Українізація: форма та зміст

Щоб позбавити визвольний рух у національних окраїнах колишньої імперії народної підтримки, керівники більшовицької Росії погоджувалися надати встановленій ними воєнними засобами владі організаційну форму незалежної (з 1922 р. − союзної) республіки. Декларувалося, що національні республіки користуватимуться певною самостійністю в розв'язанні окремих питань, головно − з культурного ряду. Саме існування республік служило гарантією для позитивного розв'язання питання про застосування національних мов у державному апараті та в суспільно-політичному житті.

Ще в листопаді 1919 р. компартійне керівництво ухвалило документ «Про радянську владу на Україні», затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, який можна вважати висхідним у процесі українізації радянського типу: «Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

Отже, суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала передусім у проблемі освоєння та поширення на державному рівні національної мови. Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, нарешті − державницьким устремлінням народу. Ці наслідки українізації були вкрай небажаними для центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності суспільства, зокрема з погляду національного.

І все-таки російське компартійно-радянське керівництво не могло обійтися без урочистих запевнень у необхідності якнайшвидшого розв'язання національного питання. За допомогою мільйонної армії йому вдалося завоювати Україну. Проте було неможливо надійно контролювати становище в республіці тільки воєнними засобами. Українці мали переконатися в тому, що радянська влада − це їхня власна влада. Представники радянської влади мусили спілкуватися в установах і засобах масової інформації їхньою мовою. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в школах і в закладах культури.

Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли схильності до активних дій у напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто, прикласти особисті зусилля для оволодіння українською мовою. За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають її.

Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь зробив навіть спробу теоретично обґрунтувати відразу компартійно-радянської еліти до української мови та культури. Мовляв, російська мова й культура в Україні пов'язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а українська мова та культура − з селом і «відсталим» селянством. Звідси обов'язком членів КП(б)У, на думку Лебедя, було сприяння «природному процесу» перемоги російської мови й культури.

Х. Раковський нещадно розкритикував ці відверто шовіністичні висловлювання. Бажаючих стати на захист секретаря ЦК КП(б)У та його тези про «боротьбу двох культур» не знайшлося. Однак тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У та губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки. Наприклад, після переходу на ринкові умови тираж і випуск газет усюди істотно скоротилися. Та найбільше звузилося саме коло передплатників газет, що виходили українською мовою. Кількість російськомовних газет зменшилася в УСРР зі 182 у 1921 до 168 у 1922 р. Натомість кількість українських газет скоротилася істотно більше − зі 123 до 53.

На початку 1923 р. керівництво РКП (б) вирішило поставити на порядок денний чергового партійного з'їзду пункт про шляхи розв'язання національного питання в СРСР Його готував Й. Сталін. Контролюючи практичну роботу з утворення союзної держави, він зробив усе, щоб провести на ділі «автономізацію» формально незалежних радянських республік. Воднораз генеральний секретар ЦК РКП(б) вважав за необхідне «врівноважити» союзним республікам втрату незалежного статусу проголошенням гасел щодо необхідності першочергового розв'язання національного питання. XII з'їзд РКП (б) в квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії.

Здійснення політики коренізації покладалося на компартії національних республік. Починати її вимагалося із залучення в партійний та, особливо, радянський апарати місцевих кадрів.

В Україні, як і в інших союзних республіках, державний апарат був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців у ньому не перевищувала 35%. Особливо незначною вона виявилася в керівних структурах апарату. Зокрема, в колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% із євреїв, 37% − із росіян і тільки на 14% − з українців.

До квітня 1925 р. партійну організацію України очолював «інтернаціоналіст» Е. Квірінг, який звертав мало уваги на здійснення українізації. В боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, Квірінг підтримував «трійку» в її протистоянні з Л. Троцьким. Але після розколу «трійки», коли Сталін розпочав боротьбу з Каменєвим і Зінов'євим, він не спромігся своєчасно зорієнтуватися й втратив свою посаду. На його місце Сталін надіслав свого найближчого співробітника Л. Кагановича. Саме при ньому політика українізації набула найбільшого розвитку, Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоч і народився в Україні.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Питома вага українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів та більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який витискував усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрилися українські інколи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори в державну партію, які докорінно змінили її обличчя й остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядову членську масу. Членська маса й − незіставно меншою мірою − еліта швидко поповнювалися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37 958 членів партії, зокрема 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків. На початку 1924 р., тобто, до масових наборів, кількість членів КП(б)У практично не змінилася (39 884 чоловіка), але відсоткове співвідношення національностей стало дещо іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв тощо. Натомість у 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У сягнула 52%.

Однак у ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (в 1925-1934 рр. − генеральними) секретарями ЦК КП(б)У центральне партійне керівництво рекомендувало тільки не-українців − німця Е. Квірінга, єврея Л. Кагановича, поляка С. Косіора.

Не менш наполегливо здійснювалася політика коренізації в районах України, компактно населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. було утворено Молдавську автономну республіку. Утворилися 13 національних районів, 954 сільради, близько ста містечкових національних рад. Працювали сотні шкіл із німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

Порівнюючи українізацію в УСРР із подібними процесами коренізації в інших союзних республіках, можна побачити цілком певну закономірність. Вона полягає в тому, що прищеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося великим культурним піднесенням, названим у літературі національним відродженням 20-х рр. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи від М. Грушевського, які в минулому очолювали визвольний рух та будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їхнім зусиллям було одержано вагомі здобутки в розвиткові освіти, науки, літератури та мистецтва. В інших республіках коренізація мала більше ознак компартійно-урядової кампанії щодо вкорінення владних структур, хоч і в Україні цей чинник простежується виразно й повно.

Максимальне використання офіційного курсу центрального компартійно-радянського керівництва в інтересах поширення української мови та прискореного розвитку національної культури є заслугою відносно невеликої групи відповідальних працівників КП(б)У, яких заведено називати націонал-комуністами. Вони мали здебільшого боротьбистське минуле й гуртувалися навколо наркома освіти УСРР М. Скрипника. Їхня культурницька діяльність спрямовувалася на дерусифікацію, завдяки чому здобула широку суспільну підтримку.

За постаттю М. Скрипника проглядається інша − генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Скрипник зробив так багато для стимулювання розвитку національної культури саме тому, що користувався підтримкою першої особи в компартійно-радянській номенклатурі − Кагановича. Підтримка випадковою не була. Вона пояснювалася політичними розрахунками патрона Кагановича − Сталіна. Доки Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки в національному питанні в обмін на підтримку з боку республіканських партійних організацій і широкої громадськості. В боротьбі зі своїми конкурентами він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки − УСРР − та найбільшої республіканської партійної організації − КП(б)У Отже, центральне компартійно-радянське керівництво тимчасово, поки визначався вождь, готове було закривати очі на побічні наслідки коренізації влади, які сприяли піднесенню національної самосвідомості народів, тобто, створювали потенційну загрозу для централізованої держави.

Щоб зменшити негативні для центру політичні наслідки коренізації, Сталін організовував викривальні кампанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал-ухильників». Жупел «націонал-ухильництва» використовувався передусім щодо відповідальних працівників національних компартій, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Основною мішенню для обвинувачень в Україні було обрано народного комісара освіти й представника ЦК КП(б)У в Комуністичній партії Західної України, в минулому одного з лідерів боротьбистів О. Шумського.

Під час зустрічі Сталіна з делегатами з'їзду Комуністичної партії Західної України в жовтні 1925 р. О. Шумський запропонував генсекові ЦК ВКП(б) замінити Л. Кагановича В. Чубарем. Пропозиція мотивувалася тим, що Каганович грубий і нетерпимий. Сталін відреагував тільки в квітні 1926 р. листом до Кагановича та інших членів політбюро ЦК КП(б)У, в якому фактично солідаризувався з українським генсеком. У червні 1926 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому Шумського звинуватили в багатьох службових прорахунках. Наркома почали цькувати. Під час обговорення діяльності наркомату освіти на політбюро в лютому 1927 р. Шумський заявив про неможливість подальшої роботи, й наркомос очолив Скрипник.

Майже два роки справа Шумського не виходила за межі персонального конфлікту з Кагановичем. Та на лютнево-березневому (1927 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У колишнього наркома вже звинуватили в націоналістичному ухилі. На захист жертви Кагановича став К. Саврич (Максимович) − організатор і перший керівник Компартії Східної Галичини. Услід за Савричем майже всі члени ЦК КПЗУ висловили офіційну підтримку О. Шумському й відкинули звинувачення на його адресу.

Цс був гучний ляпас Кагановичу й харківським цекістам. ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ мали формально однаковий статус у Комінтерні. Конфлікт зосереджувався на особі, але мова йшла про приписувані членові ЦК КП(б)У політичні звинувачення в націоналізмі. Розбіжності в оцінні «справи Шумського» керівництвом двох політичних партій викликали напруження в Комінтерні.

Звичайно, наступний розвиток подій передбачити було неважко. КПЗУ була нечисленною комуністичною групою на утриманні московського більшовицького центру та його харківської філії. КП(б)У була частиною ВКП(б), а Комінтерн − продовженням ЦК ВКП(б). Нарешті, кампанія з викриття «націонал-ухильництва» в ЦК КП(б)У розгорталася на пряме замовлення Сталіна, який бажав мінімізувати негативні для центру наслідки українізації.

У листопаді1927 р. в Харкові розпочав свою роботу X з'їзд КП(б)У. Каганович повністю використав його можливості як формально найвищого партійного органу для засудження «націоналістичного ухилу Шумського». Хоч О. Шумський уже працював за межами України, йому інкримінувався «розлам КПЗУ на користь фашистської диктатури Пілсудського». Услід за Кагановичем проти більшості ЦК КПЗУ, яка підтримувала Шумського, слухняно виступили й інші промовці. Лише М. Скрипник, який раніше спеціалізувався на беззмістовній, але гострій критиці Шумського, цього разу висловився проти вжиття Комінтерном організаційних заходів щодо керівництва КПЗУ.

В резолюції за доповіддю Кагановича про роботу ЦК КП(б)У з'їзд заявив, що в партії оформився український націоналістичний ухил в особі Шумського та інших. Конкретні прізвища не називалися, але тепер під цей ухил можна було підвести будь-кого, хто піддавав сумніву тезу про вторинність національного питання, як порівняти з класовим. Націоналістичний ухил стали називати «шумськізмом». Персоналізація небажаних ухилів від позиції, на якій у дану мить перебувало партійне керівництво, допомагала ефективніше розправлятися з інакодумцями.