5.2. Методи забезпечення національної безпеки

Управління безпекою особи, суспільства та держави через баланс їхніх життєво важливих інтересів

У разі реалізації зовнішніх національних інтересів будь-яка держава повинна враховувати національні інтереси інших держав й інтереси міжнародної системи взагалі, намагаючись досягти їхнього певного балансу. Без цього не можна зберегти достатній рівень міжнародної безпеки, в умовах якої можна належним чином забезпечити національні інтереси своєї держави.

В системі міждержавних відносин постійно відбувається зіткнення двох тенденцій: тенденції до політичної стабільності (балансу сил) і тенденції до її порушення. Збереження політичної стабільності - це збереження системи міждержавних відносин у даному якісному стані за допомогою балансу сил, що склався. Порушення політичної стабільності - це крок у бік розбалансування системи міждержавних відносин, до переділу світу за допомогою воєн.

Спільний пошук учених, політиків, заклопотаних проблемою виживання людства в ядерну епоху, привів до формування концепції «балансу інтересів» різних держав і народів, заснованої на наявності загальнолюдських, позакласових інтересів і такої, що отримала назву «нове політичне мислення».

З погляду міждержавних відносин баланс інтересів - це не підпорядкування інтересів інших країн своїм інтересам, а здатність включити їхні інтереси у свої власні. Тобто баланс інтересів можливий на основі спільних потреб, спільних як для різних держав, соціально-політичних систем, так і для різних соціальних прошарків і груп, що складають ці держави.

Поряд із прогресом культури, розвиток цивілізації немислимий і без прогресу матеріального виробництва, науково-технічного прогресу. Тому наявність всесвітнього господарства, інтернаціоналізованих економік так само виступають об’єктивною основою формування балансу інтересів сучасних держав. Характер розвитку виробництва і ринку такий, що сьогодні країни світу, навіть найбільші й найбагатші, не можуть поодинці вирішити всі проблеми, що постають перед нею.

Вступ низки держав у постіндустріальне суспільство, цивілізаційно-культурні відмінності в сучасному світі все наполегливіше свідчать на користь того, що домінуюче значення в системі міждержавних відносин отримує не баланс інтересів окремих держав і союзів, не національний інтерес наддержави, а спільні інтереси регіональних або субрегіональних об’єднань і союзів держав. При цьому наявність значних якісних відмінностей у рівні соціально-економічного розвитку є підставою для пошуку спільних інтересів навіть на двосторонньому рівні.

Необхідно відзначити, що попри всі колізії сучасного світу, попри зяючу прірву в рівні життя між лідерами і відсталими країнами, попри несправедливий розподіл ресурсів планети, майбутнє світу пов’язане з пошуком спільних інтересів усіх країн і народів, оскільки в протилежному випадку майбутнього у людства просто немає.

Відзначимо також, що інтереси особи, суспільства та держави характеризуються постійною взаємодією та суперечливим взаємовпливом. Вони залежать від багатьох чинників: стану розвитку її інституцій, громадянського суспільства, їхньої здатності впливати одне на одного й на державні установи. Але будь-яка соціальна система не витримує тривалого протистояння, що призводить до жорстких соціальних конфліктів, коли представники окремих регіонів, етнічних, соціальних або конфесійних груп вважають за доцільне задоволення тільки власних інтересів, нехтуючи інтересами інших.

Таким чином дисбаланс інтересів може перетворитись у серйозну загрозу національній безпеці держави, що потребує державного управління через баланс внутрішніх і зовнішніх інтересів.

Потреба забезпечення балансу соціальних інтересів при їхній реалізації у спосіб досягнення певного компромісу віддзеркалює об’єктивність суспільних відносин, оскільки інтереси виражають взаємну залежність людей у суспільстві. Всяка одностороння орієнтація при розв’язанні соціальних проблем неприпустима, особливо в Україні, де державне управління гостро потребує врахування регіональних, етнічних, конфесійних, групових й особистих інтересів. Тому нині забезпечення необхідного балансу інтересів особи, суспільства та держави є пріоритетним завданнм усіх гілок влади України.

Використання силових і несилових методів при управлінні конфліктами

Сьогодні проблема запобігання локальним війнам і мирне вирішення назріваючих воєнних конфліктів важлива не лише для України, а й для багатьох інших країн світу, оскільки зникнення глобальної військової конфронтації не усунуло загрозу їх виникнення, а лише видозмінило, зробивши їх специфічними, складними, багатогранними, переводячи ситуацію від протистояння «Схід - Захід» до ще менш передбачуваних регіональних і міжетнічних конфліктів. Нині локальні війни й військові конфлікти стають усе кровопролитнішими і масштабнішими відносно сил і засобів, що залучаються, а також задіяного в них мирного населення.

Отже, реалії наших днів свідчать про те, що військова сила продовжує залишатися одним з основних засобів при вирішенні міждержавних і міжнаціональних протиріч. Проте стає все очевиднішим те, що можливості військової сили не безмежні при вирішенні конфліктів. Нині все більше число фахівців й учених різних країн світу роблять висновок про обмеженість силових заходів як інструменту вирішення конфліктних ситуацій, зростає впевненість у необхідності здійснення несилових, ненасильницьких заходів.

Цьому сприяє науковий аналіз характеру майбутніх воєн і збройних конфліктів з урахуванням наслідків застосування сучасних засобів ураження, а також те, що з цих позицій питання насильства і війни не можуть розглядатись у відриві від проявів нерівності й реального співвідношення сил і засобів збройного протистояння, які мають у своєму розпорядженні різні країни світу, концепціями їх застосування в міждержавних відносинах для досягнення своїх політичних й інших цілей.

Тому нині одними з основних завдань у сфері забезпечення національної безпеки України є розробка конструктивної теорії і створення дієвих механізмів цілісного, комплексного використання всіх наявних засобів і можливих заходів (з пріоритетом несилових) при вирішенні можливих збройних конфліктів на ранніх фазах їхнього розвитку.

Кожній фазі військового конфлікту потрібний конкретний набір заходів з його локалізації і відвертання, застосуванню яких має бути притаманний комплексний характер [6].

Політичні заходи:

• зустрічі (офіційні, неофіційні) глав держав і урядів, політичних делегацій;

• переговори і консультації з активізації міждержавних відносин;

• проведення нарад, конференцій керівництва воєнно-політичних союзів задля оцінки загроз і вироблення рекомендацій для спільних дій;

• оголошення ультимативних вимог державам-агресорам;

• використання міжнародних інститутів (ООН, ОБСЄ та ін.) для прийняття санкцій по відношенню до держав, що дестабілізують міжнародне становище.

Дипломатичні заходи:

• активізація переговорів з питань, що спричиняють напругу у взаєминах держав;

• зміцнення заходів довіри;

• організація (перенесення, відміна) візитів політичних лідерів, державних делегацій;

• передача керівництву держав, дипломатичним службам нот, вимог, меморандумів, роз’яснень у зв’язку з ситуацією, що склалася;

• скорочення чисельності персоналу посольств, консульств і представництв, вивіз членів сімей дипломатів;

• розрив дипломатичних стосунків.

Економічні заходи:

• припинення (розширення) зовнішньоекономічних зв’язків, проведення переговорів з торговельно-економічних проблем;

• укладення (продовження) довгострокових договорів на взаємовигідній основі;

• припинення переговорів про розширення торгово-економічної співпраці;

• зменшення (припинення) кредитів, вкладення інвестицій, введення ембарго на постачання сировинних енергоносіїв;

• здійснення блокади повітряних, наземних і морських кордонів;

• повний або частковий розрив економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо й інших зв’язків.

Правові заходи:

• вимоги (на фінансовому рівні) дотримання норм міжнародного права, положень договорів та угод;

• підписання двосторонніх і багатосторонніх договорів та угод для врегулювання правових взаємовідносин;

• використання юридичних засобів (переговори, посередництво, примирення, судові розгляди, звернення до регіональних органів, укладення угод);

• використання міжнародних правових інститутів (наприклад, суд ООН та ін.).

Військові заходи:

• демонстрація переведення регулярних збройних сил на штати воєнного часу;

• демонстрація переведення резерву на військове положення;

• формування нових з’єднань і частин;

• перебазування і розосередження сил і засобів флоту, ВПС;

• демонстрація оперативного розгортання з’єднань і частин уздовж кордону;

• виведення військ з пунктів постійної дислокації і розгортання військ прикриття уздовж державного кордону;

• офіційна заява про підвищення міри бойової готовності військ (сил);

• нарощування складу чергових сил і засобів;

• організація цілеспрямованого збору розвідданих у прикордонних районах;

• приведення стратегічних ядерних сил у вищу міру бойової готовності;

• подача ядерних боєприпасів до засобів доставки.

Інформаційно-психологічні (ідеологічні заходи):

• активізація пропаганди щодо необхідності дотримання міжнародних договорів і угод;

• інформаційно-психологічний вплив на держави з метою утримання їх від надання допомоги країнам, які готують конфлікт (які беруть участь у конфлікті);

• здійснення ідеологічного, пропагандистського і психологічного впливу на конфліктуючі сторони;

• інформування населення і військ (сил) про причини й дійсні цілі конфлікту;

• психологічні операції для запобігання розпалювання національної ворожнечі, шовіністах й інших деструктивних настроїв;

• зрив психологічних операцій на міжнародному рівні й усередині країни.

Вирішення проблеми формування оптимальної стратегії управління конфліктами має спиратися на певні принципи, які дозволяли б реалізувати в повному обсязі зусилля з метою послідовного обмеження насильства у сфері стосунків як між конфліктуючими сторонами, так і між учасниками конфлікту і стороною-арбітром, яка часто відіграє роль елемента механізму управління конкретним конфліктним процесом. Можна розглянути основні з них [6; 7]:

• принцип послідовного обмеження й виключення застосування силових засобів у процесі управління конкретним конфліктом (у тому числі з боку третіх сил);

• принцип розширення застосування несилових засобів, що використовуються для вирішення завдання управління конфліктами;

• принцип альтернативності варіантів виходу з ситуації конфліктного розвитку;

• принцип зміни інтересів учасників конфлікту, що впливають на процес розвитку конфліктних стосунків між ними;

• принцип непосягання на «суверенітет» і життєво важливі інтереси і права кожної із сторін конфлікту з боку третіх сил.

Реалізація цих принципів і формування на їхній основі оптимальної стратегії державного управління конфліктними відносинами між різними суб’єктами мають забезпечити припинення активного використання силових засобів сторонами конфлікту. Це першочергове стратегічне завдання, реалізація якого може відкрити можливості для налагодження спілкування між суперниками з метою послідовного компромісного врегулювання суперечностей.

Щодо можливих конфліктів, то найважливішими завданнями є створення умов у системі взаємодії суб’єктів, які сприяють використанню несилових засобів у назріваючій ситуації конфліктного розвитку стосунків між певними суперниками, а також реалізація заходів, спрямованих на усунення предмета суперечки, зміну відношення до нього з боку суперників з метою запобігання конфлікту.

Врегулювання конфліктів - це цілеспрямована діяльність як суб’єктів конфліктного процесу, так і зацікавлених у врегулюванні даного конфлікту сил і сторін.

Мета такої діяльності - створення умов для переходу від стадії переговорного діалогу, що не відбувся, між учасниками суперечки (яка неминуче веде до конфлікту) до стадії взаємоприйнятного компромісу [6].

Врегулювання конфліктних ситуацій рідко досягається без участі посередників, третьої сторони, яка виконує роль арбітра. Третя сторона при розділенні протиборчих сил повинна забезпечити:

• контроль за дотриманням кордонів, рубежів відведення, а також умов користування спільними угіддями, джерелами водокористування тощо;

• патрулювання зони (коридору) безпеки і попередження відповідно до законодавства або обумовлених угодою способів порушень її режиму;

• посередництво у врегулюванні виникаючих суперечок і конфліктів, примирення сторін, сприяння в наданні гуманітарної допомоги.

Завершальною фазою врегулювання конфлікту є укладення договору згоди, що вимагає копіткої погодженої роботи не лише безпосередньо в зоні самого протистояння, а й за його межами зі сторони третіх сторін і міжнародних організацій, що беруть участь або зацікавлених у ліквідації конфліктної ситуації.

Збалансована регіональна внутрішня політика – запорука безпечного розвитку держави

З погляду забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз і пов’язаних з ними ризиків регіональна внутрішня безпека має розглядатися як віддзеркалення державної політики національної безпеки України на регіональному рівні.

Європейський вибір України передбачає інтегрування її в європейські структури, що потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин із регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародній співпраці територій, сприяла становленню нових форм співробітництва у форматі «центр - регіони».

Економічний розвиток більшості регіонів України впродовж останніх років відбувається в руслі макроекономічних тенденцій, що характеризуються їх економічними диспропорціями. Зі свого боку зростання економічних диспропорцій спричинило посилення територіальної диференціації за основними соціальними параметрами. Зокрема, зростають регіональні відмінності в доходах працюючих громадян, спостерігається значна відмінність на регіональних ринках праці.

Важливими показниками регіональних відмінностей соціального розвитку є витрати і доходи домогосподарств. В Україні понад 90% сукупних ресурсів домогосподарств використовується на споживчі витрати, що є свідченням низького рівня життя населення.

Істотні також регіональні відмінності показників загальної суми надходжень до місцевих бюджетів на одну особу. Це, в свою чергу, створює різні можливості місцевих органів влади щодо забезпечення соціальних стандартів та впливу на покращання економічної ситуації в регіонах.

В окремих регіонах варто здійснювати заходи для поліпшення стану деградованих земель, рекультивації порушених природних ландшафтів, боротьби з водяною ерозією, підтопленням і хімічним забрудненням земельних ресурсів, збереження біологічної розмаїтості флори і фауни.

Відзначимо також, що демографічна політика, будучи складовою регіональної політики держави, розробляється в тісному взаємозв’язку з економічною, соціальною й екологічною політикою. При цьому враховується специфіка демографічної ситуації в кожному регіоні й конкретизуються напрями її реалізації. Основні цілі демографічної політики пов’язані з вирішенням таких проблем, як: формування пропорційної вікової і статевої структури населення, вжиття соціальних заходів, що стимулюють народжуваність, поліпшення екологічної ситуації, підвищення безпеки роботи тощо.

Пріоритетна мета регіональної гуманітарної політики - духовний розвиток суспільства, поліпшення його морального стану і здоров’я. Гуманітарна політика має бути спрямована на формування волелюбної, ініціативної особистості, виховання у громадян національної свідомості й патріотизму, відродження національного, культурного фундаменту суспільства.

Очевидно, що нині в Україні за умов незбалансованого економічного розвитку з відносно низьким рівнем життя, хронічної нестачі енергоресурсів, нерозвиненості єдиного інформаційного та соціокультурного просторів, а також діяльності впливових сил за межами України, готових у будь-який момент розіграти карту сепаратизму, існують реальні чинники, що створюють сприятливі умови для регіонального сепаратизму.

Для того, щоб потенційна загроза регіонального сепаратизму в нашій країні не стала реальною, потрібен комплекс глобальних і регіональних політичних, економічних, соціальних та інших чинників. Пріоритетними шляхами вирішення цих завдань є вдосконалення державного регулювання у сфері соціально-економічного розвитку регіонів, відповідних правових, організаційних, економічних та інших механізмів, а також підвищення ролі й відповідальності органів місцевого самоврядування за вирішення покладених на них повноважень і завдань.