З післяслова до Львівського видання «Апостола» (про друкування книг у Львові (1574 р.))

«Апостол» − перша друкована книга в Україні. Видана в лютому 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. Відрізняється від московського видання «Апостола» (1564 р.) гравюрним оформленням (зокрема, містить герби міста Львова і гетьмана Ходкевича, друкарський знак І. Федорова). До українського видання додано післямову, автором якої є І. Федоров.

[...] І коли я поселився в славнозвісному місті Львові і став ходити по слідах, протоптаних одним богообраним мужем, я почав собі проказувати таку молитву. [...]

І помолившись, я почав присвячене Богові діло своє до налагодження навертати, щоб боговдохновенні догмати поширювати. І пообходив багатих і благородних серед мирян, помочі просячи від них, і падав на коліна перед ними, і припадав лицем до землі, і сльозами своїми, які серце моє викликало, ноги їх обмивав, і це не раз, і не два, але багато разів робив я.

І просив священика, щоб він у церкви всіх голосно оповістив про це. І не випросив я нічого благаючими словами, не вимолив своїми слізними риданнями. [...]

Але знайшовся дехто з нижчого духовенства і з простих мирян, що подали мені допомогу. [...]

А почалася книга, названа «Апостол», друкуватися в Богом береженому місті Львові, в якій діяння апостольські, і послання соборні, і послання святого апостола Павла після втілення Господа Бога нашого Ісуса Христа (після народження І. X.) року 1573, лютого в 25 день, і завершилася (друкуванням) року 74-го того, того ж місяця в 15 день. Просимо ж вас, всі раби благословенного Бога нашого, любов'ю духа Господа нашого Ісуса Христа, що віддав себе [на розп'яття] за наші гріхи. Якщо доведеться кому-небудь [із вас] [коли-небудь] у цю корисну для душі апостольську книгу заглянути, то перш за все першопричині всього доброго, що є на світі, − творцеві життя нашого Богові подяку хай складе, а також його милості панові Григорієві Олександровичу Ходкевичу, вічної пам'яті і поселення та сукупного життя з святими рівнопрестольними, що від віку догодили Богові, одержати хай просить. А потім синам його милості Великого князівства Литовського, старості могилівському, а також його милості панові Олександрові Григоровичу Ходкевичу, старості городенському, державцеві мінському, хай просить спасіння душі і багаторічного здоров'я. Тому що вони спричинилися до такої користі.

А для нас же непотрібних, що дерзнули почати [видання книги «Апостол»], прощення і позбавлення гріхів хай просить. Хай же і ви благословіння і прощення гріхів сподобитеся і як щось з огріхами [з помилками] знайдете [в цій книзі], то ради Бога виправляйте, благословіть [нашу працю], а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.

Видрукував я цю корисну для душі книгу «Апостол» в славнозвісному місті Львові на славу всемогутньої і живоначальної тройці отця і сина і святого духа, амінь.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. − К.: Видавничий центр «Академія», 2002. − 448 с. − С. 111−112.

Розділ IV. Четвертий період розвитку української культури: козацько-гетьманська доба Традиції та побут Норми поведінки

За Хмельниччини, Руїни, а згодом у роки відносної стабілізації в Українській державі відбулася помітна трансформація поглядів на важливі проблеми життя. Хоча в актах старшинської адміністрації чи рішеннях судових інстанцій при з'ясуванні якихось конкретних питань і покликалися на «давні», «стародавні», «звиклі» права, звичаї тощо, представники кожного стану або соціальної групи вкладали в ці терміни своє розуміння. Наприклад, українські шляхтичі й старшини під колишніми правами розуміли юридичний статус польських панів до 1648 р., що базувався, головно, на Литовському і Саксонському Статутах. Тим часом посполиті й рядові козаки ототожнювали їх із нормами поведінки, котрі ствердилися на Запорожжі, в патріархальних общинах, на слободах і т. ін. Вони заперечували кріпосницькі взаємовідносини між людьми і в більшості випадків спиралися не на писані закони, а на встановлені й випробувані часом звичаї.

«Новий порядок», зрозуміло, не міг відразу виробити відповідні права, хоча життя й вимагало цього. Адже повністю змінилася політична влада, і всі суспільні групи та інститути в широкому розумінні виявилися підпорядкованими козацтву. Безперечно те, що ідеї військового стану надовго заполонили свідомість найширших верств населення. На зміну колишнім польським «хлопам» прийшли відносно вільні виробники, а заможного пана заступив дрібний власник («володілець») землі. Деякі радикально налаштовані державці, коли й не на ділі, то на словах відстоювали «мужицькі» інтереси.

Це будило думку, й у свідомості кожного члена тогочасного суспільства відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «доброта» і т. ін. У перебігу визвольних змагань повстанець із посполитих чи козак зі зброєю в руках, що карають «дідича», сприймалися природніше, ніж селянин, який виконує на свого державця «звикле послушенство». Досить типовим явищем стали шлюби вільних людей із колишнім кріпаком чи кріпачкою, що раніше неминуче призвело б до закріпачення перших. Зміна моральних критеріїв диктувала відповідну поведінку, яка часто-густо породжувала конфлікти між загально визначеними перед 1648 р. переконаннями й чинним законодавством. Тому населенню доводилося визнавати обов'язковою одну частину традиційних етично-правових норм, необхідних для існування суспільства (підтримуючи її примусово), другу скасовувати, а третю віддавати на розсуд індивідуума. Внаслідок цього зв'язок правил поведінки з мораллю досить чітко простежувався в реальному житті. Щоправда, при цьому слід пам'ятати: юридичні положення вироблялися конкретними особами або групами осіб, які на той час перебували біля керма влади, і їхня думка досить часто не збігалася з моральними оцінками громадської більшості. Звідси випливало несприйняття основною масою жителів інтересів представників панівної верхівки. Незалежність (соціальна, економічна, моральна тощо) одного наштовхувалася на волю (свободу) інших. Проте норми поведінки визначалися не інтересами (ідеалами) того чи іншого стану, а боротьбою між ними за засоби задоволення потреб, від результатів якої залежав розподіл останніх і співвідношення великих груп людей.

Апріорі можна припускати: суперечності та зіткнення протилежних думок і поглядів у бутті мали б вести до пошуку компромісів і примирення суперечливих домагань (старшини, шляхти, селян, рядового козацтва і т. ін.). Однак цього не відбувалося. Правила поведінки не могли уникнути впливу (переваги) окремих політичних сил і віднайти точку опори поза різними інтересами, до яких вони самі й належали, з яких черпали свою чинність. Ця неузгодженість (несталість) випливала не з нетотожності індивідуального сприйняття «добра», «зла», «справедливості» тощо, а зі складності людської природи та умов співіснування. Щоправда, загальний розвиток культури (зокрема й правової) нерідко призводив до взаємозалежності деяких «уподобань», але не усував суперечностей взагалі. Більше того: чим вищим ставав рівень загальної культури, тим глибше й різноманітніше вони виявлялися (старе і нове, особа й державна влада і т. ін.). Порівняймо, для прикладу, другу половину XVII і XVIII ст., коли вже остаточно утвердилася кріпосна залежність селянства, козацтво як стан зникло, а старшина перетворилася в дворянство. Змінилося співвідношення сил − еволюціонував і характер норм поведінки, які вже не могли забезпечити інтереси всіх, а перетворилися в «права і привілеї» небагатьох − можновладців! Держава у формі гетьманського (царського) правління, не в змозі бути гарантом їхньої міцної опори, відводила їм несамостійну, «прислужницьку роль: інакше вони втратили б для верховної влади будь-який сенс.

Ведучи мову про суспільну значущість і етичну цінність тогочасних норм поведінки, слід зазначити: для останньої чверті XVII- 60-х рр. XVIII ст. стало особливо помітним намагання старшинської адміністрації створити на міцному правовому ґрунті розвинуту централізовану систему підпорядкування. Проте цьому перешкоджали кілька обставин: нестабільна, часом просто трагічна політична ситуація в Україні, відносно часта змінюваність (виборність) посадових осіб, а також дрібний землевласник («володілець») з притаманними йому індивідуалістичними тенденціями. Безпосередній виробник, який насамперед прагнув забезпечити власні інтереси, не був зацікавленим у підтриманні централізованого державного ладу.

Логічно було б припускати, що хистке політичне становище Лівобережжя та Слобожанщини вимагало суворих покарань винних у різного роду правопорушеннях. Справді, за звичкою інколи карали, як у часи польського панування». Проте в цілому «новий порядок» був «м'якшим» і поблажливішим. Значною мірою це обумовлювалося дорожнечею робочих рук (у Визвольній війні загинули десятки тисяч людей, а покалічено було ще більше) і відносно високою вартістю грошей. Наприклад, день праці, житло тощо подеколи коштували всього кілька копійок. Велика кількість смертних вироків та тілесних покарань, що призводили до каліцтва, ставали занадто невигідними для молодої Української держави. За цих умов будь-яка особа, крім хіба що «отъявного злодея», в разі порушення нею норм поведінки могла сподіватися на поблажливість. Значну роль відігравали також глибока релігійність і природна незлобливість «малоросів» до тих, хто скоїв злочин. Коли останні щиро каялися в своїй провині, їх нерідко взагалі прощали. Гарантом належної поведінки правопорушників у подальшому могли виступити громада, представники місцевого духівництва, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), врятувавши злочинця від тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в «услужіння» на кілька років. Так чинили, зокрема, монастирі, які мали неабиякий вплив на громадян, панівні кола та судових урядовців.

Формування й поширення великої земельної власності та збільшення господарств поступово змінювали не лише співвідношення між групами населення в економічному плані, а й руйнували патріархальні традиції: покарання дедалі частіше переслідувало утилітарні інтереси панівних верств. Чим далі в минуле відходили події Визвольної війни, тим жорстокіше карали злочинців. Особливо виразно це видно, коли порівняти в цьому аспекті гетьманування Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи та І. Скоропадського. Відомий дослідник права і судочинства Орест Левицький зазначав, що в другій половині XVIII ст. українське правосуддя вже немилосердно вішало «розбійників» за ті провини, за які ще зовсім недавно відтинали тільки руку або ногу, відрізали носа або вухо. Нестерпними катуваннями примушували виказувати спільників. На вироках, що їх виголошували в українському суді, чимраз більше позначалися види покарань, які застосовували в Польщі й Росії.