Культура Русі

Ознайомлення з культурою Русі IX-ХІІІ ст. засвідчує, що вона була одним із найпомітніших явищ європейської середньовічної цивілізації. За своїм багатством і художньою довершеністю давньоруська культура в пору розквіту не тільки не поступалася, але в окремих галузях і переважала культуру країн Центральної і Західної Європи. Феномен її подиву гідного піднесення часто пояснюють прилученням Русі до культурних надбань Візантії, Хозарії, скандинавських і західноєвропейських країн. їхній вплив на поступ Русі справді був значним, але зовсім не визначальним. Щоб зерна передових культур могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був «культурний ґрунт» східних слов'ян, який увібрав у себе тисячолітні традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Витоки слов’яно-руської культури

Досліджуючи художні вироби слов'янського і давньоруського ремесла, археологи вже давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов'янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наручі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв'язок із мистецтвом знаменитого «звіриного» стилю скіфів, який мав поширення на території України в VІ-ІІІ ст. до Н.Х. Аналогічний зв'язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов'янські кам'яні ідоли, виявлені в Подністров'ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки і ноги. Особливий інтерес становить так званий Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Крім чотириликої голови, яка вінчає скульптуру, в середньому і нижньому її ярусах містяться зображення ще кількох божеств. Фактично композиція Збруцького ідола дає цілу систему уявлень про язичницьких богів, які порядкували не лише земним світом, а й небесним, а також підземним.

Далека язичницька старовина особливо помітно проступає на широких браслетах-наручах ХІ-ХІІІ ст., виготовлених із срібла й оздоблених зображеннями фантастичних звірів, гуслярів, масок, ритуальних чаш, дівчат у танці із розпущеними рукавами. [...]

Важливе місце в осягненні витоків давньоруської культури посідають предмети прикладного мистецтва слов'ян VІ-VІІ ст. Це насамперед зооморфні фібули, якими застібалися парадні плащі. Згідно зі спостереженнями Б.Рибакова, найбільш цікаві й складні за кількістю символічних зображень фібули походять із тієї території «Руської землі», котра може бути зіставлена із «Золотим царством» сколотського царя Колоксая. Утилітарність фібул не виключала їхнього магічного змісту. Це були обереги, в яких відображено складну систему світорозуміння давніх слов'ян. Зображення верхнього щитка символізувало небо, нижнього − підземний світ, а все, що між ними, − земний. Своєрідною модифікацією зооморфних були так звані антропоморфні фібули. Поряд із зображеннями звірів, здебільшого коней, на них досить реалістично модельовані й людські фігури: чоловічі та жіночі. Характерно, що сюжет жіночої фігури з двома конями на боках набув значного поширення в народному мистецтві східних слов'ян пізнього середньовіччя. У ритуальній вишивці він дожив практично до наших днів. [...]

Вивчення слов'янських культур рубежу − першої половини І тисячоліття н.е. (Зарубинецької і Черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що багато які їхні елементи відродилися й отримали подальший розвиток у період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне і емалеве виробництво, традиції домобудування.

Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні й танці, фольклор, весільні й поховальні обряди, епічні легенди й перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її органічну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Слові о полку Ігоревім», інших літературних творах.

Археологічні й писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції тут були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина й далі жила на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів Лісостепу. Не переривалася й історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новому населенню.