Література

Пожвавлення національного руху завжди надихало творців української літератури. На початку XX ст. розквітло поетичне обдаровання Олександра Олеся (Кандиби). Революціонер-романтик і надзвичайно ніжний лірик, він політизував українське віршоване слово і поставив його на службу українській культурі. Чотири збірки поезій Олеся, видані у 1907-1917 рр., викликали широкий інтерес сучасників як проникливою образністю, так і патріотичною наснаженістю.

Революційним пафосом відзначалися вірші Миколи Чернявського, який першим в українській поезії засудив війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів. Звернувшись до козацького минулого України, М. Чернявський викрив колонізаторську політику не тільки царизму, а і його прислужників серед українського панства.

Національне відступництво висміяла у циклі сатиричних віршів і Леся Українка. У дні революції 1905-1907 рр. музу великої поетеси, за її висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» («Пісні про волю», «Казка про Оха-чудотвора» та інші). З найбільшою силою талант Лесі Українки виявився у драматургії − чотирьох драмах і п'ятнадцяти драматичних поемах. Ці твори засуджували бездуховність, міщанський егоїзм, утверджували високе громадянське покликання людини. А її «Лісова пісня» належить до шедеврів світової літератури.

Українські письменники-демократи самі були активними учасниками визвольного руху і підпорядковували його ідеалам свою літературну творчість. Повість Михайла Коцюбинського «Фата Морґана» − це художня епопея соціальної боротьби в українському селі напередодні й під час революції 1905-1907 рр. А його оповідання возвеличують мужність борців за волю народу і таврують тих, хто залишився осторонь цієї боротьби.

Публічно звертаючись до своїх колег по перу, М. Коцюбинський закликав їх розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні», не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу й «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.» Це побажання значною мірою реалізував Володимир Винниченко. В оповіданнях і повістях, написаних напередодні і в період революції 1905-1907 рр. («Біля машини», «Федько-халамидник», «Голота», «Солдатики» та ін.), він яскраво показав життя сільськогосподарського пролетаріату, української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. Після поразки революції твори Винниченка (романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків», п'єси «Щаблі життя», «Дисгармонія») збагачуються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглинутої занепадницькою психологією та ницими інстинктами. Прозу Винниченка перекладали і друкували російською, німецькою, французькою, польською, чеською, румунською, голландською, норвезькою, єврейською, татарською мовами.

Архип Тесленко був неперевершеним майстром короткого оповідання. Змальовуючи характерні образи знедолених селян, він зумів побачити новий тип людини початку XX ст. − селянського революціонера. Розбурхане визвольним рухом селянство з великою художньою силою показав у своїх оповіданнях і повістях Степан Васильченко.

Геніальний творець психологічної новели Василь Стефаник з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки прози («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Його новели виходили в перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. Головні герої Стефаника − це галицька біднота, спролетаризовані селяни, приречені жити у безпросвітних злиднях. Близькими до творчості Стефаника в ідейно-художніх пошуках були і такі відомі західноукраїнські прозаїки, як Марко Черемшина та Лесь Мартович. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість буковинської письменниці Ольги Кобилянської «Земля». З надзвичайною проникливістю тут розкрито приватновласницьку психологію дрібних господарів, їхнє споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.

В оповіданнях Осипа Маковея піддано гострій критиці галицьке міщанство за його політичне дворушництво, запроданство австрійським властям, ворожість до народних мас і до культури українського народу. Так само Микола Вороний у поезії висміяв українське панство, яке на словах видавало себе за патріотів і демократів, а тим часом глумилося й знущалося над простим трудовим людом.