6.2.3. Безпека держави: концепція “сталого розвитку”

Сучасний політичний, екологічний та соціально-економічний стан України визначає гостру актуальність постійної уваги з боку держави до забезпечення її національної безпеки. Необхідність посилення цілеспрямованої діяльності у цій сфері визначається всіма корінними політичними та економічними перетвореннями, що відбуваються в Україні та в усьому світі. Внаслідок цих змін Україна вступила в новий етап історичного розвитку в умовах, коли у світі, з одного боку, зменшилося військове протистояння та військові загрози, а з іншого - з’явилася низка нових несилових загроз, джерела яких знаходяться як всередині, так і ззовні країни. Безпека країни все більше залежить від стану навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, прогнозу та пом’якшення наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

Очевидно, що сьогодні наше суспільство перебуває в точці біфуркації, коли державі необхідно приймати відповідальні політичні рішення, що можуть суттєво вплинути на якість життя, економічний розвиток, соціально-політичний клімат у країні.

Особливо загострилося питання збереження довкілля, саме тому конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), яка стала кульмінацією багаторічних зусиль світового співтовариства щодо пошуку шляхів подолання екологічної кризи, прийняла концепцію сталого розвитку. Її основою є ідея узгодженого управління трьома взаємопов’язаними сферами – економікою, екологією та соціальними процесами. Світове співтовариство визначило концепцію сталого розвитку як стратегію існування планети Земля у ХХІ столітті, відобразивши її основні завдання в “Порядку денному на ХХІ століття”. Очікувалося, що держави-учасники скористаються концепцією сталого розвитку для розробки національних стратегій, сукупність яких складатиме основу глобальної стратегії безпечного розвитку.

Концепція сталого розвитку – це теорія, ідеологія та реакція світової спільноти на кризові явища в біосфері й економіці, сфері міжнародних відносин [9; 18; 24; 30].

Основними рисами концепції є:

- вона розглядає глобальні проблеми, що постали перед людством, не з позиції світової спільноти, країни, регіону, організації, а з позиції окремої людини;

- концепція не виокремлює людей, а об’єднує їх незалежно від того, де вони проживають - на багатій Півночі чи бідному Півдні, є вони клерикалами чи лібералами, соціал-демократами чи комуністами. Вона піднімається вище цих відмінностей, розглядаючи всіх, хто нині мешкає й прийде на нашу планету в майбутньому, як громадян однієї земної цивілізації;

- ці стартові умови вона розглядає не тільки як підтримку задовільного стану навколишнього природного середовища, а й як збереження культурних, духовних та інформаційних ресурсів;

- при цьому передачу прийдешнім поколінням багатих системотворчих значень і цінностей вона трактує як одне з найважливіших умов виживання й розвитку людства.

Що стосується управління кризовими ситуаціями у світі й у конкретних державах, то, як засвідчує практика його організації, одним з основних його способів є перехід від секторальних до системних (інтегральних моделей), що охоплюють усі види ризику та фази управління в мирний період та взаємодію зі системою управління кризовими ситуаціями під час воєнних дій [24; 28].

З погляду системного аналізу проблеми концепції сталого розвитку поділяються на чотири стадії: концепції – моделі – принципи – рішення [31].

Спочатку фахівцям з проблем математичного моделювання пропонується концепція, яка підтримується керівництвом країни й фахівцями з питань керування ризиком. Повинні бути задані базові точки й визначена система пріоритетів, а також надані ресурси, які країна може спрямувати в цю сферу.

На основі опрацьованої концепції мають бути розроблені дослідницькі програми. Зокрема, важливого значення набувають програми, що пов’язані з комп’ютерним моделюванням. Ураховуючи, що відповідні органи країни володіють значними масивами інформації, математичне моделювання передусім має допомогти впорядкувати інформаційні потоки й знайти “слабкі місця” - необхідну інформацію, якої поки що в нас немає. На даному етапі на всіх рівнях організації особливо важливо виокремити ключові змінні, параметри порядку.

Основним результатом попереднього етапу має стати картина, панорама, система ризиків, можливостей країни в цій сфері діяльності, причинно-наслідкових зв’язків. Співставлення цілей і можливостей, прив’язка до конкретного соціально - економічного й організаційно-технічного середовища дозволила сформулювати основні принципи, що можуть стати базою для опрацювання політики в цій сфері.

На основі результатів, отриманих на попередніх етапах математичного моделювання, можуть прийматися конкретні технічні, управлінські й інші рішення. Це змінює ситуацію, пріоритети, збагачує дослідників і практиків досвідом і примушує їх повернутися до початку опрацювання концепції, конкретизувати її, уточнити, а в разі потреби й змінити її.

Нині цінності й цілі сталого розвитку є загальновизнаним фактом, що з кожним роком дедалі ширше набуває гуманістичної спрямованості. Питання переходу на принципи Концепції сталого розвитку - це стратегічне питання вибору майбутнього шляху розвитку.

У вересні 2002 р. в Йоханесбурзі відбулася Конференція ООН “Ріо + 10” - друга зустріч глав держав із проблем екології та сталого розвитку, де керівники держав і урядів підтвердили взяті на себе зобов’язання в галузі сталого розвитку та партнерства “Північ – Південь”, дані ними на Конференції ООН з питань навколишнього середовища й розвитку (Ріо–1992), розглянули стратегічні питання впровадження в життя програми “Порядок денний на ХХІ століття”, яка надала імпульс подальшій співпраці та глобальному партнерству задля сталого розвитку.

Проте, як засвідчило обговорення актуальних екологічних проблем, які нині постали перед світовим співтовариством, перш ніж перейти до практичної реалізації принципів і цілей сталого розвитку, необхідно ретельно проаналізувати політичну й економічну ситуацію, що склалася у світі після зустрічі глав держав у Ріо. А вона досить невтішна. Від 1999 р. всесвітня модель експлуатації світових природних ресурсів залишається незмінною. Всього лише 20% промислово розвинутих країн світу використовують 85% світової деревини, 75% оброблених металів і 70 % енергії. Очікується, що до 2020 року світове енергоспоживання подвоїться. На 45-90% збільшиться виділення газів, які сприяють зростанню парникового ефекту.

Національний егоїзм, притаманний більшості технічно розвинених держав, призвів до того, що переговори з питань скорочення викидів парникових газів ідуть дуже складно. Так, остаточне прийняття Кіотського протоколу тривалий час гальмувалося супротивниками, яких чимало серед промислових країн, де обмеження на викиди можуть призвести до примусового скорочення обсягів виробництва. Саме з цієї причини підтримати протокол відмовилися Сполучені Штати, які є найзначнішим «атмосферним забрудником» у світі.

Разом зі світовою глобалізацією посилюються також процеси соціального розшарування населення й загострення національних протиборств. На початок 3-го тисячоліття між рівнем бідності і багатства утворився небувалий розрив, що до того ж продовжує поглиблюватися по всіх макро- і мікроекономічних показниках. Відмінності в рівнях ВВП на душу населення між багатими країнами і бідними досягають більше ніж 100-кратної величини. Так, економічно розвинені країни з рівнем показника ВНП 18-25 тис. дол. США на душу населення, крім інвестицій у планомірне технологічне й організаційне оновлення і розвиток виробництва та ринку, направляють також необхідні інвестиції й інновації на відтворення й утримання в належному стані власного навколишнього середовища. Країни світу з рівнем зазначеного показника від 200 до 2000 доларів США, та ще й постійні експортери власної природної сировини, таких можливостей не мають. У збереження і відтворення природно-ресурсного потенціалу вони переважно коштів не інвестують.

Висновки очевидні та жорсткі: група економічно розвинених країн світу ідею ліберальних ринкових відносин звела, зважаючи на власні інтереси, до безальтернативного варіанту соціально-економічного розвитку. Декларації про наміри, викладені на саміті в Ріо, звелися до того, що промислово розвинуті країни на словах заявили свою прихильність сталому розвитку, а для інших країн капіталістична світ-економіка обертається односторонньо спеціалізованою структурою економіки (як правило, сировинної), яка повністю залежить від кон’юнктури світових цін. А це не може забезпечити нормальною роботою все населення країни, що закріплює перманентну загальну бідність населення відсталих країн.

Ці протиріччя трансформуються в політичну боротьбу як усередині, так і між державами, в тому числі у формі воєнних дій за контроль над ресурсами. Перманентна злиденність населення багатьох відсталих країн створює сприятливе середовище для розквіту міжнародної організованої злочинності, посилення екстремістських політичних рухів, у тому числі терористичних. Поступово всі ці проблеми можуть призвести до загострення глобальних протиріч. Саме це очікується в майбутньому однією з головних причин соціальних і національних напружень, що швидше за все переростатимуть у гострі, спочатку політичні, а потім і військово-політичні конфлікти.

До того ж світ суттєво змінився після терористичних актів 11 вересня 2001 р., і успіх у боротьбі з тероризмом, особливо викорінення його основ, стали найважливішою умовою забезпечення сталого розвитку світового співтовариства.