«Брама мудрості й ученості»

Гетьманщина, а згодом і Слобожанщина поступово перетворилися в регіони з високим загальним рівнем освіти й науки. Велику роль у їх розвитку відігравало православне духівництво, Церква. Київ став одним із провідних осередків підготовки відповідних кадрів не лише для України, Росії чи Білорусії, а й для Західної Європи.

Петро І у 1698 р. зазначив у розмові з патріархом: «Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи...» Зрозуміло, що через деспотичну систему правління, всілякі обмеження в різних галузях науки і культури освіта простолюду в Московії була набагато нижчою. Це дало привід Вольтерові в 1760 р. написати про Росію так: «Звичаї там такі ж важкі, як і клімат; заздрість до чужинців − крайня, деспотизм − безмірний, суспільство − нікчемне».

Саме українці − представники духівництва − організували у Москві Слов'яно-греко-латинську академію (на зразок Києво-Могилянської) і згодом постійно поповнювали її професорсько-викладацький склад. Тоді, на думку О. Преснякова «малорусские силы потянули к Москве, которая овладела − хотя и с большим трудом − их киевским центром. Это было крупным шагом в политике, подготовившей перерождение Московского царства в монархию всероссийскую».

У 1679 р. вихованець Києво-Могилянської колегії, виходець із Білорусії Симеон Полоцький (1629-1680 рр.) видав у Москві «Букварь языка славенска», за яким протягом тривалого часу навчалися діти і в школах Києва. Будучи наставником царських нащадків, він мав великий вплив у Російській державі. «Граматика» українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького (бл. 1578-1633 рр. в другій половині ХVІІ-ХVШ ст. залишалася найпопулярнішим підручником, який для Михайла Ломоносова, за його ж словами, став «вратами учености».

З останньої чверті XVII ст. помітно активізувався процес навчання, зросла кількість учнів і студентів. Так, на першому етапі Визвольної війни в Києво-Могилянській колегії здобувало освіту небагато юнаків. У 1685/86 навчальному році їхня кількість досягла 240, а на початку XVIII ст. − вже 1 тис. чоловік. Поступово розширюючись, колегія (з 1701 р. − академія) концентрувала найкращі наукові та викладацькі кадри. Наприклад, Ф. Прокоповича автор одного з тогочасних літописів оцінив так: «Сей премудрй родом был з Украины, обучался в Риме и инде, был префектом и ректором в Києве, проповиди его удивительны; жесток был». У риториці Прокоповичу не поступався архімандрит києво-печерський Роман Копа: «...Крепко в разговорах красно-глаголив бяше». На жаль, протягом XVIII ст., із заснуванням Академії наук у Санкт-Петербурзі (1724 р.) і Московського університету (1755 р.), роль київського вищого навчального закладу підупала. У 80-х рр. тут було запроваджено обов'язкове викладання російською мовою, академію фактично перетворили у вищу духовну школу.

Погіршився стан і початкової освіти. Зокрема, на кінець XVIII ст. майже припинили свою діяльність так звані дяківські школи. Зосередження керівництва процесом навчання в руках старшини і шляхти, що стрімко зросійщувалися й щораз далі відривалися від народу та національної культури, мало вкрай негативні наслідки для українців. Утім, до середини століття Гетьманщина, як порівняти з іншими регіонами Російської імперії, ще зберегла значні пріоритети. Навіть на початку XX ст. Г. Петровський у своїй промові в IV-ій Державній думі звертав увагу депутатів на цей факт і наводив дані, згідно з якими на Лівобережжі в 1740 і 1748 рр. налічувалося понад 1 тис. шкіл. І якщо в ці роки одна сільська школа з українською мовою викладання припадала на 746 душ, то в 1876 р. − вже на 6730. Коментарі, як мовиться, зайві!

Царський уряд проігнорував неодноразові клопотання старшини про відкриття національного університету в Гетьманщині, проект заснування якого виник ще в 1760 р. Планувалося побудувати його в Батурині.

На Слобожанщині школи відкривали в перебігу колонізації тієї чи іншої місцевості. Їх, власне, організовував сам народ для задоволення своїх потреб у навчанні. На межі XVIII і XIX ст. тамтешня система освіти увійшла в конфлікт із загальноросійською, і за тих суспільно-політичних обставин перемогла, зрозуміло, остання.

У 1721 р. в Бєлгороді було засновано семінарію, яку 1727 р. перевели до Харкова й перетворили в колегіум (на кшталт київського). В ньому викладали теологію, гуманітарні науки, основи математики, фізики, медицини тощо. З середини XVIII ст. більше уваги надавалося світським дисциплінам. Переважну частину його професорів становили вихованці Києво-Могилянської академії. Викладав тут і Г. Сковорода. З Харківського колегіуму вийшли такі видатні діячі науки і культури, як М. Гнєдич і Г. Базилевич.

Думається, було б цікаво простежити на конкретних прикладах, як саме долали щаблі духовного зростання окремі представники державницької еліти. Так, уже згадуваний вище Яків Маркович здобув освіту в Києво-Могилянській академії, користувався неабиякою прихильністю Ф. Прокоповича. Останній сподівався, що Маркович, маючи великі здібності в богослов'ї, посяде згодом високий духовний сан.

Проте юнака приваблювали насамперед світська кар'єра, великі прибутки, господарська діяльність. Він добре знав латинь, польську, німецьку, французьку, українську, російську мови, ймовірно, єврейське письмо, бо дід його − Марко Аврамович− був вихрестом, а згодом поріднився з багатою старшинською родиною. В середині 20-х рр. XVIII ст. Марковичі мали велику, як на той час, бібліотеку (близько 350 книжок), в якій були 21 богословська праця, 12 − з філософії, 10 − на історичну тематику, 5 − з медицини. Яків Андрійович розумівся на політиці, космографії, цікавився історією, регулярно виписував французькі й німецькі часописи, «Санкт-Петербургские ведомости», відвідував театр. [...]

Одну з найкращих у Російській державі приватних бібліотек, де було чимало книг з історії України, мав Григорій Андрійович Полетика (Ї725-1784 рр.). Народившись у сім'ї козацького старшини в Ромнах і здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, він із 1746 р. працював перекладачем в Академії наук у Петербурзі, з 1748 по 1764 р. засідав у Синоді, протягом 1764-1773 рр. обіймав посаду головного інспектора шляхетського кадетського корпусу. Г. Полетика написав багато статей про адміністративне управління, зокрема «Записку, как Малороссия во время владения польского разделена была и образе ее управления», склав словник шістьмома мовами: грецькою, латинською, французькою, російською, німецькою і англійською. З-під його пера вийшов «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства». Г. Полетика є ймовірним дописувачем «Исторіи Русов или Малой Россіи». Користуючись великим авторитетом серед еліти Гетьманщини, він як депутат від шляхетства Лубенського полку відстоював права та привілеї козацької старшини в Комісії зі складання Нового уложення», виступав за збереження залишків автономії України в складі Російської імперії.

Наведені факти переконливо свідчать про високий інтелект і рівень знань у представників української верхівки.

Тодішньому поширенню освіти неабияк сприяла активізація книгодрукування. Так, за 1656-1683 рр. під керівництвом лише одного архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля (бл. 1600-1683 рр.) видрукувано 77 книжок різних жанрів. Протягом 1697-1708 рр. побачили світ ще 40 видань. З 1675 р. розпочала свою видавничу діяльність друкарня в Новгороді-Сіверському. Виданий Уперше в 1674 р. «Синопсис, или краткое собрание из различных летописцев» − фактично короткий нарис історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. − перевидавався аж до 1836 р.

Періодичні війни, в яких брали участь українці, хвороби і епідемії та боротьба з ними обумовили необхідність поліпшення медичної справи. Спеціалізовані заклади відповідного профілю з'явилися на початку XVIII ст. Зокрема, в Лубнах у 1707 р. розпочала функціонування польова аптека. Поступово зростала кількість фахівців-медиків. Наприклад, брат Г. Полетики − Іван Андрійович (1722-1783 рр.) − у 1754 р. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію про спадкові хвороби. В 1755 р. його обрано професором Кільського університету. З 1763 р. він очолював Васильківський карантин і брав участь у роботі Київського карантинного шпиталю. Одним із перших вітчизняних фізіологів став Матвій Самсонович Крутень (1737-1770 рр.), який у 1765 р. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію «Про жування», в якій докладно описав порожнини рота, нервові регуляції травлення.

Певні здобутки спостерігалися і в точних науках. Так, великим попитом у навчальних закладах користувалася «Арифметика» Л. Магницького (1703 р.), підручник «Скорочення змішаної математики» (механіка, катоптрика, діоптрика, астрономія, сферична тригонометрія, математична географія й хронологія) І. Фальковського та ін.

У галузі архітектури визначними пам'ятками тієї доби вважаються Преображенський собор в Ізюмі на Харківщині (1684 р.), Юр'ївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 рр.), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами на Полтавщині (1684-1692 рр.), Здвиженський собор (1689-1692 рр.) у Полтаві. Серед кращих витворів світської архітектури слід назвати будинок полкової канцелярії в Чернігові (90-ті рр. XVII ст.) − унікальну пам'ятку суспільно-політичного устрою Гетьманщини. Попервах споруда належала чернігівському полковникові Я. Лизогубу.

Традиції народного будівництва й форми нової на той час фортифікації своєрідно перепліталися в козацьких поселеннях на Запорожжі. На українських землях, поряд із місцевими першокласними майстрами, працювали будівничі з Росії, Польщі, Литви, Білорусії тощо. Під час спорудження монастирів, соборів, житлових будівель обов'язково враховувалися фактори ймовірного нападу ворога й необхідності захиститися від нього. В архітектурі українців часто-густо використовувалися не лише традиції багатовікової вітчизняної, а й кращі надбання загальноєвропейської культури.

Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. − К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. − 304 с. − С. 135−149.