Література та мистецтво

Література та мистецтво вважалися однією з ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням із робітників та селян. Психологія «великого перелому» вплинула навіть на цю галузь культури: у 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалися консультативні бюро при редакціях літературних журналів, видавалися посібники: як писати романи, повісті, поеми, публіцистичні есе тощо.

У квітні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», яка круто змінила життя творчих працівників. У ній підкреслювалося, що раніше партія всіляко допомагала створенню пролетарських організацій у галузі літератури й мистецтва. Тепер же, коли виросли кадри пролетарської літератури та мистецтва, висунулися нові письменники й художники − вихідці з фабрик, заводів, колгоспів − рамки діючих літературно-художніх організацій стають вузькими й гальмують розмах художньої творчості. Насправді створенням творчих спілок партапарат гуртував письменників та митців і ставив їх під власний контроль.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався в червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки також об'єдналися працівники мистецтва.

«Колективізація» творчої праці тяжко позначилася на літературі та мистецтві. За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-яке відхилення од регламентованого мислення та лінії поведінки. Зовні поважаючи національні форми культури, влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя, вузько утилітарним підходом до літератури й мистецтва, регулюванням у деталях творчого процесу, аж до постановки певних рамок при виборі теми, ідей, форми твору.

Контроль і регламентація згубно вплинули на творчу долю такого яскравого поета, як П. Тичина. Він «вписався» в сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М. Рильському довелося відсидіти півроку у в'язниці за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддавалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Великою популярністю в читачів України користувалися вірші М. Бажана, М. Зерова, А. Малишка, М. Семенка, В. Сосюри, твори прозаїків − А. Головка, Івана Ле, Петра Панча, Ю. Смолича, З. Тулуб, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка.

Читачів захоплювали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка); У 1933 р. письменника звинуватили в причетності до вигаданої чекістами «Української військової організації» (УВО) й засудили до 10 років концтаборів. Тоді за приналежність до УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, покінчив життя самогубством зацькований М. Хвильовий.

С. Кірова вбили 1 грудня 1934 р., а буквально через півтора-два тижня в Ленінграді, Москві, Мінську й Києві власті організували процеси над «терористичними групами». Зокрема, чекісти сфабрикували справу «Білогвардійського терористичного центру», до якого було залучено 37 чоловік. 13-15 грудня в Києві засідала військова колегія Верховного суду СРСР, яка розправилася з підібраними жертвами. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 20-х рр. приїхав в УСРР із Галичини, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Ю. Бачииський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили в приналежності до «Білогвардійського терористичного центру», були драматург К. Буревій, поети О. Влизько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка та ін.

«Кіровські» експрес-процеси були тільки початком. Всього протягом 1934-1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більш як половину складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду (1934). А всього в Україні було репресовано близько 500 письменників.

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтва. Зокрема, в розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козипький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. Їхні традиції розвивали молодші віком А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та ін.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Леся Курбаса − актора-новатора, обдарованого режисера й талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у таборах.

Плідно працювали художники старшого покоління − М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями органи державної безпеки заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усі вони були розстріляні.

У кіномистецтві яскраво виявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Земля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох із них тоталітарний режим звинуватив у націоналізмі й репресував.

У 30-і рр. широко розвинулися фольклорні види творчості. Організовувалися різноманітні олімпіади, конкурси, з'їзди. В клубах і палацах культури працювали тисячі й тисячі гуртків художньої самодіяльності. Репертуар їхній так само контролювався, як і в професійному мистецтві. Найменше відхилення од затверджених стандартів і зразків загрожувало серйозними наслідками.

Одним із прикладів терору є розправа над учасниками з'їзду кобзарів і лірників. У 1934 р. вони з їхалися в Харків на республіканську олімпіаду. Задовго до того один із відповідальних працівників ЦК КП(б)У на пленумі Всеукраїнської спілки працівників мистецтва назвав кобзу й бандуру «класово ворожими» інструментами. Цей чиновник (згодом також репресований) твердив, що кобза й бандура і «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики». Таке звинувачення було серйозним і політично загостреним. Щоб розв'язати проблему раз і назавжди, учасників кобзарського з'їзду (майже 300 чоловік) заарештували й розстріляли. Це були здебільшого люди похилого віку, зокрема інваліди (незрячі). Для радянської влади вони становили небезпеку, тому що оспівували традиції визвольної боротьби українського народу.

Письменники української діаспори назвали 30-і рр. добою «розстріляного відродження». Ця назва тепер вживана й у нас.