16. Про призначення святого Теодосія ігуменом

Згодом блаженний Варлаам, ігумен братії в печері, княжим повелінням був переведений до монастиря святого мученика Димитрія і там поставлений ігуменом. Тоді ж брати, які були в печері, зібравшись, за згодою всіх сповістили преподобному Антонію, що обрали собі ігуменом блаженного отця Теодосія як такого, що дотримувався чернечого життя і добре знав Божі заповіді.

Хоч отець наш Теодосій прийняв настоятельство, однак ні в чому не змінив свого чернечого смирення й правила, пам'ятаючи про Господа, котрий сказав: «Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Тому й смирився він, робився нижчим від усіх і всім служив, подаючи собою зразок для усіх: і першим ставав до праці, і передував усім при Святій Літургії.

Відтоді процвітало й зростало це місце молитвою Праведника. «Праведник квітнутиме, немов пальма; він виженеться вгору, мов кедр ливанський» (Пс. 92, 13). Відтоді й братія зростала чисельно, і процвітало те місце їх доброю поведінкою і молитвами та іншим благочестям, і багато вельмож приходили до нього за благословенням та давали їм від своїх маєтків якусь частку.

Преподобний же отець наш, воістину земний ангел і небесна людина, Теодосій бачив, що місце те невигідне й тісне, та ще й бідне у всьому. І братія зросла, а церкви маленькі для їх зібрання. Ніколи через це не сумував і не журився тим, а щоденно втішав свою братію, учив ніколи не дбати про тілесне, пригадуючи їм Господнє слово, говорячи: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося?.. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 31-33). Так думав Блаженний, і Бог щедро подавав йому все необхідне.

17. Про спорудження Печерського монастиря

Тоді цей Великий Теодосій знайшов чисте місце неподалік печери і зрозумів, що воно достатнє для спорудження монастиря. Та й розбагатів благодаттю Божою, обгородився вірою й надією, наповнився Духом Святим, почав трудитися, щоби заселити це місце. І оскільки Бог допомагав йому, швидко спорудив церкву на тому місці в ім'я Святої Преславної Богородиці й Приснодіви Марії і обгородив, поставив багато келій, а тоді переселився з печери із братією нате місце року 1062-го. Відтоді Божою благодаттю зросло це місце і стало славним монастирем, названим Печерським, який і донині існує, що його збудував святий отець наш Теодосій. [...]

РОЗПОВІДЬ 23

Про двох братів - священика Тита та диякона Евагрія, які ворогували між собою

Було двоє духовних братів: диякон Евагрій та священик Тит. І була між ними любов така велика й нелицемірна, що всі дивувалися однодумності їхній та безмірній любові. Але ж диявол − ненависник добра − завжди, наче той лев, рикає, шукаючи, кого б пожерти. Отож і вчинив поміж ними таку ворожнечу та таку ненависть уклав у їхні серця, що вони й навіч не бажали бачити один одного. Довго просили їх брати, аби помирилися вони, а ті й слухати того не бажали. Ось, бувало, стоїть Евагрій у церкві, а Тит іде з кадилом, так Евагрій утікає від фіміаму, а якщо не відбіжить, то вже Тит обмине його, не покадивши. І так довгий час перебували вони в отому духовному мороці. Навіть під час Служби Тит не брав прощення, а Евагрій приймав причастя у гніві. Ось на що налаштував їх ворог.

Та якось цей Тит вельми занедужав і лежав уже без усякої надії, то почав слізно каятися у своїй нужді і з благанням послав до диякона, кажучи: «Прости мені, брате, Бога ради, що гнівався я на тебе». Той же проклинав його жорстокими словами. Як побачили старці, що Тит помирає, то вже силою потягнули Евагрія, щоби попрощався він із братом. Недужий, побачивши брата, ледь підвівся та й упав йому в ноги, мовлячи: «Прости мені, отче, і благослови». А той, немилостивий та лютий, одвернувся [від хворого] при нас усіх, кажучи: «Не хочу ніколи з ним перепроситися, ні в цьому житті, ні в прийдешньому». Видерся з рук тих старців, але тут же й упав. Хотіли ми його підвести, аж виявили, що мертвий він. Не змогли йому ані рук скласти, ані уст зімкнути − так, начебто вмер він уже віддавна. А недужий підвівся так стрімко, наче ніколи й не хворів. Ми ж вжахнулися тією наглою смертю одного та швидким зціленням іншого й з великим плачем поховали Евагрія, уста якого були розтулені, а руки простягнуті.

Тож ми розпитували Тита, що воно сталося. І він оповів таке: «Побачив я ангелів, котрі відступалися від мене, оплакуючи мою душу, та бісів, котрі раділи з мого гніву. Отоді почав я благати в брата прощення. І коли привели його до мене, то побачив немилостивого ангела, який тримав полум'яний спис, і, коли брат не простив мені, то вдарив він його, і той упав мертвим. Мені ж ангел простягнув руку й підвів мене». І ми, почувши це, побоялися Бога, який сказав: «Простіть, і вам проститься» (Лк. 6, 37). Мовив бо Господь: «...кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» (Мт. 5, 22). А Єфрем: «Як трапиться комусь умерти в ворожнечі, спіткає того суд невблаганний». Та якщо і ради святих Антонія і Теодосія не знайде така людина відраду, то лихо їй, отією [лихою] пристрастю переможеній.

До Полікарпа. Остерігайся цієї [пристрасті] і ти, брате. Не поступися бісу гнівливому, бо як хтось йому піддасться, той в рабство до нього потрапить. То ж хутчій припади та й вклонися тому, хто до тебе ворожий, щоби не віддано тебе ангелові немилостивому. Тоді й тебе Господь обереже від усякого гніву. Він-бо сказав: «Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Йому ж слава з Отцем і з Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 27

Про святого й блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря

За часів нашого блаженного отця Антонія прийняв постриг один киянин на ймення Агапіт, який був послідовником його ангельського життя та очевидцем його праведних діл. Адже отой великий [Антоній], приховуючи свою святість, зцілював недужих своєю стравою, хоча, як гадали, подавав їм лікарське зілля − отак і оздоровлювалися його молитвою. Так і цей блаженний Агапіт, наслідуючи того святого Старця, допомагав хворим.

А вже як нездужав хто із братії, то він полишав свою келію (і нічого з неї не пропадало), приходив до хворого брата і прислуговував йому: піднімав та вкладав, носив на руках і годував своєю стравою, яку варив із зілля. То й одужував хворий його молитвою. Якщо ж недуга тривала, то було на це Боже благовоління − аби примножилась віра й молитва Його раба. Тоді оцей блаженний Агапіт перебував [при слабовитому] невідступно, непрестанно благаючи за нього Бога, аби подав Господь болящому здоров'я заради його молитов. А тому, що дарував йому Господь дар зцілення, назвали його Лікарем.

І в місті поширилася чутка про нього: мовляв, є у монастирі такий лікар, що багато недужих приходять до нього та й оздоровлюються. І за часів того Блаженного був один вірменин родом та вірою настільки вмілий у лікарській справі, що до нього такого й не було: щойно бачив він хворого, так одразу дізнавався та пророкував про його смерть, указуючи день і час. Так що ніщо не могло змінити його слова й принести одужання. Одного з таких хворих (а був він у князя Всеволода одним із перших), що ввів його вірменин у безнадію, як провістив смерть за вісім днів, принесли до Печорського монастиря. А блаженний Агапіт дав йому того зілля, що сам споживав, і оздоровив. І полинула слава про нього по усій тій землі.

Вірменина ж уразила стріла заздрощів. Почав же він докоряти Блаженному та й послав до монастиря одного засудженого на страту, звелівши перед тим напоїти його смертельним зіллям, аби він, споживши, впав [мертвим] перед Агапітом. Коли ж Блаженний побачив отого конаючого, то дав йому монастирську страву, й оздоровив його своєю молитвою, і вибавив од скону на смерть приреченого. Відтоді заповзявся на нього той іновірний вірменин і, бажаючи звести його зі світу, підмовив супроти Агапіта своїх одновірців, аби напоїли вони його смертоносним зіллям. Та Блаженний випив його без шкоди, не постраждавши на здоров'ї. Господь бо відає, як вибавляти від смерті благочестивих: «.... і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18).

У той же час занедужав князь Володимир Всеволодович Мономах. Яких тільки старань не докладав вірменин, щоб його вилікувати, все безуспішно. Навіть більше недуга посилювалася. І вже мало що не при смерті послав [Володимир] до Печерського ігумена Йоана благання, щоби спонукав Агапіта прийти до нього, бо княжив тоді [Володимир] у Чернігові. Ігумен, покликавши Агапіта, звелів йому йти до Чернігова. Та відповів Блаженний: «Якщо піду до князя, то ходитиму до всіх. Нехай же не виходитиму за монастирські ворота заради людської слави і не стану порушником своєї обітниці, яку дав я перед Богом, що перебуватиму в монастирі до останнього подиху. Якщо ж виженеш ти мене, то я піду в інший край, а згодом, як усе минеться, повернуся». Адже ж ніколи не полишав він монастиря.

Як побачив княжий посланець, що не бажає той [Агапіт] іти, почав благати ченця, щоб дав, принаймні, зілля. З ігуменового примусу уділив він зілля від своєї страви, щоб подати недужому. І як тільки князь спожив оте зілля, одразу ж і зцілився. Тож прибув Володимир до Києва і увійшов до Печерського монастиря. Хотів він скласти ченцеві шану й побачити того, хто дарував йому з Богом зілля та здоров'я. Ніколи досі його не бачив, та й маєтком гадав обдарувати. Але Агапіт сховався, бо не хотів, щоби його вшановували. І віддав князь принесене золото Ігуменові. Згодом послав Володимир до Агапіта одного зі своїх бояр з великими дарунками. Коли боярин-посланець зайшов до його келії, то приніс і поклав перед [ченцем] дарунки. А той відповів: «О дитино, ніколи й ні від кого нічого я не брав, то чи ж занапащу свою нагороду задля золота, що його я ні від кого не потребую?» І відказав боярин: «Отче, знає той, хто послав мене, що не потребуєш цього, але задля мене потіш сина свого, якому в Богові дарував ти здоров'я: прийми оце й роздай убогим». І відповів Старець: «Заради тебе прийму це з радістю − буде воно на потребу. А ти скажи тому, хто послав тебе: «Все, чим володів, стало чужим тобі, коли відходив ти й нічого не міг взяти зі собою. Нині ж роздай усе тим, хто в потребі, тому що задля цього й ізбавив тебе Господь од смерті. Я ж бо нічого сам би не досяг. І не здумай мене не послухати, щоби знову того ж не зазнати». І взяв Агапіт принесене золото, виніс із келії й кинув, а сам сховався. А як боярин вийшов, то побачив кинуті приношення та дарунки і взяв усе, й віддав ігуменові Йоану, а князеві оповів усе про Старця. І всі збагнули, що є то раб Божий. А князь не наважився виявити непослух Старцеві й усе своє майно роздав убогим, як наказав Блаженний.

Згодом, коли якось занедужав цей чорноризець Агапіт, прийшов до нього з відвідинами вірменин, про котрого йшлося раніше. Почав змагатися з ним у лікарській умілості, розповідаючи, котрим зіллям яка недуга зцілюється. І відповів Блаженний: «Їм Господь подасть здоров'я». І сприйняв його вірменин за неука, й говорив до своїх: «Та ж він нічого не вміє». І, взявши [ченця] за руку, сказав, що третього дня умре він: «І так є насправді, і слово моє буде незмінним; а якщо так не станеться, то і я стану ченцем». А Блаженний мовив йому із запалом: «Чи ж отак виглядає твоє лікування: провіщаєш мені смерть, а допомогти не можеш? Якщо здатний, то дай життя. Якщо ж це не в твоїй владі, то чого мене діймаєш, засуджуючи на те, щоби третього дня вмер? Звістив же мені Господь, що вмру третього місяця». Та вірменин відповів йому: «Якщо здаси собі звіт, то ніяк тобі не пережити третього дня». Був він такий зболений, що не міг і поворухнутися. А тоді принесли з Києва одного недужого, то Агапіт підвівся, наче й не слабував, узяв зілля, що його сам споживав, і показав лікареві зі словами: «Поглянь та впізнай, що то за зілля». Подивився лікар і відповів ченцеві: «Воно не з наших зел. Гадаю, привозять його з Олександрії». Посміявся Блаженний з його неуцтва, дав зілля недужому й зцілив його. До лікаря ж звернувся: «Їж, дитино, й не май жалю, бо ми убогі й не маємо чим тебе нагодувати». А вірменин відповідав: «Зараз, отче, у цьому місяці чотири дні постимося ми». Тоді спитав Блаженний: «Хто ж ти й якої віри?» «Чи ж не чув ти, що я вірменин?» - відказував лікар. «Як же ти смів, − мовив йому Блаженний, − увійти й осквернити мою келію та тримати мою грішну руку? Відійди ж від мене, іновірний та нечестивий». І вірменин, посоромлений, відійшов. А Блаженний Агапіт прожив нездужаючи ще три місяці і відійшов до Господа.

По його смерті прийшов вірменин до монастиря і сказав ігуменові: «Віднині стану ченцем і я та, полишаючи вірменську віру, істинно вірую в Господа Ісуса Христа. Бо ж явився мені блаженний Агапіт, мовлячи: «Обіцяв ти прийняти монаший образ і, якщо обіцянку зламаєш, то загинеш тілом і душею». І тому я увірував. І якби цей Блаженний схотів ще довго прожити тут, то Господь не переставив би його з цього світу. Якщо ж і прийняв його Господь, то дарував йому життя вічне. Гадаю, що міг він ще з нами жити, але відійшов від нас зі своєї волі − Небесного Царства бажаючи. Як тоді я подумав, що не витримати йому й три дні, то він доклав собі три місяці. А якби я тоді сказав «три місяці», то й три роки прожив би. Але якщо й умер він, то поселився в оселях, в яких триває життя вічне, і там живий він». Отож і сей вірменин прийняв постриг у Печерському монастирі й тут у добрій славі закінчив своє життя. [...]

РОЗПОВІДЬ 28

Про святого Григорія Чудотворця

Прийшов оцей блаженний Григорій до Печерського монастиря до святого отця нашого Теодосія. Від нього отримав настанови на чернече життя − убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів. Отож навіть як і був він ще здалеку, вони волали: «О Григорію, виганяєш нас своєю молитвою!» Бо ж мав Блаженний за звичку після кожного співу творити виклинальні молитви. Тому-то одвічний ворог, не в силі терпіти того, що він його проганяє, але ж і не в силі учинити йому в житті якусь іншу шкоду, підмовив лихих людей обікрасти його.

А не було в Григорія нічого, окрім книг. Отож однієї ночі прийшли злодії та й підстерігали Старця, щоб, як піде він на Утреню, увійти й усе майно його забрати. Та Григорій відчув їх прихід − бо ж завжди він ночами не спав, а творив співи й безнастанно молився, стоячи посеред келії. Отож помолився і за тих, що прийшли красти: «Боже, подай сон рабам твоїм, бо ж намарно вони натрудилися, догоджаючи ворогові». І спали [злодії] 5 днів і 5 ночей, поки Блаженний, прикликавши братію, не розбудив їх: «Доки ж будете марне чатувати, бажаючи мене обікрасти? Розійдіться вже по своїх домівках». Вони ж підвелися, але не могли навіть іти − надто вже охляли з голоду. Тож Блаженний нагодував їх і відпустив. Та як дізнався про це міський володар, то наказав тих злодіїв катувати. Засмутився Григорій, що через нього засуджено їх на муки. Пішов, віддав володарю книги, то злодіїв і відпустили. Інші ж книги він продав, а кошти роздав убогим зі словами: «Щоб не потрапили в біду ті, хто захоче їх украсти». Мовить-бо Господь: «Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються; невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце» (Лк. 12, 33-34). Злодії ж оті розкаялися заради того чуда, що з ними сталося, й тому до попередніх своїх справ не повернулися, а прийшли до Печерського монастиря на служіння братії. [...]

РОЗПОВІДЬ 30

Про преподобного Мойсея Угрина

Про цього блаженного Мойсея Угрина відомо, що любив його святий Борис. Бо ж був він із роду угрин, брат Георгія, на якого святий Борис зодягнув золоту гривну і якого убили на Альті разом зі святим Борисом та й голову йому відтяли через золоту гривну. Отой Мойсей єдиний урятувався від гіркої смерті та лютого вбивства і прибув до Предислави, сестри Ярослава, й тут перебував. А в ті дні не можна було ні до кого вдатися. І він кріпився душею та молився Богові, аж поки не прийшов наш благочестивий князь Ярослав, котрий в ім'я гарячої любові до братів не міг стерпіти і [повстав] на беззаконного, і переміг безбожного, й гордого, й окаянного Святополка. А отой утік до ляхів, а потім повернувся з Болеславом і прогнав Ярослава, а сам сів у Києві. Отож як повертався Болеслав у Ляхи, то забрав зі собою обидві сестри Ярославові та й бояр його, а з ними повели й оцього блаженного Мойсея, закутого по руках і ногах у тяжкі залізні кайдани. І стерегли його дуже пильно, бо ж був він міцний тілом та прекрасний обличчям.

Тож як побачила отого [Мойсея] одна вельможна жінка (а була вона красива та юна, володіла багатствами великими і владою чималою), пройнявся розум її отією вродою, а серце вразила похіть і жага заволодіти цим преподобним. І почала вона переконувати його улесливими словами: «О чоловіче, навіщо ж тобі зазнавати таких мук, якщо маєш розум, завдяки якому можна уникнути й цих оков, і цих страждань?» А Мойсей відповідав їй: «Така воля Божа». Вона ж йому: «Якщо ж скоришся мені, то ізбавлю тебе й зроблю великим у всій Лядській землі, й володітимеш мною та всім моїм маєтком».

Та блаженний зрозумів її нечисту жагу й промовляв: «Кому з чоловіків пішло на поправу те, що він узяв жінку й скорився їй? Адам первозданний, коли покорився жінці, то став вигнанцем із раю. А Самсон силою перевищив усіх і всіх воїнів здолав, та згодом жінка віддала його до рук іноплеменних. І Соломон глибини премудрості осягнув, та як послухався жінки, то ідолам поклонився. Та й Ірод багато перемог здобув, а згодом поневолився − стяв Йоана Предтечу. То як же я, вільний, віддамся в рабство жінці, якщо жінки ще від народження не пізнав?» Вона ж відповідала: «Я тебе викуплю, й учиню славним, і поставлю господарем над усім моїм домом, і за чоловіка хочу тебе мати. Лише вволи мою волю, і вгамуй жагу моєї душі, й дай мені насолодитися твоєю красою. Досить на те твого бажання − я ж бо розум втрачаю, не в силі стерпіти твоєї вроди. Тоді ж і втихне жар серця, що мене спалює, тоді помисли мої знайдуть розраду, а я − спочинок від пристрастей. А ти насолоджуватимешся моєю красою й станеш господарем над усіма моїми маєтностями, спадкоємцем моєї влади й паном над боярами».

Та відказував їй блаженний Мойсей: «Добре тобі відомо, що не вчиню по твоїй волі й не бажаю ані твоєї влади, ні багатства, а ставлю понад те чистоту душевну й ще більше − тілесну. Не буде мені тяжко перебути ті п'ять років, що Господь дарував мені перетерпіти в цих кайданах. Безневинно зношу оці муки, тож уповаю, що ради них буду вибавлений од мук вічних».

Як побачила ота жінка, що не дається їй така краса, пристала на іншу диявольську раду, помисливши: «Якщо викуплю його, то, хоча б і підневільний, а скориться мені». І послала до його власника, щоби віддав їй Мойсея за скільки завгодно [великий викуп]. А він як побачив, що то сприятливий час набути багатство, узяв у неї десь до 1000 [гривень срібла], а Мойсея віддав їй. І се ж вона безсоромно під примусом потягнула його на нечисту справу. Бо ж як перейняла владу над ним, звеліла поєднатися зі собою та, увільнивши з кайданів і зодягнувши в коштовні шати, солодощами годуючи й любощами оточуючи, змушувала вдовольнити її хіть.

Та цей Преподобний, бачачи несамовитість тієї жінки, ще ревніше почав віддаватися молитві посту та чуванню, приймав поживу так, що надавав перевагу сухому хлібові й воді, аніж дорогим стравам і винові зі скверною. І не лише скинув із себе сорочку, як Йосиф, але й усі шати зняв, тож уникнув гріха і мав життя сього світу за ніщо. І до такої люті довів цю жінку, що хотіла вона зморити його голодом. Та Бог не полишає рабів своїх, які на Нього уповають, тож схилив до милосердя одного зі слуг тієї жінки, й він потайки давав [Мойсееві] поживу.

А друзі вмовляли кажучи: «Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися? Ти ж бо ще молодий, а вона − вдова і з чоловіком прожила лише один рік. Та й вродливіша від інших жінок. А багатством володіє незчисленним і владою великою в Ляхах. Тож якби забаглося їй якогось князя, він би нею не погордив. Ти ж полонений і невільник цієї жінки, а паном її бути не хочеш? Якщо скажеш: «Не можу зламати заповіді Христові», − то чи не мовить Христос в Євангелії: «Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом» (Мт. 19, 5). Та й апостол каже: «Ліпше одружитися, ніж розпалюватися» (1 Кор. 7, 9), − а вдовицям велить вступати у друге подружжя. А ти ж не підлягаєш чернечим обітам − від них вільний, то чому ж віддаєш себе на люті й гіркі муки. Заради чого страждаєш? Якщо трапиться так, що в цьому лихові й життя стратиш, то яка тобі за це хвала буде? Хто ж від перших людей і донині цурався жінки, окрім ченців? Авраам, чи Ісаак, чи Яків? Йосифові хоч і далася дещиця перемоги, та згодом і його жінка здолала. То ж і ти, якщо виживеш нині, колись із жінкою [все одно] пов'яжешся, а тому хто б не посміявся із твого безумства? Краще тобі скоритися цій жінці, і вільним стати, і паном над усім бути».

Він же їм відказував: «О брати й хороші мої друзі, добре ви мені дораджуєте. Гадаю, ваші слова кращі від тих, що змій у раю Єві підшіптував. Переконуєте мене покоритися цій жінці, та не можу поради вашої прийняти. Якщо й судилося мені умерти в цих кайданах та гірких муках, сподіваюся від Бога ласку прийняти. Якщо усі праведники, які мали жінок, спаслися, то мені, єдиному грішникові, не дано спастися, якщо з жінкою буду. Та Йосиф, якби піддався дружині Потіфара, то не судилося б йому згодом царювати: то ж Бог узрів його терпіння і дарував йому царство, тому то й з роду в рід прославляють його за цнотливість, хоча й дітей він прижив. Та я не Єгипетського царства бажаю, чи владарювати, чи великим бути в Ляхах, чи шанованим у всій Руській землі − ради Вишнього Царства всім отим нехтую. Якщо ж живим вирвуся з рук цієї жінки, то стану ченцем. Адже мовить Христос в Євангелії: «І кожний, хто задля імені мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29). То кого ж радше послухатися − Христа чи вас? Та й апостол каже: «Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці...» (1 Кор. 7, 32-33). Ще запитаю у вас: «Кому належить служити більше − Христові чи жінці?» Адже написано: «Раби, слухайтеся панів (сьогосвітних) із страхом і пошаною, у простоті вашого серця, як Христа...» (Еф. 6, 5). Тож збагніть ви, хто мене утримує, −ніколи краса жіноча мене не звабить і від любові Христової не відлучить.

Як почула ж це жінка, замислила в серці своєму лукавство: посадила його на коня і в супроводі численних слуг звеліла возити по підвладним їй містам і селам, проголошуючи: «Оце все − твоє, якщо тільки тобі до вподоби. Чини з усім, що забажаєш». А людям казала: «Ось ваш пан, а мій чоловік. Хай поклоняться йому всі зустрічні». А було ж у неї рабів та рабинь пребагато. Та Блаженний лише посміявся з безумства тієї жінки: «Надаремні всі твої зусилля − не можеш ані звабити мене тлінними речами цього світу, ані обікрасти з духовних скарбів. Збагни це й не трудися намарно». Вона ж казала: «Хіба не відомо тобі, що мені ти проданий? Хто ж може відібрати тебе з рук моїх? Тож живим я тебе не відпущу аніяк − після тяжких мук віддам тебе на смерть». Та він відповідав їй без страху: «Не лякаюся того, що мені кажеш, та й на тому, хто віддав мене тобі до рук, лежить більший гріх [ніж на тобі]. А я відтепер − з волі Божої − стану ченцем».

І прибув у ті дні один чернець зі Святої Гори, саном єрей, і − за Божим напученням − прийшов до Блаженного й зодягнув його в ангельський образ. Дав йому багато настанов, як зберегти чистоту, не відступитися перед ворогом і позбутися тієї нечестивої жінки. А навчивши, відійшов. І шукали його, та не знайшли.

Тоді ота жінка, зневірившись у сповненні своїх надій, завдала Мойсееві тяжких катувань: звеліла роздягти його й бити заліззям, так що й земля наситилася кров'ю. І ті, б'ючи, говорили йому: «Скорися своїй господині і вволи її волю. Якщо ж не послухаєшся, то розчленуємо тіло твоє. І не гадай, що уникнеш цих тортур, але після багатьох і гірких мук віддаси свою душу. Тож змилуйся сам над собою, скинь це нужденне лахміття, зодягнися в коштовні шати, тож і уникнеш тортур, що тебе очікують, поки ми ще не почали терзати твоє тіло». І відповідав їм Мойсей: «Браття, що звелено вам виконати − виконуйте, не зволікайте. Я ж ніяк не можу відректися від чернецтва і від Божої любові. Жодні катування − ні вогонь, ні меч, ні рани − не зможуть відлучити мене від Бога й цього великого ангельського образу. А оця безсоромна й ошаліла жінка показала свій безвстид, коли не лише Бога не побоялася, але й соромом перед людьми знехтувала, по-сороміцьки змушуючи до осквернення та перелюбу. Тож ані їй я не скорюся, ані тієї окаянної волі не сповню».

Тоді та жінка впала у велику гризоту, як би відомстити за свою ганьбу, й послала до князя Болеслава зі словами: «Сам знаєш, що мого чоловіка вбили, як був він з тобою на війні. Ти ж дав мені волю взяти за чоловіка того, кого забажаю. Я ж полюбила одного юнака із твоїх бранців, красивого на вроду. Викупивши, взяла його до свого дому і все, що тільки є в моєму домі − золото, срібло та й усю владу, − йому дарувала. А він то все за ніщо має. Часто мучила я його і тортурами, й голодом, та всього того йому замало [аби пристав на мою волю]. П'ять років тримав його в кайданах той, хто полонив його. А оцей шостий рік перебуває він у мене й зазнає через свій непослух великих мук, що їх сам на себе й накликав своїм жорстокосердям. А нині ще й прийняв він постриг від одного ченця. Отож що ти звелиш із ним учинити, те й учиню». Болеслав же звелів їй приїхати до нього й Мойсея зі собою привести.

Отож прийшла та жінка до Болеслава й Мойсея зі собою привела. Побачив Болеслав Преподобного й довго змушував взяти ту жінку за дружину, але так його і не вмовив. Говорив йому: «Хто ще настільки нечулий, як ти, що позбавляєш себе таких благ і почестей і сам себе віддаєш на такі гіркі муки. Отож віднині знай, що вибирати тобі між життям і смертю: або сповниш волю своєї пані й отримаєш від нас великі почесті та владу, або − через непослух − після лютих мук смерть приймеш». А жінці сказав: «Жоден із куплених тобою полонених не є вільним. Тож, як господиня з рабом, учини з ним, що хочеш так, щоб і інші не наважувалися противитися своїм панам». І відповідав Мойсей: «Мовить Господь: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Мр. 8, 36-37). Як обіцяєш мені славу й честь, якщо невдовзі й сам їх втратиш, і прийме тебе (коли нічим уже не володітимеш) могила? Та й оця нечестива жінка невдовзі буде люто вбита». Так [згодом] і сталося за пророцтвом Преподобного.

А тим часом та жінка, здобувши над ним велику владу, безсоромно тягнула його на гріх. Якось звеліла вона силою покласти його до себе на ложе, обціловувала його та обіймала. Одначе жодними цими спокусами так і не змогла звабити його на свою похіть. Говорив їй Блаженний: «Надаремні твої зусилля. Не гадай, що я безумний чи не спроможний на це діло: ради страху Божого гребую тобою, як нечистою». І почувши це, наказала вдова завдавати йому щоденно по сто ран, а врешті ще й звеліла відтяти йому сороміцькі члени, кажучи: «Не пощаджу його добра, аби ніхто не зміг насититися його красою». Наче мертвий, лежав Мойсей, спливаючи кров'ю, й ледве дихав.

А Болеслав, почуваючись поганьбленим задля знатності тієї жінки й попередньої прихильності до неї, потурав їй і учинив великі утиски на чорноризців − вигнав зі свого краю їх усіх. Та невдовзі Бог відомстив за своїх рабів. Однієї ночі спіткала Болеслава нагла смерть, і здійнявся по всій Лядській землі великий заколот, і повсталі побили своїх єпископів та бояр, як то описується в Літописі. Тоді-то й цю жінку було вбито.

А Преподобний Мойсей, очунявши від ран, прийшов до Святої Богородиці в святий Печерський монастир, несучи на собі рани мученика та вінець ісповідника, але як відважний Христовий воїн-переможець. І дарував йому Господь силу гамувати пристрасті.

Якось один брат, який знемагав у боротьбі з блудом, прийшов і благав допомоги в цього Преподобного: «До смерті зберігатиму обітницю, яку мені накажеш дати». А Блаженний йому сказав: «Щоб ніколи більше в житті не промовив ти до жінки жодного слова». І той з любов'ю обіцяв [того дотриматися]. Тоді Святий, який тримав у руках свій посох, бо ж через отримані рани не міг ходити, вдарив ним брата в лоно й вмить його уда наче омертвіли, і відтоді не мав той брат прикрості. І вписано це в житіє святого отця нашого Антонія. Блаженний-бо Мойсей прийшов [у монастир] за часів святого Антонія та й упокоївся в Господі при доброму сповіданні, проживши тут 10 років. А в полоні страждав він у оковах п'ять років і шостий − за чистоту.

Згадав я і про вигнання ченців із Ляхів, задля постригу Преподобного, що його прийняв він, аби посвятитися Богові, якого возлюбив. Це вписано в житіє святого отця нашого Теодосія. Коли ж князь − Ізяслав через Варлаама та Єфрема послав у вигнання нашого святого отця Антонія, то його дружина-княгиня, котра була ляшкою, заборонила йому робити це, кажучи: «Не задумуй і не чини такого. Трапилось-бо колись у нашій землі: через якусь провину були вигнані за межі нашої землі чорноризці − отоді-то й діялося в Ляхах велике лихо». А сталося отак заради цього Мойсея, як я вище описав.

Отож подані розповіді про Мойсея Угрина та Йоана Затворника [лише] відомі з того, що здійснив через них Господь на славу свою, прославляючи їх заради їхніх страждань і наділяючи їх дарами чудотворення. І йому слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 37

Про кончину преподобного отця нашого Полікарпа, архімандрита Печерського, і про священика Василія

Блаженний і преподобний отець наш Полікарп, архімандрит Печерський, упокоївся року 1182-го, місяця липня, дня 24-го − у день святих мучеників Бориса і Гліба. І спорядили тіло його і поховали з честю та з належними відспівуваннями, як він і сам заповідав це. Та після його смерті зчинилося в монастирі сум'яття. Адже після того Старця не могли обрати собі ігумена. Охопила братію велика скорбота, туга та журба, бо ж не належить такій великій отарі пробувати без пастиря ані години. Тож у вівторок брати вдарили в било й усі зійшлися до церкви, і почали творити моління до Святої Богородиці. І сталася така дивовижа, що численні промовили, наче єдиними устами: «Пошлемо на Щековицю до священика Василія, аби став він нам ігуменом і правителем чернечої отари Теодосієвого монастиря Печерського». І прийшовши, всі поклонилися пресвітеру Василію та сказали: «Усі ми, брати-ченці, вклоняємося тобі й хочемо мати тебе за отця ігумена собі». Велике зачудовання охопило священика Василія. Він пав [у ноги] та поклонився їм, кажучи: «Отці й брати, лише в своєму серці носив я чернецтво, а щодо ігуменства, то як же вам таке й на гадку спало про мене, недостойного?» Та після довгих змагань, обіцяв їм це. Вони ж узяли його й пішли до монастиря. А була це п'ятниця. І приїхали на його постриг митрополит Никифор, і Лаврентій, Турівський єпископ, і Микола, Полоцький єпископ, та всі ігумени. І постриг його митрополит Никифор своєю [власною] рукою, і став він ігуменом і пастирем інокам і Теодосієвого монастиря у Христі Ісусі, в Господі нашім. Йому ж слава і влада з Отцем і Пресвятим, і благим, і животворящим Духом «нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

А року 1463-го відбулося в монастирі Печерському таке знамення. За князя Семена Олександровича та за його брата князя Михайла, а за архімандрита Печерського Миколи господарював при печері такий собі Діонісій, названий Щепою. І прийшов він на Великдень до печери, щоби обкадити тіла покійників. Дійшов до місця, що зоветься Община, та, покадивши, мовив: «Отці та браття, Христос воскрес! Сьогодні-бо Великий день». І була йому відповідь, наче грім з хмари: «Воістину воскрес Христос!»

Милістю Божою та Пречистої Його Матері та допомогою святих преподобних отців наших Антонія і Теодосія Печерських була написана оця книга, яка називається Патерик, в оселі пречистої Богородиці, що є лаврою преподобних отців наших Антонія і Теодосія, в монастирі Печерському, в богоспасенному граді Києві, за володіння великого короля Жигмонта Августа; за благородного князя Федора Глібовича Пронського, воєводи Київського; за митрополита Київського і Галицького, і всієї Руси кир Макарія; всечесного архімандрита Печерського кир Іларіона; за велінням та задумом старця Печерського інока Олексія Волинця. І було її написано літа 1554, індикта 12, місяця березня, дня 2-го, рукою многогрішного та найгіршого з людей дячка Нестерця.

Може, отці святі, десь я й допустився помилки. Хто про неї говоритиме, то ради Бога Вседержителя і Пречистої Його Матері, не проклинайте мене за те, а виправте своїм добрим розумом, та не ганьбіть мене за безум, бо ж грішний я та малорозумний. Хто ж проклинатиме, тому нехай буде суддею Вседержитель милостивий Бог і Пречиста Його Матір, і преподобні Антоній і Теодосій Печерські. Мені ж бо, грішному, за мої лихі діла й так випаде мучитися з грішними душами у вічних муках, якщо не буду даром помилуваний милостивим Вседержителем Богом, Господом нашим Ісусом Христом.

Тож Бога ради виправляйте, а мене, грішного, не кленіть.

А писав це дячок Нестєрець, [родом] міщанин із Сокаля, син Лук’янів.

Києво-Печерський Патерик/ Пер. із церковносл. М. Кашуба і Н. Пікулик. - Львів: Свічадо, 2007. − 192 с.