Галицько-Волинський літопис

Знаменита і широко відома пам’ятка давньоруської писемності XII ст., Галицько-Волинський літопис, уже близько двохсот років перебуває в фокусі уваги істориків і філологів. Пам'ятка є головним і в більшості випадків єдиним джерелом студіювання історії та культури як Галицько-Волинської Русі ХІІІст., так і тогочасних давньоруських земель узагалі. Вона містить багато цінного для істориків Угорщини, Польщі, Литви, Австрії. Видатні літературно-художні якості, схвильована емоційність розповіді, громадянська відповідальність авторів, глибокі політичні й філософські роздуми книжників про долі Руської землі, сенс політичної боротьби в суспільстві, заклики до підтримання єдності Руської землі − все це підносить Галицько-Волинський звід над і без того досить високим рівнем давньоруського літописання XIII ст.

Попри тривалу історію студіювання, Галицько-Волинський літопис містить у собі багато неясного й досі малодослідженого. Недостатньо вивчені структура, складові частини пам'ятки, її джерела, жанрові та ідейні характеристики твору, який не має аналогій у сучасному з ним давньоруському письменстві.

Галицько-Волинський літопис був відкритий 1809 р. знаменитим істориком М. М. Карамзіним − він увів до науки рукопис Іпатіївського зводу, заключною частиною якого якраз є наше джерело. Вчений зробив чимало важливих спостережень над текстом пам'ятки. Він першим помітив, що до Іпатіївського списку Галицько-Волинського літопису пізніше й з великими помилками була припасована хронологічна сітка.

Та загалом протягом першої половини XIX ст. вивчення пам'ятки провадилося поверхово і мляво. Лише з середини XX почалися спроби виявлення джерел і визначення композиції Галицько-Волинського літопису. М.І. Костомаров вірно визначив межу між Галицькою і Волинською частинами пам'ятки (у викладі подій 1258 р.). Галицько-Волинський звід студіювали М.П. Дашкевич та І. Шараневич, котрі теж віддали основну увагу його композиції і джерелам. Останні досить вичерпно окреслив К.М. Бестужев-Рюмін. Якісно новий етап вивчення пам ятки пов'язаний із творчістю М.С. Грушевського. Він зробив внесок у дослідження складових частин, літературно-стилістичних особливостей літопису. Вчений склав «Хронологію подій Галицько-Волинського літопису», яка до сьогодні зберегла наукове значення.

У перших десятиріччях XX ст. дослідження над пам'яткою провадили О.О. Шахматов, М.С. Возняк, М.Д. Присьолков, а з 40-х років − Л.В. Черепнін, В.Т. Пашуто, А.І. Генсьорський. Їхні студії дозволили суттєво розширити наукові уявлення про коло джерел, структурні характеристики, жанрові та ідейні властивості літопису. Тим не менше нинішній рівень розвитку літописознавства потребує подальшого вивчення Галицько-Волинського зводу.

Узагальнюючи сучасні погляди на композицію, джерела, жанрову природу та ідейну спрямованість нашого літопису, зауважимо насамперед, що джерело складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (1205-1258 рр.) і Волинського літопису (1258-1290 рр.) На нашу думку, наука має всі підстави відмовитися від традиційного погляду на Галицько-Волинський літопис як на звичайний звід порічних записів-статей, об'єднаних згодом і оброблених складачами й редакторами. Це джерело є композиційно струнким історико-літературним і публіцистичним твором, присвяченим історії Галицько-Волинської Русі, інших руських князівств, а також Угорщини, Польщі, Австрії, Литви і землі ятвягів. Необхідно рішуче відкинути думку про наявність у тексті від самого початку хронологічної сітки й розподілу його на статті в протографі джерела. Сумнівним видається також твердження деяких істориків, начебто останній складач і редактор Галицько-Волинського зводу збирався розставити дати на берегах рукопису по завершенні своєї праці.

М. С. Грушевеький авторитетно заявив з цього приводу: «Галицький літописець писав без років і не в'язався порядком літ, змагаючи до того, аби дати можливо прагматичне оповідання, подібно до грецьких (візантійських − авт.) хронографів». Один зі складачів Галицько-Волинського літопису підтвердив таку думку: «Хронографу (тут: літописцеві − авт.) доводиться описувати всіх і все, що відбувається, іноді забігати вперед, іноді відступати назад».

Подібній манері письма не пасувало додержання суворої хронологічної послідовності при викладі подій. Якби навіть автори й пізніші редактори Галицько-Волинського зводу і збиралися заднім числом розставити в ньому всі роки, їхні спроби були б приречені на невдачу. В такому разі довелося б зруйнувати композиційно чіткий текст джерела, в якому книжники послідовно і свідомо, задля поставлених перед собою завдань, часто порушували послідовність передання подій. Композиційно міцна, внутрішньо логічна розповідь Літописця Данила Галицького і, меншою мірою, Волинського літопису свідчить, що обидва вони (вірніше, їхні складові частини) відразу писалися без вказівки років, а в самому зводі ніколи не існувало порічних датованих статей. Порядок подій, до всього, не завжди послідовний, визначався за допомогою переходових формул: «в та же лета», «в то же время», «зиме же бывши», «времени минувши» і т.ін.

Як мовилося, роки в Іпатіївському списку Галицько-Волинського літопису були проставлені вже після написання і редагування всього твору − довільно і в абсолютній більшості випадків невірно. Наприклад, на самому початку Літописця Данила Галицького йдеться про загибель його батька Романа Мстиславича влітку 1205 р. Тим часом у Літописці вона хибно датована 1201-м роком. Це сталося, мабуть, тому, що, коли об'єднували Галицько-Волинський літопис із Київським, який завершувався 1200-м роком, хибно поставили першим роком нашого джерела 1201-й, не звернувши уваги на те, що початкові п'ять років XIII ст. в ньому втрачені.

Висловлювалося слушне припущення, що хронологічна сітка створювалася і приєднувалася до Іпатіївського списку не раніше початку, а то й середини XIV ст., коли самі час і послідовність подій дещо забулися, а необхідних писемних джерел той «хронологізатор» під рукою не мав. Через це лише окремі дати, проставлені на берегах Іпатіївського списку Галицько-Волинського літопису, відповідають справжнім.

У підвалини Галицько-Волинського зводу закладено багато різноманітних (вітчизняних та іноземних) джерел. У науці встановився погляд на джерельну основу пам'ятки як на таку, що певною мірою спиралась на окремі повісті. Згідно з переконанням усіх дослідників, ці повісті правили за фактичний матеріал і часом за літературну основу для складачів Галицько-Волинського літопису − і не більше того. [...]

Перша частина Галицько-Волинського зводу − Літописець Данила Галицького, − згідно з нашими спостереженнями, складається з кількох великих повістей, скомпонованих і об'єднаних загальною ідейною платформою пізнішими складачами і редакторами. Літописець відкривається Початковою Галицькою повістю (назви повістей запропоновано нами). Вона розпочинається зі слів про загибель Романа, що залишив двох зовсім малих синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька. У князівстві спалахує повстання галицьких бояр проти малих Романовичів та їхньої матері Анни, котра від імені синів стала правити в країні. Та швидко по тому Анні з дітьми довелося втікати до Польщі. Данила відправляють до Угорщини. Велике князівство Романа Мстиславича розпадається на удільні князівства, в більшості яких порядкували бояри або посаджені ними князі-маріонетки. Бояри запросили на княжіння до Галицької землі синів Ігоря Святославича, князя новгород-сіверського і чернігівського (помер 1201 р.). Початкова повість завершується розповіддю про недовге князювання Данила в Галичі, де його посадив угорський король, і наступне вигнання княжича з міста восени 1211 р.

Далі йде розповідь про політичне життя Галичини й Волині в 1212-1218 рр., яке характеризувалось боярською анархією, загарбанням цих земель Угорщиною і Польщею, формальним правлінням слабосилих князів − угорських попихачів. Після цього починається наступна повість − про збирання Данилом Романовичем волинської отчини, відновлення Волинського князівства. Вона охоплює 1219-1228 рр. О цій порі Данило став проводити самостійну внутрішню й зовнішню політику. А мати, визнавши свою місію завершеною, по досягненні сином повноліття пішла до монастиря. Тим часом 1219 р. князем у Галичині став польський ставленик Мстислав Удатний. Данило вступив з ним у союз, одружившись із його дочкою. Тесть не виправдав політичних надій зятя, не допоміг йому в поверненні Волині, навпаки, ворогував із ним, під'юджуваний ворожими Романовичам боярами. Однак Данило поводився щодо нього коректно й лише по смерті Мстислава (1228 р.) заходився відвойовувати галицьку отчину, чому присвячена наступна повість − про повернення Данилом галицького столу.

Емоційно напружений, політично загострений виклад цієї повісті яскраво зображує наполегливу боротьбу Романовичів проти боярської опозиції, маріонеткових князів та угорського королевича, який сидів із залогою в Галичі. Метою цієї боротьби, як не раз підкреслює книжник, було відновлення Галицько-Волинського князівства. Розповідь літописця про події кінця 30-х років досягає особливого напруження: тоді Данило змагався з посадженим на стіл боярами сильним чернігівським княжичем Ростиславом і угорським військом, що підтримувало боярського ставленика. Вокняжіння Данила в Галичі 1238 р. виявилось не остаточним: через неповні три роки на Галицько-Волинську Русь насунула незліченна орда Батия, що повернула землю в стан удільної роздробленості. Лише 1245 р. Романовичі остаточно перемагають Ростислава й долають боярську опозицію.

Перемога Данила над зовнішнім і внутрішнім ворогами мала гіркий присмак: над князівством нависла загроза татарського ярма. Тому князь починає збиратися з силами й шукати союзників для звільнення краю від Орди. Цьому присвячена заключна частина Літописця Данила Галицького − повість про боротьбу князя проти ординського ярма. Вона наповнена подіями великої міжнародної ваги. Тут і драматична поїздка Данила до Батия за підтвердженням його прав на Галицько-Волинське князівство, і втручання Романовичів у війну за австрійську спадщину, і коронування Данила папським легатом 1253 р., і війни з Литвою та ятвягами, і владнання князем стосунків між польськими можновладцями. Та всі ці події, всі вчинки галицько-волинського государя, згідно з ідеєю повісті, підкорені єдиній меті − скиненню ординського іга.

Данило Романович протягом 1252-1257 рр. першим на Русі дав відсіч татарській орді Куремси й перейшов у наступ проти неї, неодноразово перемагаючи вороже військо. Стривожені правителі в Сараї вирішили відновити свій протекторат над Галицько-Волинською Руссю і прислали на заміну Куремсі Бурундая з набагато сильнішою й численнішою ордою. Данилові й Василькові довелося покоритися. На цій сумній ноті закінчується повість про боротьбу Данила проти ординського ярма, а заразом і весь Літописець Данила Галицького.

Друга частина Галицько-Волинського зводу − Волинський літопис − поступається першій масштабністю відбитих у ній подій, художністю й динамікою оповіді. Вона складається з трьох частин, присвячених княжінням у Володимирі Волинському відповідно Василька Романовича, його сина Володимира і небожа Мстислава Даниловича. Круговид авторів звужується до огляду справ невеликого Володимиро-Волинського князівства з окремими згадками про інші західні землі, його стосунків із Ордою, Польщею, Литвою і ятвягами.

Кожна з тих частин також складається з окремих повістей, збитих докупи і відредагованих низкою складачів і редакторів. Літописець Василька Романовича об'єднує по суті дві великі повісті: про Бурундаєву рать і Литовську. Перша з них жваво й драматично передає жорстокі подробиці безчинств і вбивств, скоєних Ордою на Русі та в Польщі. Повість про Бурундаєву рать виглядає стрункою й цілісною. Вона жодного разу не перебивається вставками іншого змісту, в тому числі й меншими повістями. Можливо, так сталося через те, що навала орди Бурундая заполонила уяву волинського книжника, а інших важливих (з його погляду) подій у Західній Русі тоді не сталося. Далося, певно, взнаки й звуження історичної перспективи у Волинському літописі взагалі.

Зате повість про відносини з Литвою, на відміну від попередньої, зазнала серйозного редагування з метою звеличення головного героя Літописця Василька. Крім того, ця повість рясніє великими і малими вставками, що утруднюють реконструкцію головної лінії. Варто відзначити характерну її особливість: до неї введено кілька записів, що за формою і змістом ідентичні із звичайними літописними статтями: ...з'явилась на Сході хвостата зірка»; «...того року померла велика княгиня Романова, на ім'я Олена»; «...був великий заколот серед татар» і т.ін. Створюється враження, що пізніший редактор Волинського літопису чи навіть укладач Галицько-Волинського зводу в кінці XIII − на початку XIV ст. розуміли незвичність цього твору й намагалися хоч якось наблизити його до традиційного літопису.

Зовсім камерним за відбиттям тогочасного суспільно-політичного життя на Русі можна визнати наступника Василькового Літописця − Літописець його сина Володимира. При всьому тому він був і залишається єдиним давньоруським джерелом з історії Галицько-Волинської Русі останньої третини XIII ст. й містить унікальні відомості про тогочасні сусідні країни і народи. Досить сказати, що історія Мазовії, Литви й особливо землі ятвягів останньої третини XIII ст. реконструюється в основному за цим джерелом.

Літописець Володимира Васильковича виділяється на тлі інших частин Волинського літопису особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю і ліризмом викладу. Жодна інша частина Галицько-Волинського літопису не дає такого яскравого уявлення про культурне життя краю: архітектуру й образотворче мистецтво, освіту й книжність.

Джерельна основа Галицько-Волинського літопису є широкою і різноманітною. Автори залучили чимало творів перекладної, головним чином візантійської, писемності. Насамперед це були компілятивний візантійський хронограф, до складу якого входили, зокрема, біблійні книги, а також відомі в ранньосередньовічному світі хроніки Георгія Амартола, його Продовжувача, Іоанна Малали, повість про зруйнування Єрусалима Иосифа Флавія. Монологи Александра Македонського з «Александра» в дещо зміненому вигляді вкладено до вуст Данила Романовича. В дусі кращих зразків візантійської та західноєвропейської літератури, у високому стилі описано драматичні стосунки братів Романовичів з бунтівним галицьким боярством. Л. В. Черепній та В. Т. Пашуто називали серед джерел нашого літопису світські, здебільшого воїнські давньоруські повісті. До джерел Галицько-Волинського літопису належать також документи з державної канцелярії та державного архіву, зокрема донесення послів, грамоти й листи князів сусіднім государям. Можемо додати до цього особисті враження очевидців і безпосередніх учасників подій, живі й схвильовані інтонації розповідей яких проступають у багатьох місцях джерела, головним чином при описах походів, битв, облог і штурмів ворожих міст.

Ідейно-політична спрямованість Галицько-Волинського літопису чітко висловлена в багатьох його місцях складачами і редакторами. Це стосується переважно першої частини − Літописця Данила Галицького. У Волинському ж літописі політичне кредо авторів дещо приглушене, можливо, тому, що запекла боротьба проти боярської опозиції залишилась у минулому. Галицькі книжники поставили своїм завданням − і досконало виконали його! − ідейне обґрунтування наполегливої й жорстокої боротьби, що її проводив Данило Романович проти бунтівного антидержавницького боярства. Для авторів і редакторів Літописця Данила Галицького бояри були відвертими й безсоромними зрадниками Русі («изменниками земли»). Викриваючи й гнівно картаючи великих бояр, котрі нищили край і віддавали його на поталу ворогам, складачі й упорядники зводу віддано служили державотворчим прагненням і діям своїх князів Романовичів.

Іншою наскрізною ідеєю Галицько-Волинського літопису була ідея слави руської зброї і Руської землі. Вона розвивається й передається в пам’ятці зазвичай шляхом оспівування полководницьких звершень і лицарських подвигів Данила і Василька. Ще однією домінантною ідеєю Галицько-Волинського літопису було усвідомлення єдності Руської землі, необхідності її захисту від ворогів. Така ідея також втілюється головним чином в образі борця за об'єднання Руської землі князя Данила, чиє свідоме життя було віддане справі подолання удільної роздробленості Галицько-Волинської Русі й Давньоруської держави в цілому. Розпочавши державну діяльність з відвоювання волинської, а далі й галицької отчини, з боротьби за відновлення великого князівства свого батька Романа, князь поступово перейшов до думки − і утвердився в ній! − про життєву необхідність об’єднання основних давньоруських земель.

Напередодні навали полчищ Батия на Південно-Західну Русь Данило Романович поставив у залежність від себе стольний град Київ і тим самим виконав частину свого плану, спрямованого на об'єднання Русі, принаймні Південно-Західної. А після руйнівного «Батиєвого погрому» він присвятив другу половину свого життя збиванню коаліції князів для звільнення Руської землі від ворожого ярма, відновлення сильної й незалежної держави. Не раз і не двічі галицький літописець підкреслює заходи Данила, спрямовані на зміцнення війська, фортифікування кордонів, міст і замків, на пошуки союзників усередині Русі (зближення з Андрієм Ярославичем володимиро-суздальським) і за кордоном. Літописець переконливо доводить, що коронація Данила папським легатом Опізо в Дорогичині мала для князя єдину й прагматичну мету: використати папську курію і католицький Захід для боротьби проти Орди. І коли князь переконався в примарності своїх надій, зауважує книжник, він без вагань різко й рішуче розірвав стосунки з папським престолом.

Отже, студіювання структури, джерел, ідейних і жанрових властивостей Галицько-Волинського літопису привело нас до думки, що в більшій своїй частині − аж до початку Літописця Володимира Васильковича (1269 р.) − він складається з окремих світських, переважно воїнських повістей, більш-менш вдало з'єднаних між собою і оброблених пізнішими укладачами й редакторами. Пощастило з'ясувати також, що в складі основних повістей нашого джерела − Початкової, про повернення галицького столу, Литовської, Антиординської тощо − містяться менші за обсягом повісті, звістки яких зазвичай перебивають тексти головних творів.

Ніхто досі не відповів задовільно на таке очевидне запитання: чому Галицько-Волинський літопис так явно і принципово відрізняється від традиційних давньоруських літописів з їх порічними статтями й ніколи не порушуваною послідовністю подій і хронологією? Це здається особливо дивним і незрозумілим, надто коли взяти до уваги загальну переконаність істориків і літературознавців минулого й сучасності в існуванні у XII ст. літописання в Галицько-Волинській Русі. [...]

На нашу думку, в Галицько-Волинській Русі ніколи не було традиційного літописання, інакше літописець Данила Галицького просто продовжив би його. Натомість, як нам здається, з середини XII ст. там почали створювати історико-літературні повісті, присвячені діянням галицьких князів. Гадаємо, галицьке походження мають і щойно згадана насичена живими подробицями драматична повість про перетрактації Володимирка з київським послом та наглу смерть князя, який посміявся зі святого хреста (кінець 1152 р.), і повість про вигнання боярами Володимира Ярославича, блукання його на Заході й нове утвердження в Галичі (1188-1189 рр.).

Отож, як нам здається, можна припускати, що Літописець Данила й майже весь Галицько-Волинський літопис стали логічним і природним продовженням притаманної лише Галицькій (і, мабуть, Волинській) Русі чіткої й плідної історико-літературної традиції − написання особливих повістей, своєрідних світських житій князів. Якщо це так, то маємо справу з винятковим для всієї давньоруської писемності ХІ-ХІІІ ст. феноменом.

Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. − К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. − 336 с. − С. 294 − 325.