Освіта від упадку Києва до половини XVI ст.

[...] Татарська навала, на погляд деяких істориків, привела Наддніпрянську Україну до повного запустіння, так що, мовляв, не може бути мови не тільки про дальший розвиток освітньої справи, а навіть про будь-яке культурне життя в безлюдній пустелі. Однак уже р. 1882 В. Антонович своєю розвідкою «Кіевъ, его судьба и значеніе съ XIV по XVI ст. «переконливо довів, що загальноприйнята думка про запустіння Київської Русі від XIII по XVI ст. «є не більше, як історичне марево».

Отож правильнішу позицію щодо цього питання займають ті історики, які гадають, що татарська навала, безперечно, затримала успіхи нашої освіти, але не тому, що татари ніби вороже ставилися до церкви і школи, а тому, що під час татарських наїздів гинули в огні пожеж церкви та бібліотеки і школи при них. Проте школа продовжувала своє існування і надалі, як це видно, наприклад, з життєпису св. Степана Мокрицького, де вказується, що у Києві в XIV ст. були школи. Хоча татарська навала не зруйнувала нашого шкільництва, як і не знищила нашої літератури, однак потягнула за собою підупад культурного життя на Наддніпрянщині. [...]

Щодо освітньої справи в Галичині та на Волині до часу прилучення першої до Польщі (1387), а другої − до Литви (1377), то можна твердити, що Галицько-Волинська держава зберігала культурно-національну традицію Київської Русі, а рівночасно все більше зближалася з західною культурою. Живучи в тісних зносинах із західними сусідами, галицько-волинські князі завели латинську мову в дипломатичних зносинах, а саме населення толерантно ставилося до католицтва і католицької віри. [...]

Литовська держава, що протягом мало не двох сторіч була державою і українського народу, не вносила значних змін у його культурно-національне життя, і це з тої причини, що литовська культура стояла нижче української. Отож литовські князі та магнати підпали під вплив освіченіших українців, що дали їм свою мову, літературу, віру і взагалі культуру. Українська мова стає мовою управи, законодавства та суду. У статуті литовськім прямо узаконювалося: «Писар земський мав по-руському, літерами і словами, всі листи й позви писати, а не іншою мовою і словами». [...]

Але не довго тішився український народ вільним культурним життям Вже в половині ХV ст. повстала боротьба українського народу проти литовських князів на ґрунті церковних справ, а водночас і освіти: литовські князі, прийнявши згодом католицьку віру, присвоїли собі право «подавання», себто право призначати осіб на посади православних єпископів і архімандритів. Уділяючи ті посади за гроші, як те робили також польські королі на українських землях, литовські князі часто призначали на посади єпископів і архімандритів зовсім невідповідних осіб, тому православна церква втрачала авторитет в очах вірних. Згодом було заведено шляхом звичаю т. зв «патронат», що надавав право магнатам і панам розпоряджатися духовними посадами і церковним майном у своїх маєтностях. Малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося також і до своїх учительських обов'язків, та й самі литовські князі були малозацікавлені в розвиткові українського шкільництва.

До того саме на той час припадав майже цілковитий розрив у зносинах українців з Візантією. Втративши свою самостійність, Візантія сама звернулася до Заходу, де почали квітнути пишним цвітом наука й мистецтво. Правда, для українського громадянства відкривалася тепер можливість вступати через Польщу в безпосередній зв'язок із європейською культурою. Так, вже р. 1397 польська королева Ядвіга, маючи на думці культурно зміцнити майбутню унію між Польщею та Литвою, заснувала своїм коштом при Празькім університеті (відкрито його 1348 р.) спеціальний інтернат для студентів з литовських та інших сусідніх земель, а р 1409 такий самий інтернат утворено при Краківськім університеті. Українські магнати почали посилати своїх синів до Краківського університету (заснований 1364 р ) та інших польських шкіл.

Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі. Серед синів заможного міщанства також є чимало осіб, що набули вищу освіту в чужих школах. [...] Проте українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали в ній запоруку збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. [...]

Назву мандрівних отримали ті вчителі, які не мали свого постійного осідку, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там учили дітей читати, писати й співати. Головною причиною появи у нас мандрівних учителів (такі учителі були і в Німеччині), треба думати, було те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже і шкіл. Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи. [...]

Школа в той час зберігала церковний характер, як і вся наша тодішня література. [...]

Освітню справу на українських землях за вказаний тут період − від половини XIII до половини XVI ст. − можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя. Цей розрив вищих верств українського громадянства з його основним ядром спричинився до ослаблення розвитку української культури, що особливо виявилося як у відсутності середньої і вищої української школи, так і в занепаді оригінальної літературної творчості. [...]

Сірополко С. Історія освіти в Україні. Підготував Ю. Вільчинський. 2-ге вид. − Львів: Афіша, 2001. − 664 с. − С. 41 − 47.