Розділ V. П'ятий період розвитку української культури: від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття Українська культура першої половини хіх ст. Гоніння на українську культуру

Правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій розуміли, що українська культура − основа українського національного відродження. Отож вони не гребували жодними гальмівними засобами у цій царині. У перший же рік відкриття Київського університету попечитель навчального округу зобов'язав ректора встановити таємний нагляд за викладачами й негайно доповідати про такі обставини: «Якщо б у лекціях панів викладачів університету міг вкрастися хибний напрям, протидіючий вірі, моральності, покірності властям, і викликання любові до якоїсь батьківщини, відокремленої перекрученими думками від спільної улюбленої вітчизни, для цього я покладаю на вас пильний, але таємний нагляд за викладанням університетських лекцій. 2. Якщо б на нарадах університетських присутствених місць міг вкрастися дух непокори властям і протидія планам уряду. 3. Якщо б ви зі свого боку помітили особисті недозволені вчинки членів університету або зв'язки їх з людьми неблагонадійними чи підозрілими».

В умовах духовного поневолення українського народу будь-який вияв національної свідомості у культурному процесі набував політичного значення. Тому так нещадно розправлялися власті обох імперій з діячами української культури (письменниками, істориками, педагогами, студентами). Особливо це видно на прикладі «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського товариства. Як уже зазначалося, було конфісковано тираж «Русалки Дністрової», а в Російській імперії відразу після суду над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства поліція заходилася вилучати з вільного обігу їхні книжки. Зокрема, в розпорядженні полтавського губернатора від 4 липня 1847 р. зазначалося: «Государь император высочайше повелеть соизволил напечатанные сочинения: Шевченки − «Кобзарь», Кулиша − «Повесть об украинском народе», «Украина» и «Михайло Чернышенко», Костомарова − «Украинские баллады и «Ветка» − запретить и изъять из продажи, об исполнении чего и последовало ко мне предписание министра внутренних дел от 19 минувшего июня. Имея в виду, что если нет во всем городе постоянных книжных магазинов, то во время ярмарок прибывают в оный торговцы с книгами, я предписываю градской полиции иметь строгое наблюдение за продажею прописанных сочинений Шевченки, Кулиша и Костомарова, и ежели где какие на них оказались бы, тотчас же отобрать и представить ко мне».

З Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній «переваги любові до батьківщини», тобто до України, «над любов'ю до вітчизни», тобто, до Російської імперії. Тексти навіть історичних рукописних джерел при підготовці їх до друку зазнавали вилучень і перекручень на вимогу цензорів, якщо вони виражали «пристрасність до малоросійської народності». 1853 р. міністр народної освіти виніс сувору догану цензору, який дозволив надрукувати у газеті «Черниговские губернские ведомости» добірку українських історичних прислів'їв та приказок, бо це, мовляв, може послужитися розпалюванню ворожнечі між українцями і росіянами.

Микола І запропонував генерал-губернаторам в Україні охопити таємним наглядом усіх, хто виявляв посилений інтерес до українських старожитностей, історії і літератури, а репресивні заходи здійснювати найобережніше без явних переслідувань «і, наскільки можливо, не дратуючи уродженців Малоросії». Гоніння на українську культуру російський царизм намагався підкріпити авторитетом науки. Антиукраїнську кампанію очолив професор Московського університету Михайло Каченовський. Об'єктом критики він обрав мову − основу й форму національної культури. У своїх друкованих працях і в лекціях перед студентами професор став доводити, що українська мова є та сама російська, але попсована польською. Водночас у Галичині польські вчені поширювали думку, нібито українська мова − «хлопський» діалект польської. Проти цих зловорожих вигадок російських і польських шовіністів публічно виступив видатний російський слов'янознавець І. Срезневський, а також деякі вчені як на східно-, так і на західноукраїнських землях.

Як уже зазначалося, революція 1848-1849 рр. розкріпачила українську мову в Галичині, стимулювала там розвиток української культури і науки, започаткувала україномовну пресу. Тим часом життя Російської імперії у період Європейської революції 1848-1849 рр. ознаменувалося створенням особливого комітету для нагляду за «духом і напрямом книгодрукування». Цей захід цілком відповідав загальному гальмівному курсу колонізаторської політики щодо розвитку української культури в цілому, і зокрема − щодо української літератури та суспільствознавчих наук.