу. Глибока диференціація доходів населення унеможливлює утвердження вагомого прошарку середнього класу, критичної межі досягли бідність та безробіття, особливо приховане. У зв’язку з цим накопичується достатньо критична маса конфліктогенності суспільства, його поляризації, яка за несприятливих умов може стати детонатором соціальних потрясінь, економічної дестабілізації тощо.

Загрози фінансовій безпеці. Залишається структурно незбалансованим фінансовий сектор економіки. Низький рівень капіталізації українських банків не відповідає вимогам політики зростання та структурно-інноваційної перебудови національної економіки. Низький рівень розвитку фондового ринку не дозволяє зробити його ефективним інструментом мобілізації інвестиційних ресурсів, а відтак і політики економічного зростання. Зберігається структурна розбалансованість державних фінансів, їхня суто фіскальна спрямованість.

Україна поки що не посіла належного місця в міжнародному русі капіталів, який стає характерною ознакою сучасних міжнародних інтеграційних процесів і матеріальною основою економічного зростання та структурної перебудови.

Тінізація та корумпованість української економіки. Існуючий рівень тінізації економіки досяг тієї небезпечної межі, коли можна говорити про існування системи розширеного відтворення тіньових економічних відносин в Україні. Тінізація економіки є одним з основних чинників, які створюють загрозу національній безпеці й демократичному розвитку держави. Одним із найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є її негативний вплив на зростання корумпованості та криміналізації суспільства. Водночас тінізація економіки, повільні темпи її зниження призводять до викривлення принципів існування громадянського суспільства, формують негативний імідж держави серед міжнародної спільноти, стримують надходження іноземних інвестицій, не сприяють налагодженню торгово-економічних відносин українських підприємств із зарубіжними партнерами, гальмують євроінтеграційні зусилля України.

Структурні диспропорції. Україна отримала у спадщину вельми енергоємний комплекс, суттєво змінити структуру якого за роки незалежності виявилося неможливим. Позначається і висока зовнішньоекономічна орієнтація та критична залежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером і низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості.

На економічній безпеці позначаються критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромислового комплексу, системах життєзабезпечення, а також неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, відсутність активної державної політики енергозбереження, загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об’єктів на території України.

Недосконалість системи інноваційного розвитку. За роки реформ не вдалося створити дієздатних механізмів стимулювання інноваційної діяльності підприємств та організацій, що призвело до деградації існуючого науково-технічного потенціалу, повільного оновлення продукції виробничого комплексу.

У галузях промисловості, що визначають технічний і технологічний рівень країни, а отже і її інноваційну безпеку, не спостерігається відчутного збільшення виробництва наукоємної продукції. Це призвело до зниження конкурентоспроможності національної економіки загалом.

Негативним чинником для України є відплив науковців і висококваліфікованих фахівців.

Застарілість виробничої інфраструктури. Відпрацювала свій нормативний термін значна частина конструкцій, споруд та обладнання. Десятки років без суттєвого оновлення експлуатується обладнання нафто- і газодобувної промисловості.

Одним з найголовніших питань будь-якої країни, яка прагне приєднатися до Європейського Союзу або вступити до НАТО, є питання соціально-економічного розвитку. Успіх членства у цих організаціях залежить від готовності економіки країни до такого серйозного політичного кроку. Для НАТО безпосередньою умовою інтеграції є політична і соціальна стабільність. Досягнення відповідних соціальних стандартів можливе лише за умов суттєвого зростання доходів населення. Середньодушовий дохід країн Євросоюзу становить близько 10 тис. дол. США на рік.

Стосовно України слід відзначити також і гостру необхідність реформ у багатьох галузях відповідно до європейських вимог і стандартів. Наприклад, якщо вітчизняна продукція не відповідає певному рівню якості або якщо не реформуватиметься система стандартизації та сертифікації, санітарного та фінансового регулювання, митна та податкова системи, то, певна річ, ми залишимося економічними аутсайдерами, незалежно від вступу до СОТ або декларування наміру свого вступу до Євроструктур. Не реформуючи ці напрями, є імовірність залишитися поза Європою.

Якщо ж порівнювати широке коло показників, наприклад, рівень заробітної плати, зростання валового внутрішнього продукту, то наразі ті тенденції, які склались, є якщо не загрозливими, то принаймні стосовно них виникає багато запитань. Усі згадані показники мають зростати випереджаючими темпами, інакше українська продукція дійсно не може бути конкурентоспроможною в Європі. Якщо проаналізувати величини європейського й українського ринків, то сьогодні співвідношення умовно виглядає як 100:1. Це означає, що наша держава отримує потенційні можливості виходу на ринок, який на два порядки більший, ніж власний. Чи зможемо ми, відкриваючи, наприклад, свій банківський або страховий сектори, мати від цього зиск? Чи готові вітчизняні компанії вийти на цей ринок? Чи мають змогу вони на рівних конкурувати на цих ринках? Вирішення цих питань має для України справді можливе доленосне значення.

Іншою суттєвою загрозою є забезпечення енергетичної безпеки України [15]. Нині вкрай необхідна диверсифікація забезпечення енергоносіями, особливо нафтою та природним газом. Причини цього - дефіцит первинних енергоресурсів, перехід до світових цін на нафту і газ, а також надлишкові виробничі потужності вторинних енергоресурсів, передусім електроенергії та нафтопродуктів. Слід також ураховувати високу енергоємність ВВП. Головною ціллю державної політики енергетичної безпеки України має бути докорінна перебудова національного паливно-енергетичного комплексу з використанням передових технологій, підвищення ефективності й забезпечення ринкових умов його діяльності, використання альтернативних видів енергоносіїв. У нашій політиці безпеки ми маємо в нашій політиці безпеки брати до уваги факт, що світове зростання попиту й цін на нафту вимагає особливої турботи про безпеку регіонів видобутку й транзиту стратегічних видів сировини.

У ХХІ столітті, як вважають експерти, головною ареною змагань стане інформаційний простір. Мета – зміна масової свідомості, уявлень, цінностей як щодо окремих людей, так і стосовно соціальних груп. Теперішні інформаційні технології дозволяють зруйнувати конкуруючу країну, не застосовуючи силу, за умови, коли ця країна не усвідомить небезпеку й ризик і не створить дієву систему інформаційної безпеки.

Наразі зростає потенційна загроза того, що закордонні спецслужби, а також терористичні, екстремістські угруповання чи організовані злочинні групи можуть вдаватися до спроб набуття недозволеного доступу до інформації, що не підлягає розголошенню, зокрема тієї, яка циркулює в рамках союзницької співпраці. Дедалі реальнішими стають для України загрози в телеінформаційній сфері. Зростають загрози спецоперацій, що мають на меті дезорганізацію ключових інформаційних систем урядових інституцій та деяких сфер приватного сектору, які впливають на систему безпеки держави, а також операцій, пов’язаних з доступом до баз даних і впровадженням дезінформаційних заходів [32].

Україна наполегливо працює над зміцненням власної безпеки в інформаційній сфері. Триває процес утвердження свободи слова, розвитку відповідної нормативно-правової бази. Президентом України підписаний та набув чинності Закон України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію”, яким змінено, зокрема, положення ч. 3 ст. 277 Цивільного кодексу України щодо права на інформацію щодо негативної інформації та ст. 302 щодо поширення офіційної інформації. Цими змінами захищені як свобода висловлення поглядів і думок, так і право особи на спростування недостовірної інформації щодо себе або членів своєї родини, а також права юридичних осіб на захист конфіденційної інформації.

Водночас перебіг суспільно-політичних процесів останніми роками виявив низку негативних тенденцій у сфері забезпечення свободи слова. Мають місце факти відновлення в різних формах цензури ЗМІ, перешкоджання виконанню журналістами професійних обов’язків з боку посадових осіб, публічного незадоволення чиновників самим фактом критики на свою адресу.

Невирішеною правовою проблемою залишається ігноруванням чинним Законом України “Про інформацію” Інтернет-видань, неврегульованість їхнього статусу як засобів масової інформації. Така ситуація потребує виправлення, журналісти Інтернет-видань повинні отримати такі ж права на соціальний захист, акредитацію, журналістські запити тощо, як і решта їхніх колег.

Занепокоєння викликає і відсутність у законодавстві України реальної відповідальності за ксенофобію, розпалювання національної ворожнечі у засобах масової інформації. Ст. 161 Кримінального кодексу, яка регулює ці питання, досі залишається мертвою нормою, оскільки в її чинній редакції доведення прямого умислу щодо ксенофобських дій є практично неможливим.

Це свідчить про незавершеність формування системи захисту професійних прав журналістів, необхідність подальшої розбудови суспільних механізмів захисту свободи слова. Тому актуальним завданням державної політики у медіа-сфері є подальше вдосконалення законодавства про засоби масової інформації, сприяння поширенню у практиці ЗМІ відповідних європейських норм.

Світовий досвід свідчить: якщо держава перебуває на етапі реформування, рівень корупції завжди зростає. Тому корупція в Україні, її масштаби, специфіка і динаміка – це наслідок загальних політичних, соціальних і економічних проблем нашої країни, яка зараз переживає докорінну перебудову суспільних, державних і економічних засад [26; 27; 33; 36].

Незважаючи на вжиті останнім часом організаційно-правові заходи щодо протидії корупції, її масштаби поки що залишаються значними. Проведення різних досліджень рівня корупції свідчить, що у свідомості громадян закріпилось уявлення про значне поширення корупції в усіх владних структурах на всіх управлінських рівнях. Більшість опитаних зазначає, що корупція в нашій державі стала звичайним явищем, набула системного характеру, створює загрозу національній безпеці та демократичному розвитку України.

На міжнародному рівні Україна має репутацію достатньо корумпованої країни. Згідно з даними міжнародної неурядової організації Transparency International, “індекс сприйняття корупції” в Україні у 2005 році становив 2,6, у 2004 – 2,2, у 2003 – 2,3, 2002 – 2,4 (виходячи з методології дослідження, до країн з небезпечним рівнем корупції належать і країни, де значення індексу є меншим 3,0). У рейтингу рівня корупції у 2004 році Україна посіла 102-е місце, у 2005 році – 107 (із 133).

Значної уваги потребує розвиток оборонної промисловості, якиа за існуючими в Україні галузевими напрямками має забезпечувати потреби Збройних Сил в обсягах, достатніх для виконання завдань, що були визначені державою. Це також розвиток провідних галузей промисловості, які роблять значний внесок у валовий внутрішній продукт України, забезпечують відповідний рівень заробітної плати та зайнятості працездатного населення, достатніх для соціальної та економічної стабільності держави.

Сьогодні українська промисловість має можливості випускати лише окремі види кінцевої високотехнологічної продукції оборонного, подвійного та спеціального призначення. Зокрема, це авіаційна продукція, високоточне озброєння, катери і кораблі на повітряній подушці тощо. Тому курс на євроатлантичну інтеграцію України визначає необхідність проведення суттєвих перетворень не тільки у військовій та соціальній сферах, а також реалізацію подальшого розвитку оборонно- промислового комплексу (ОПК).

Російська Федерація нині є головним партнером української оборонної промисловості. Це співробітництво здійснюється в обсягах сотні мільйонів доларів. Однак це лише десяті частини відсотку від нашого загального товарообігу з Російською Федерацією. Тому говорити, що воно суттєвим чином впливає на економіку держави, – суто політичний підхід. З іншого боку, зрозуміло, що для більшості наших підприємств ОПК навіть ті незначні обсяги постачань є принциповими.

Про оборонно-промисловий комплекс ми повинні дбати самі. Якщо ми й надалі залишимо наш внутрішній ринок замовлень на нинішньому рівні, а це 5-7%, то ми фактично продовжуватимемо ту стагнацію оборонно-промислового комплексу, яку сьогодні переживаємо. При цьому ми намагаємося розвивати ОПК за рахунок експортних постачань.

Першочергове завдання полягає в тому, щоб внутрішній ринок для продукції оборонно-промислового комплексу складав приблизно 30-35% від загальної кількості замовлень. Тільки в такому разі будуть створені принципово нові умови, і лише тоді ми зможемо побачити нове обличчя ОПК.

Потребує підвищення ефективність діяльності органів державної влади України щодо встановлення повного контролю над ключовими соціальними, економічними та політичними процесами в державі. Урядові рішення попередньо глибоко не проробляються, не прогнозуються їхні наслідки. Звідси їхня низька ефективність. Проголошені пріоритети не доводяться до політичного завершення, нехтуються правила функціонування сучасної ринкової економіки. Очевидно, що однією з найскладніших проблем є формування й налагодження ефективного функціонування урядових структур, формування системи державного управління.

Наразі Україна зацікавлена в подоланні деструктивних процесів глобалізації. Нові глобальні виклики пов’язані передусім з напруженнями та нестабільністю, викликаними міжнародним тероризмом і поширеннями зброї масового знищення, а також непередбачуваною політикою авторитарних режимів, явищем “нестабільних держав”, посиленням конфліктогенного середовища тощо, котрі значною мірою загострюють загрозу міжнародного тероризму і розповсюдження зброї масового ураження.

Таким чином, сектор безпеки у відкритому демократичному суспільстві стає і має стати в подальшому одним із найголовніших чинників економічного і соціально-культурного прогресу, ключовим елементом підтримки конституційного правопорядку і забезпечення прав і свобод кожного окремого громадянина України. Розвиток структур і систем національної безпеки завдяки ефективному цивільному контролю має бути спрямований на підтримку й стимуляцію сталого розвитку країни, викорінення корупції та незаконних валютних операцій, кримінальних злочинів, виведення економіки з тіні, боротьбу з організованою злочинністю і зловживанням службовим становищем.