За фасадом лібералізації

Зміни в суспільстві не мали глибинного характеру і не могли вплинути на його природу. Домінуючою тенденцією, хоча й прикрашеною атрибутами лібералізму, було посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення централізму, асиміляції й русифікації народів СРСР.

Послідовно провадилася лінія на посилення уваги до російської мови, зміцнення її позицій у суспільстві. Центральний орган КПРС − журнал «Коммунист» − пропагував ідею про те, що «на высших стадиях коммунистического общества неизбежно исчезновение национальных различий и слияние наций. Будущее слияние наций предполагает образование единого языка для всех народов» (1958 р., № 11, стор. 17). Єдиною мовою мала стати, звичайно, російська. Тож для чого було думати та піклуватися про національні мови?

Виступаючи в жовтні 1958 р. на вчительському з'їзді в Києві, завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС М.Кузін наголошував, що вивчення української мови в школах із російською мовою викладання має бути лише на добровільній основі й що низькі оцінки в такому випадку з цього предмета не повинні бути перешкодою для переведення такого учня до наступного класу чи вступу до вищого навчального закладу... З'їзд виявив певний спротив пропаганді таких поглядів, однак не міг протистояти масовому тискові центра.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила як аналог союзного Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР. У статті 9 1-го розділу відзначалося: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». Пропозиція батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти, в підсумку безперечно працювала на користь російської мови. Адже і соціальний статус, і престиж російської мови були вищими. Влада і культивувала, і підтримувала її, тож зрозуміло, якій мові батьки мали надавати перевагу, бажаючи добра своїм дітям.

Реалізація цього положення закону швидко давалася взнаки. Кількість шкіл із російською мовою навчання неухильно зростала. У 1958/59 навчальному році в УРСР було 25,4 тис. шкіл з українською мовою навчання із 3,5 млн. учнів, російськомовних шкіл − 4049, але в них навчалося 1,5 млн. учнів, хоча питома вага російського населення в Україні була значно нижчою. Проти 1955/56 навчального року кількість учнів у школах із російською мовою навчання збільшилася на182 тис, а з українською − зменшилася на 2,5 тис.

Російськомовними були, головно, міські школи. У великих промислових центрах, передусім на сході та півдні України, такі школи переважали абсолютно кількісно й числом дітей, які в них навчалися. Скажімо, в м. Сталіно 98% учнів навчалися в школах із російською мовою викладання, в Харкові − 87%, в Одесі − 87%, Горлівці − 91,3%. У Кримській області було лише три школи з українською мовою навчання, які відвідувало трохи більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році дві третини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. Протягом уже першого року дії шкільного закону кількість російськомовних шкіл у республіці зросла на 143 одиниці.

Таким чином, новий шкільний закон СРСР, зокрема його український варіант, попри всю свою зовнішню демократичність, продемонстрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засобом подальшої русифікації та національного знеосіблення неросійських народів. «Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць, − писав згодом І.Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» − Але і ті школи, які називаються українськими, по суті ними не є. Досить побувати в будь-якій «українській» школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському «соромляться» говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це − «показуха» і непотрібна театральність для цифри і «для іноземців». Але найгірше те, що українські школи − і це вже стосується і міських, і сільських шкіл − зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української як «довеска» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй − цілковиті невігласи щодо української культури».

Лібералізація торкнулася, як відзначалось, і видавничої справи. На кінець 50-х pp. зріс випуск книжок, брошур і журналів не тільки україномовних, а й російськомовних. Однак уже з 1959 р. випуск книжок і брошур українською мовою став зменшуватися, тоді як кількість російськомовних видань зростала. Так, у 1959 р. в УРСР було опубліковано 4048 назв книжок і брошур українською мовою, в 1960 − 3844, а в 1961 − 4041. Російськомовні видання становили відповідно 2628, 3893 і 4416 назв. Такі диспропорції у видавничій справі вели до сумних наслідків. Уже в 1963 р. в СРСР лише 4,3% назв книжок були україномовними (при 17% українського населення в Союзі).

Пом'якшивши режим, влада нарощувала зусилля щодо нівелювання культур народів СРСР. Новий поштовх цим процесам дав XXII з'їзд КПРС, який затвердив третю програму партії. «Програма будівництва комунізму» передбачала зближення націй, посилення їх соціальної однорідності. Концепція радянського народу як нової історичної спільності людей, сформульована на з'їзді, програмувала подальший розвиток «загальної для всіх радянських націй інтернаціональної культури». Фактично єдино інтернаціональною, авангардистською визнавалася російська культура, символічно прикрашена одиничними вкрапленнями елементів національних культур народів СРСР.

Новий наступ московських «інтернаціоналістів не міг не викликати зворотної реакції. Духовна опозиція владі наростала, ширилося інакомислення, набуваючи політичних форм. Політизувався самвидав: нелегально поширювалися не тільки літературні твори, офіційно не визнані або заборонені, а й статті, виступи, тези на політичні теми. З рук у руки передавалися в середині 60-х pp. статті «Про сучасне і майбутнє України», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», анонімні тези «Стан і завдання українського визвольного руху» та ін. У самвидаві йшлося про підлегле становище України в СРСР, про злочини «сталінщини», стан української мови й культури, русифікацію, шляхи виходу України й СРСР із «соціалістичного тупика», можливості організації опозиції та визвольного руху.

Хрущовська «відлига», таким чином, трохи розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню гідності та самосвідомості українців, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Її досягнення були значною мірою знівельовані наступом неосталінізму, що розпочався в середині 60-х pp. Поворот до неосталінізму спричинив радикалізацію політичних настроїв частини шістдесятників і виникнення такого явища, як дисидентство.

Баран / В. К. Україна в умовах системної кризи (1946−1980-і рр.) / В. К.Баран, В. М. Даниленко. − К.: Альтернативи, 1999. − 304 с. − С. 115-134.