1930-Ті роки: українська мова в добу Великого терору

[...] почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 р. − українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. [...]

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв − членів російської національної меншості в союзних республіках.

[...] В. Затонський, на противагу діяльності свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі − з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме − адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдності зі старшим братом − великим російським народом і благотворності впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, − у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, − зазначає Юрій Шевельов. − Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської». [...]

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення. [...]

У 1933 р. більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні. Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальності як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людності з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення. [...]

Слід сказати, що навіть за найтемніших часів сталінського терору в середовищі знекровленого українського письменства спостерігався певний опір згубним для української мови впливам, що виявлявся в ігноруванні офіційних заборон вживати те чи інше слово або, в поодиноких випадках, у публічних протестах проти збіднення мови. Таким був, наприклад, виступ Ю. Яновського в «Літературній газеті» (4 липня 1939 р.) і М. Рильського в тій же газеті (16 липня 1939 р.). Рильський, зокрема, писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури».

Нині серед архівних матеріалів виявлено унікальний документ − лист академіка Агатангела Кримського на ім'я заступника голови Раднаркому УРСР Федора Редька, в якому вчений відмовляється від своєї участі у роботі Правописної комісії, яку очолював Ф. Редько, на знак протесту проти спланованої русифікації української мови. Вражає сміливість ученого, який у травні 1941 р. (а саме тоді написано лист) наважився виступити проти засад, на яких укладався новий російсько-український словник: «Словник складено, − писав він у листі, − ...із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового й тенденційного шкідливого «російсько-російського словника», зовсім не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів, з правом вирішальних голосів». [...]

Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір / Лариса Масенко. К.: Академія, 2004. − 164 с. − С. 31−48.