Наука та освіта

Поблажливіше російський царизм ставився до природничих наук, розуміючи, що від їхнього стану залежить розвиток продуктивних сил народного господарства, науково-технічний поступ країни. Осередками науково-дослідної діяльності були вищі навчальні заклади, державні установи і громадські фахові товариства.

Зокрема, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві заснували метереологічні станції. Багаторічні спостереження на них дали змогу розробити прогнозну карту погоди у Слобідській та Південній Україні. Складена професором Харківського університету Никифором Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст.

Розвиткові агрономії, лісівництва, зооветеринарії сприяло Одеське сільськогосподарське товариство. Визначну роль у розвитку ботаніки і садівництва в Криму відігравав Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти. Науково-дослідну роботу вели також ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременці.

Дослідження в галузі медицини розгорнуло Товариство київських лікарів. Стан промисловості, сільського господарства, торгівлі вивчали й давали необхідні практичні рекомендації статистичні комітети, організовані в усіх губернських центрах. Тритомні праці Дмитра Журавського «Статистичний опис Київської губернії» і Миколи Арандаренка «Записки про Полтавську губернію», двотомник Аполлона Скальковського «Спроба статистичного опису Новоросійського краю» дали матеріал щодо визначення напрямів практичного використання природних ресурсів і розвитку продуктивних сил народного господарства. Ці праці і для нащадків послужили джерелом вивчення соціально-економічного життя, побуту і звичаїв нашого народу середини XIX ст.

Українські вчені-математики уславилися на всю Російську імперію. Близький приятель Т. Шевченка Михайло Остроградський навіть був обраний академіком Петербурзької академії наук, а тритомний «Курс математики» професора Харківського університету Тимофія Осиповського протягом кількох десятиріч був підручником для вищих навчальних закладів. Посібником для студентів став також двотомник «Основи ботаніки» Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, різнобічного вченого народознавця й природознавця. Професор Харківського університету Н. Єллінський підготував і видав двотомний навчальний посібник з хірургії для студентів-медиків.

Важливою подією було відкриття 1828 р. у с. Пальчики на Чернігівщині першої в Україні та й в усій Російській імперії школи бджільництва.

Її випускники за три роки навчання ставали високопрофесійними пасічниками із загальною початковою освітою і з фаховими знаннями у галузях городництва, садівництва, квітникарства, шовківництва. Засновник школи Петро Прокопович (Тарас Шевченко в повісті «Близнецы» назвав його «славным пчеловодом») ще 1814 р. сконструював перший у світі рамковий вулик, який дав змогу збирати мед без попереднього знищення бджіл, як це робили раніше.

У першій половині XIX ст. у зв'язку з відкриттям університетів у Харкові (1805) та Києві (1834), ліцеїв у Кременці (1805), Одесі (1817), Ніжині (1820), 19-и гімназій у найбільших містах України значно розширились можливості здобуття середньої і вищої освіти для дітей з привілейованих станів, насамперед дворянства. Але й у цих закладах поряд із консервативною, відданою царизмові інтелігенцією формувалася національна еліта, яка переймалася інтересами трудящих мас. Люди з вищою освітою працювали в гімназіях, судових установах, губернських і повітових управліннях, медичних закладах. Загальноосвітню київську академію 1814 р. було реорганізовано в навчальний заклад із підготовки кадрів духівництва.

Значний внесок у розвиток вищої освіти України і Росії зробили вчені-українці із Закарпаття. У Харківському університеті ректором працював А. Дудрович, а деканом юридичного факультету − К. Павлович. Посаду директора Ніжинського, а згодом Одеського ліцеїв обіймав І. Орлай. Першим ректором Петербурзького університету був М. Балудянський. Там же викладали філософію П. Лодій, а правознавство − В. Кукольник. Ще один їхній сучасник, також вихідець із Закарпаття Ю. Гуца-Венелін прославив науку ґрунтовними дослідженнями у царині слов'янознавства.

На західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії вищу освіту давали найдавніший в Україні Львівський університет (з 1661 р.).

Там же, у Львові, працювали з 1817 р. Реальна (торговельна) і з 1844 р. Технічна академії. Але українці становили меншість серед студентів. Більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Так само було й у гімназіях. Серед їхніх учнів українці також становили меншість. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізувався лише на підготовці духівництва. Цілком підпорядкованою церковним властям була й уся система початкової освіти, до якої на західноукраїнських землях входили трикласні школи.

Після революції 1848-1849 рр. вони стали чотирикласними, бо додали навчання основ практичних знань у галузі землеробства, садівництва, городництва, бджільництва, шовківництва. З часу революції у багатьох містах і селах почали працювати недільні школи-читальні для дорослих. Навчання у них, як і в початкових школах, велося українською мовою. Але утримання і тих, і тих уряд повністю переклав на плечі населення.

Професор університету і ректор духовної семінарії Іван Лаврінський не тільки складав шкільні підручники, а й заснував грошовий фонд допомоги українським школам. Наступ реакційних сил на завоювання національної революції у Галичині в 50-х рр. виявився ще й у тому, що було скасовано обов'язкове вивчення української мови у середніх навчальних закладах.

Під владою Російської імперії українська мова зовсім не практикувалася як навчальна ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих освітніх закладах. Та й узагалі здобути бодай початкову освіту простій людині було важко. Не вистачало навіть парафіяльних шкіл, призначених для «найнижчих станів, де діти навчалися грамоти, чотирьох дій арифметики та основ православної віри. Так, 1844 р. в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях на кожних 713 жителів припадав лише один учитель. На кінець 50-х рр. XIX ст. на всіх українських землях, що входили до складу Російської імперії, працювало тільки 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів. У деяких селах Лівобережжя і Правобережжя продовжували діяти так звані дяківські школи, де найнятий селянами дяк навчав дітей читати й писати за часословом і псалтирем. Однак і таких було обмаль.

Всю систему народної освіти в Україні царський уряд тримав під пильним контролем, різними розпорядженнями перепиняв шлях до середніх і вищих навчальних закладів вихідцям із народних мас. Не чинилися перешкоди лише в галузі професійної освіти. Уже 1804 р. було відкрито перше в Україні ремісниче училище в Чернігові. Пізніше в Полтаві та Херсоні відкрили училища для підготовки службовців державних установ. В Одесі почало діяти садівниче, у Харкові − землеробне, у Кременці − землемірне училища. Професійних моряків і суднобудівельників готувало Херсонське училище торговельного мореплавання. У деяких містах діяли фельдшерські училища.

Всі ці заклади забезпечували фаховими кадрами народне господарство й культуру, сприяли науково-технічному поступу України. Цьому прислужилися культурно-освітні осередки: бібліотеки, музеї, друкарні. Чи не найбільшого авторитету серед них набув «Оссолінеум» − науково-дослідний інститут, заснований 1817 р. у Львові польським ученим-просвітителем Ю. Оссолінським. Основу цього закладу становили багатюща бібліотека і музей з рідкісними колекціями пам'яток історії, культури та мистецтва.

МИСТЕЦТВО

У піснях, переказах, легендах, казках народ продовжував оспівувати своє героїчне минуле, пов'язане з боротьбою за своє національне та соціальне визволення. Величезна роль у збереженні національної пам'яті належала кобзарям, бандуристам і лірникам. У першій половині XIX ст. дуже популярними були Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний). Найвидатніший кобзар того часу Остап Вересай (1803-1890 рр.) походив із кріпаків села Сокиринці, що на Чернігівщині. Він осліп у чотирилітньому віці й понад 70 років мандрував із села в село, співаючи думи й пісні для простих людей, будив у них найсокровенніші почуття, закликав до боротьби проти національного і соціального гноблення.

На багатому українському народнопісенному фольклорі розвивалося музичне мистецтво. Саме на цій основі написано в перші десятиріччя XIX ст. невідомими авторами «Українську симфонію», пісні «Віють вітри», «Сонце низенько», варіації київського педагога і композитора Й. Витвицького під назвою «Україна» на теми народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Історик-народознавець Микола Маркевич упорядкував і видав нотні збірки українських народних мелодій.

На західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мистецтво. Самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших культурних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Найпопулярнішим був перемишльський хор під керівництвом чеського музиканта Алоїза Нанке. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів із народних вуст видав збірник українсько-галицьких пісень.

На початку XIX ст., поряд з домашніми театрами поміщиків, у великих містах стали виникати театральні трупи і почали будуватися приміщення професійних театрів. У Полтаві 1819 р. було споруджено саме таке приміщення, на сцені якого поставлено п'єси «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Полтавський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.

Однак на той час театральне мистецтво розвивали переважно аматорські трупи, створені з кріпаків у поміщицьких маєтках. Серед них прославилися домашні театри у селах Качанівка та Спиридонова Буда на Чернігівщині, в с. Романівка на Волині. Вони давали балетні вистави, виїздили на гастролі у великі міста України. Та актори-кріпаки, навіть оволодівши високим мистецтвом, зазнавали брутальних знущань від поміщиків, тілесних покарань різками. Широку популярність здобув аматорський колектив у с. Кибииці на Полтавщині, керівником і режисером якого був батько видатного письменника М. Гоголя Василь Гоголь-Яновський.

Великий російський актор, друг Т. Шевчеика Михайло Щепкін теж починав театральну кар'єру кріпаком. І. Котляревський став ініціатором викупу з неволі цього неперевершеного виконавця ролей Виборного в «Наталці-Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику». Щепкін виступав у цих ролях і на сценах Москви та Петербурга.

Талановитий український актор Карпо Соленик починав свою творчу діяльність на сцені професійного театру в Харкові, де директором і режисером був Г. Квітка-Основ’яненко.

Напередодні революції 1848 р. перші аматорські трупи створюються на західноукраїнських землях. У їхньому репертуарі були п'єси І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів − М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. Вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність у суспільстві, засуджували здирства і насильства властей, висміювали тих, хто зневажав мову і звичаї свого народу. Австрійська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.

У Наддніпрянській Україні у великих містах споруджувалися театри за проектами талановитих архітекторів. Побудовані у класичному стилі, вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Значні архітектурні споруди зводилися під навчальні заклади (університет та інститут шляхетних дівчат у Києві − за проектами академіка архітектури В. Беретті), культові приміщення (дзвіниця Успенського собору в Харкові − архітектори Є. Васильев та О. Тон; Преображенський собор у Катеринославі − архітектор А. 3ахаров).

Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців − Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П. Дубровський). Працею кріпаків створювалися світові шедеври пейзажного архітектурного мистецтва, зокрема парки «Олександрія» у Білій Церкві, «Софіївка в Умані.

Скульптурне мистецтво першої половини XIX ст. уже не обмежується прикрашанням архітектурних будівель та спорудженням надмогильних пам’ятників. Воно виходить на вулиці і майдани міст, хоча здебільшого звеличує імперію. Так, до сторіччя (1709-1809 рр.) перемоги Петра І у центрі Полтави за проектом Феодосія Щедріна виростає десятиметрова чавунна колона, увінчана бронзовим орлом, який символізує силу і непереможність Російської імперії. У Києві за проектом В. Демут-Малиновського було споруджено пам'ятник князеві Володимиру − ініціатору хрещення Київської Русі, яке російська православна Церква тлумачила як початок своєї історії.

Колонізаторській політиці царизму служили й твори видатного українського скульптора, уродженця Чернігівщини, академіка Петербурзької академії мистецтв, автора славнозвісного пам'ятника Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві Івана Мартоса − надгробки гетьману Кирилові Розумовському (місто Батурин), генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву (Київ), пам'ятник градоначальнику Одеси Емануїлу Рішельє.

У галузі малярства провідним майстром в Україні став Тарас Шевченко. Вихованець видатного російського художника Карла Брюллова, він пішов самостійним шляхом і досяг вершин у гравіруванні, за що був удостоєний Петербурзькою Академією мистецтв звання академіка. Пензлю й олівцю Шевченка належить понад 130 портретів. Його твори пройняті демократизмом, високим гуманізмом, національно-визвольними ідеями. Соціальні мотиви виразно проглядаються у серіях «Притча про блудного сииа», «Живописна Україна», а також у малюнках з життя казахського народу, серед якого поет жив на засланні.

Друзі Шевченка В. Штернберг, Я. де Бальмен, М. Башилов з любов'ю ілюстрували видання його «Кобзаря». Аполлон Мокрицький та Іван Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури. Відомий майстер Василь Тропінін майже 30 років був кріпаком поміщика на Вінниччині. На його картинах − чудові краєвиди Поділля, на портретах − колоритні образи українських селян.

Фольклор живив професійну художню культуру України. У п'єсі «Наталка-Полтавка» мали свою «роль» народні пісні, увічнені й завдяки цьому твору І. Котляревського. Ліричні поезії Т. Шевченка сприймалися як найкращі твори українського фольклору.

Та й сама усна народна творчість розвивалася, збагачувалася новими мистецькими перлинами, новими темами, почерпнутими із сучасності. Кріпацтво, наймитство, рекрутство, чумацтво − всі ці історичні явища знайшли яскраве відображення в українському фольклорі. Він став джерелом натхнення і для професійних митців.