Здобутки и проблеми культурного життя

Гноблення, яке поширювалося на культуру та мову неросійських народів, могло собі дозволити тільки самодержавство. На відміну од нього, компартійно-радянський політичний режим залежав від підтримки населення. Ця підтримка забезпечувалася засобами насилля, пропаганди й виховання. Щоб пропаганда й виховання досягали потрібного ефекту, функціонерам режиму слід було не тільки боротися з «ворогами народу», а й постійно виконувати роль «слуг народу». Тому безпосередньо пов'язана з функціями пропаганди й виховання сфера культури перебувала в центрі уваги радянської держави та державної партії.

Прагнучи утвердити диктатуру в багатонаціональній країні, більшовики взяли курс на підтримку культурницьких форм національного руху при нещадному придушенні його державницьких форм. Однак культурницькі вияви національного життя мали природну тенденцію переростати в державницькі. Керівники ВКП(б) боролися з цією небезпечною тенденцією шляхом максимально можливої ідеологізації культури, штучного створення жупелу «націонал-ухильництва» в лавах власної партії та нещадного переслідування «буржуазних націоналістів». Органи державної безпеки вели активну боротьбу з ідеологічним впливом на маси з боку некомуністичних, а тим більше − антикомуністичних сил. Партія ретельно контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було «національним на формою і соціалістичним за змістом», тобто, щоб воно не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу аніскільки не приховувалася. Метою «культурної революції» було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку населення прогнозованою.

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших, політичний режим залежав від чужого йому прошарку людей із дореволюційними дипломами − так званих «буржуазних спеціалістів». Деякі гарячі голови, особливо в лавах створеного партійними функціонерами Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність відмовою од культурних надбань минулого. В. Ленін виступив проти таких авантюрно-вульгаризаторських пропозицій. Він підкреслював, що партія більшовиків повинна скористатися всією культурою, яку нагромадило людство, і для цього поставити «буржуазних спеціалістів» собі на службу. На тих, хто протиставляв себе владі й вимагав свободи творчості, чекали репресії. Ті, хто перейшов па службу новій владі, дістали можливість застосувати свої знання та досвід на різних напрямах культурного будівництва.

Однією з найважливіших проблем у добу непу була ліквідація неписьменності. У Росії ще в 1919 р. з'явився декрет, в якому підкреслювалося, що все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язане навчитися грамоти. Аналогічну постанову в травні 1921 р. видав Раднарком УСРР.

Пов’язана з народними масами складною системою «передавальних пасів», державна партія мала можливість впливати па них, щоб примусити кожного докласти власних зусиль для оволодіння культурними надбаннями в дозованому ідеологами вигляді. Грамотність вважалася особливо потрібною для підвищення ефективності радянської пропаганди. Людина, яка могла читати газети, легше піддавалася ідеологічному впливу. Тому лікнеп вважався пріоритетним напрямом усіх зусиль у сфері культурного будівництва. Зрештою, стихійний потяг народу до культури був настільки великим, що спеціальні заходи пропагандистського й особливо примусового характеру застосовувалися владою не часто.

До кампанії з ліквідації неписьменності було залучено профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи й культурно-освітніх установ. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК. Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була представлена вчителями, назвали по-військовому − культармійцями.

Держава забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітку. Селянам надавалася знижка (20%) при обов'язковому страхуванні майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Зусилля, що їх компартійно-радянський апарат докладав у розгортанні кампанії ліквідації неписьменності, знайшли в суспільстві всебічну підтримку. За 20-і рр. в Україні навчилися читати й писати близько 2 млн. чоловік.

У галузі народної освіти в 1924 р. було висунуто завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Проте в цілому по Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р., показав, що серед учителів тільки 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню чи навіть початкову школу. Отже, проблема учительських кадрів була найгострішою, особливо якщо взяти до уваги необхідність багаторазового розширення мережі шкіл. Вона розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання.

Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» до вищих навчальних закладів: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не складали вступних іспитів.

Проте полегшені правила прийому не розв'язували проблеми оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети. Перші з них відкрились у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці й комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Перше масове відрядження робітничої та селянської молоді (понад 4 тис. чоловік) відбулося в 1923 р. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися стипендії.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбулися в листопаді 1918 р. Очолив УАН основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський.

У зв'язку з відмовою В. Вернадського від своїх обов'язків новим президентом УАН у квітні 1921 р. було обрано колишнього міністра в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР ухвалив положення, згідно з яким академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917-1918 рр., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН із керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими поступово зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився «залізною завісою» від навколишнього світу. Повноважень М. Василенка власті не визнали, тож академікам довелося в березні 1922 р. обрати іншого президента − О. Левицького. Незабаром, однак, його смерть знову поставила членів ВУАН перед необхідністю виборів, У травні 1922 р. президентом став В. Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

ВУАН від утворення поділялася на три відділи − історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 р. було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну з еміграції М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з вітчизняної історії.

М. Грушевський поставив собі за мету продовжити працю над справою всього свого життя − фундаментальною «Історією України-Руси». Одночасно вчений очолив Археографічну комісію й залучив до роботи в ній таких визначних дослідників, як М. Василенко, К. Лазаревський, В. Перетц, К. Харлампович. Спеціальні археографічні експедиції розшукували документи з української історії в архівах Москви, Кракова, Варшави. Були організовані комісії для дослідження історії Києва та Правобережжя, Лівобережної України, Західної України, культурно-історична, історичної пісенності, новітньої історії України та ін. Колишній голова Центральної Ради підкреслено тримався осторонь політики й не співробітничав із владою. Вона, зі свого боку, також не довіряла йому. За ним постійно стежили агенти ДПУ.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр − 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки − нової галузі математики.

Створений академіком С. Тимошенком Інститут технічної механіки після його виїзду за кордон очолив професор К. Симинський. Його праці в галузі мостобудування, зокрема дослідження проблеми втоми заліза в старих залізничних мостах, стали класичними.

Соціально-економічний відділ ВУАН також мав результати найвищої якості в багатьох наукових напрямах. Особливо плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут − перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Науковий потенціал УСРР дедалі більше зростав. У науково-дослідних установах республіки в кінці 20-х рр. працювало близько 4 тис. учених.

Роки непу характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом українізації набув широкого розмаху. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися об'єднання, гуртки й студії, в яких митці шукали власне місце в громадському та художньому житті.

Зокрема, в Києві сформувалася група неокласиків − представників різних літературних стилів, які прагнули привнести в українську літературу найяскравіші здобутки європейського красного письменства. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту. Ідейним натхненником групи був університетський професор, літературний критик і перекладач М. Зеров. До цієї групи входили О. Бурггард (Ю. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Головним літературним центром була тодішня столиця УСРР − Харків. Тут сформувалася спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки видатних письменників і поетів − М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею організації був М. Хвильовий (справжнє прізвище − Фітільов) − талановитий прозаїк і поет, критик і публіцист. Одним із перших він виступив проти казенно-бюрократичного підходу до творчості митців.

У 1925 р. розгорілася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!» Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту й не заперечував необхідності запозичення здобутків російської культури. Він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти в своїй творчості національні риси, теми та мотиви.

Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади письменника виключили з ВАПЛІТЕ. Через рік ця організація самоліквідувалася. У націоналізмі були звинувачені й інші талановиті представники української інтелігенції − М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Семенко та ін.

Яскравим здобутком українського театрального Мистецтва став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посіли також п'єси талановитого українського драматурга М. Куліша. Творчість Л. Курбаса та його театру дістала значний резонанс у широких мистецьких колах.

Різноманітним і наповненим було музичне життя 20-х рр. Плідно працювали композитори М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Тривало творче життя прославленої капели «Думка».

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого художниками старшого покоління − М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, К. Трохименком, а також молодими митцями − Л. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Зробило свої перші кроки українське кіномистецтво. У 1927 р. розпочалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найдосконалішим устаткуванням. У 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка − «Звенигора». Після нього митець посів чільне місце серед кінорежисерів світового класу. [...]

У кількісному складі інтелігенції не відбулося значних змін проти дореволюційного періоду. Проте слід узяти до уваги, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або еміграції великої кількості спеціалістів. У середині 20-х рр. інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, особливо в категорії керівників. Інтелектуально й за рівнем освіти нове поповнення істотно поступалося дореволюційній інтелігенції. Серед нових кадрів переважали так звані висуванці пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалістів. [...]