Стан шкільної освіти

Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання».

Школа становила найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза виливом комуністичної ідеології жодної дитини. Принцип обов'язковості навчання вніс справді історичні зміни в шкільну освіту.

Постанова ЦК ВКП(б) була декларацією намірів. Вона започаткувала грандіозну кампанію − «всенародний похід за всеобуч». Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, додаткові кадри вчителів, підручники й посібники.

Для розв'язання цих та інших завдань при Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу на чолі з В. Чубарем. Мережа таких комітетів створювалася й на місцях. До них мали входити, поряд із громадськістю, впливові представники місцевої компартійно-радянської номенклатури.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася докорінна перебудова діючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний термін навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) и РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) й середня (десятирічне навчання).

У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, в Україні було охоплено навчанням 98% дітей віком до 10 років, 95% учнів початкової школи продовжували навчання. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, від якого гинули насамперед діти. За цих умов годі було говорити про навчальний процес. У 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Співвідношення між типами шкіл радикально змінилося. Більшість початкових шкіл було перетворено в семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

Велику увагу влада приділяла змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, в якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Вчитель зобов’язувався дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) й РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» (травень 1934 р.) критикувалася спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс па коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, в якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи − російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Після припинення політики коренізації в школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У 1938/39 навчальному році в неросійських школах України було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків із російської мови та літератури па тиждень, ці навчальні предмети стали основними. Навчальні програми з інших предметів істотно скоротилися, щоб дати місце цим двом предметам. Так почалася повзуча русифікація загальноосвітньої школи в Україні.

Вчительські кадри були найбільш масовим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М. Скрипника очолив В. Затонський. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 р., новий нарком бідкався з приводу того, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників». За його розрахунками, «класово ворожі елементи» серед українського вчительства дорівнювали 9,5% загальної чисельності. Трохи пізніше, на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У нарком підвищив частку «класово ворожих елементів» серед учительства до 30-40%. З огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорівнювала в Україні в першій половині 30-х рр. 140 тис, кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. чоловік. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-постишевських репресій 30-х рр. Відповідно катастрофічно знизилася якість навчання в школі.