Україна під татарами і Литвою. Духовна культура

Темпи культурного розвитку українських земель у XIV − першій половині XVI ст. відповідали загальному сповільненому плинові тодішнього суспільного життя. З огляду на це не дивно, що литовські часи подеколи розцінюють як втрачені для вітчизняної культури, передусім, для письменства, що його стан не може не вражати на тлі надбань давньоруської доби. Не випадково М. Грушевський, звернувшись до цих часів у своїй «Історії української літератури», з щирим розпачем зауважив, що вони «стеляться перед очима дослідника такою порожньою, безплідною пустинею, що він збентежено стає, боячись пускатися в позбавлену всяких орієнтаційних знаків пусту просторінь... Ні одного місцевого літопису з тих часів! Ні одного ліричного викрику! Ні навіть релігійно-моралістичного роздумування над тими переворотами, які проходили в житті..!»

Згодом ця вкрай песимістична оцінка літературного процесу XIV-середини XVI ст. не раз коригувалася. Зокрема, наголошувалося, що брак оригінальних творів письменства компенсується значною кількістю перекладів, різноманітних компіляцій, нових редакцій Євангелія, творів патристики, агіографії тощо. Гадаємо, однак, що йдеться все-таки про речі неспівмірні й треба визнати, що втрати, яких зазнала українська культура в окреслений час, подеколи є непоправними, як, наприклад, занедбання власної традиції літописання, брак котрої у ХІV−ХVІ ст. так і не вдалося надолужити в історичній перспективі. І якщо навіть погодитись із думкою про можливість подвійної паспортизації літописів ВКЛ (здебільшого званих білорусько-литовськими), атрибутувавши їх як «спільне надбання білорусів та українців»*, це аж ніяк не притлумить того очевидного факту, що до свідомості українства вони ввійшли лише завдяки «посередництву польських хроністів і лише у XVII ст., коли наступ католицизму на «руську» віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» − інтерес до свого коріння, свого минулого. Цей пошук власного історичного «я» зрештою привів українську духовну еліту до некритичного (а іноді − й суто механічного) засвоєння доробку польської і, воднораз, московської історичної думки; зрозуміло, що поєднання цих двох цілком різних начал у компілятивних українських літописах XVII ст., які лягли в основу національної історіографії, аж ніяк не сприяло формуванню цілісного історичного самоусвідомлення.

* Фактично можна стверджувати тільки те, що до їхньої першої редакції, яка постала у Смоленську в середині XV ст., доклав рук киянин, котрий, як уже відзначалося, «был млад», коли пішов із життя Скиргайло.

Паралельно з цим і далі панували вкрай невиразні уявлення про власну минувшину; тож коли Гійом Левассер де Боплан (французький військовий інженер, котрий 17 років служив у коронному війську в Україні й залишив її перед самою Визвольною війною) захотів «дослідити історію русів, щоб узнати дещо про давні часи цих місцевостей», то, «розпитавши кількох найученіших з-поміж них», почув лише «давній переказ», згідно з яким 2 тис. років тому Чорне море «покривало усі ці рівнини» (й тому «всі руїни старовинних замків і древніх міст... розташовані на підвищеннях та найвищих горах і жодної − на рівнинному місці»)*, згадку про цілковите знищення Києва (за винятком Софійського та Михайлівського соборів) «близько 900 років тому (!), а також нарікання на «великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю», спричинивши загибель бібліотек.

Втім, опріч воєн і пожеж, був ще один фактор, під впливом якого порожніли місцеві бібліотеки. З перенесенням митрополичого осередку на північний схід Русі розгорнувся процес, який можна було б визначити в сучасних термінах як вивіз культурних цінностей». Практика, започаткована митрополитом Максимом, котрий переїхав до Володимира «со всем своим житьєм», знайшла продовження в діяльності його наступників, які, словами Вітовтового окружного послання (1415 р.), «всю чєсть церковную києвскоє митрополии ииде относили». Немає сумніву, що значну частку цієї «чєсти», з огляду на високу цінність рукописів, становили книжкові багатства**.

* Очевидно, йдеться про усну традицію, зафіксовану в XIX ст. на Поліссі: нібито колись Чорне море сягало Пінська й відступило тільки тоді, коли якийсь київський князь розкопав гори.

** Ця традиція збереглась і після фактичної ліквідації єдності загальноруської митрополії: у заключній редакції кормчої книги Вассіана Патрикеєва (20-і рр. XVI ст.) міститься посилання на «Правила» чернігово-брянського єпископа Євфимія, «что вывез их из Брянска с собою» у 1464 р., коли відмовився визнавати духовний авторитет Григорія Болгарина й емігрував до Москви.

Внаслідок цього в подальші часи південно- й західноруські поціновувачі «писания книжного» нерідко втамовували свою духовну спрагу з московських джерел. Відомо, що «найвищий» писар Казимира Ягеллончика пан Якуб звертався до свого приятеля, відомого московського купця й архітектора Василя Дмитровича Єрмоліна, з проханням придбати для нього Пролог, Октоїх, книгу з описом житій дванадцяти апостолів і збірник невідомого складу під назвою «Два творця» − очевидно, тільки в Москві сподіваючись віднайти «добрыє списки» цих творів і «доброписцев», здатних їх кваліфіковано скопіювати. Так само через сто років, у 1561 р., коли у віденських просвітницьких колах постав задум друкувати книги, адресовані «народу русскому литовскому да и русскому московскому», вільняни мусили відрядити свого представника, ієродиякона Ісайю Кам'янчанина (уродженця Кам'янця-Подільського), до Москви, щоб дістати там Біблію, «Бесіди євангельські» Іоанна Златоуста й «Житіє» Антонія Печерського. [...]

Натомість мешканці західноукраїнських земель тяжіли до іншого інтелектуального полюса − Кракова. Підраховано, що в ХV-ХVІ ст. близько 800 українців здобули освіту в місцевому університеті − навчальному закладі, заснованому в 1364 р. Казимиром Великим і згодом реформованому з волі королеви Ядвіги, котра заповіла йому всі власні багатства. На пожертви Ядвіги була заснована також литовська колегія при Празькому університеті (1397 р.), де, зрозуміло, також знайшлося місце для вихідців з України (подеколи вони діставалися й до Сорбонни, Падуї, Гейдельберга та Оксфорда). Однак для більшості молодих інтелектуалів саме Краків став духовною Меккою, відігравши, за виразом Б. Кравціва, «в історії України й першого українського Відродження таку ж приблизно роль, як її відіграв протягом 18 сторіччя український Петербург». Звідси, зрештою, прийшло в Україну друковане слово: наприкінці XV ст. «мєщанином краковским из немец» Швайпольтом Фіолем були видані чотири богослужебні книги: Октоїх, Часослов, Тріоді пісна й цвітна (перші два друки побачили світ у 1491 р.).

В обставинах цієї події й досі залишається чимало нез’ясованого й «краківська загадка» продовжує непокоїти науковців. З огляду на особливості мови Фіолевих першодруків поширилась думка, що в роботі над ними брали участь наші співвітчизники, а російський дослідник Є. Немировський навіть висловив припущення, що редакторами чи коректорами цих книг могли бути найвизначніші з-поміж тодішніх краківських українців − Юрій із Дрогобича й Павло Русин із Кросна.

Перший (знаний також як Юрій Котермак чи Юрій Дрогобич зажив слави, головно, як перший уродженець України, що став автором друкованої книги − астрологічного календаря під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 р.», котрий з'явився в Римі у лютому 1483 р. й був присвячений папі Сіксту IV. [...] Це був тільки один із трактатів ученого дрогобичанина, котрий студіював науки в Краківському й Болонському університетах, здобувши звання доктора вільних мистецтв* і доктора медицини. Згодом як професор Краківського університету він викладав тут медицину та астрономію й був, як гадають, одним із учителів уславленого Миколи Коперника. Свою життєву позицію він задекларував у передмові до «Прогностичної оцінки...»:

Я мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

Такої ж високої думки про власне призначення був і зрущений німець Павло Процлер з містечка Кросно на Перемишльщині, котрий звичайно звав себе Павлом Русином. Вихованець Краківського і Грейфсвальдського університетів, він відомий як автор низки латиномовних поезій і голова літературного угруповання, що його члени славили кроснянина як «окрасу руських мужів ... і гордість сарматських неосвічених країв».

Павло Русин і Юрій Дрогобич вважаються першими представниками гуманістичної течії у вітчизняній культурі; щоправда, ці відгуки гуманізму були досить слабкими (а на думку М. Грушевського, навіть не сягали «поза учені вершки католицького духовенства»). Однак гуманізм був не єдиним інтелектуальним рухом, впливів якого зазнала тогочасна українська культура. Паралельно з ним і незалежно від нього діяли інші культурні імпульси.

У ХІV-ХV ст. Русь опинилась у сфері так званого другого південнослов'янського впливу (раніше він дефінувався як середньоболгарсь-кий)**, пов'язаного з культурним розквітом Сербії та Болгарії у XIII-XIV ст. У 1390-х рр. його обірвало турецьке загарбання, спричинивши, воднораз, масову еміграцію місцевих книжників. Значна їх частина знайшла собі притулок на Русі. Згодом до цих емігрантів приєдналися представники ортодоксально налаштованого духівництва, котрі не підтримали курсу болгарської й сербської православних Церков на об'єднання з католицькою, який увінчала Флорентійська унія 1439 р.

* Цикл «семи вільних мистецтв» складався з граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії.

** Сутність першого південнослов'янського впливу визначає знайомство з давньоболгарською літературою після прийняття християнства, на зламі Х-ХІ ст.

Фахівці вбачають вияви другого південнослов'янського впливу в українському іконописі та фресковому живописі ХІV-ХV ст., в орнаментиці тогочасних рукописів (зокрема славетного Київського Псалтиру 1397 р.), їхніх мовних рисах, орфографічних і палеографічних особливостях, у літературному репертуарі, який збагатився низкою візантійських, сербських і болгарських пам'яток. Серед останніх було чимало апокрифів, просякнутих дуалістичними ідеями богомильства; паралельно поширювався ісихазм − релігійно-містичне учення, котре в середині XIV ст. перетворилося на офіційну доктрину візантійської православної Церкви.

З успіхами ісихазму було пов'язано піднесення духовного авторитету грецького Афонського монастиря. Пієтет щодо нього відчутний у новій, 1462 р. (так званій 2-ій Касіянівській), редакції Києво-Печерського Патерика, де підкреслено зв'язок Антонія Печерського зі «Святою Горою». М. Грушевський пов'язував з ісихазмом і саме «особливе заінтересування Печерським Патериком, яке помічаємо в XV ст.», оскільки в Болгарії «під тими ж впливами і в аналогічних обставинах теж помічається збільшений інтерес до патериків і всяких чуд, візій, демонологічних мотивів; з'являються кілька нових перекладів різних типів патериків ... і різні окремі переклади і новотвори на подібні теми. Очевидно, і у нас мусило зазначитися таке нове зацікавлення ними, тільки − на диво − це не виявилося в оригінальній творчості. Печерський Патерик пильно перероблявся, доповнювався різними писаннями, які мали якийсь зв'язок з описаними в ньому особами й подіями.., різними моралістичними додатками, систематизувався, у зв'язку з чим скорочувався й доповнювався, але нових оригінальних творів ми тут майже не зустрічаємо»; поява в пізніших, XVII ст., редакціях Патерика оповіді про «знамєниє» 1463 р., по суті, лише відтінює «брак дальшої агіографічної чи якоїсь взагалі самостійної літературної творчості в Печерському монастирі» в попередні століття.

Фахівці, відзначаючи, що цей монастир становив помітний центр ісихазму, наголошують, що сама ця доктрина не дістала на теренах Русі подальшого розвитку − на думку Дж. Мейєндорфа, тому, що «чисто богословських проблем тут, власне, не виникало»; ісихазм розглядався передусім як індивідуальна аскетично-подвижницька практика.

Найвизначнішими речниками цього вчення були митрополити Кипріян і Григорій Цамблак − послідовники основоположника болгарського ісихазму Феодосія Тирновського. Обидва відомі не лише як непересічні церковно-культурні діячі, а й як талановиті письменники. Особливо відзначився на літературній ниві Григорій Цамблак, створивши понад 40 проповідей, сказань, панегіричних, агіографічних і гімнографічних праць. Очевидно, що ця його діяльність не минула безслідно для південноруської книжності. Свого часу М. Грушевський, вказавши на вірогідність «впливу Цамблакової творчості на наші письменські круги», поскаржився на «німоту» XV ст., котре «не дає нам і тут ніякої вказівки». Сучасні ж дослідники хіба що не виключають можливості введення Цамблаком у літургійну практику на теренах ВКЛ так званого болгарського розспіву, розглядаючи це як специфічний прояв другого південнослов’янського впливу на музично-співацьке мистецтво України та Білорусі.

Щоправда, подеколи з творчістю Цамблака пов'язують ще й поширення в тому ж культурному ареалі емоційно-експресивного стилю письменства (так званого «плетения словес»), наявного вже в Цамблаковому «Надгробному слові Кипріяну», виголошеному в Києві у 1409-1410 рр. У річищі цього літературного стилю розглядаються, зокрема, такі пам'ятки, як цитовані вище «Похвала Вітовту», Мисаїлове послання Сіксту IV, «Сказання про перемогу Костянтина Острозького під Оршею»; при цьому всі вони, як і твори Цамблака, зараховуються до культури Передвідродження.

Такий підхід до осмислення літературного процесу XV- початку XVI ст. видається далеко не беззаперечним, передусім, через сумнівність терміна «Передвідродження», запровадженого відомим російським дослідником Д. Лихачовим, котрий об'єднав ним увесь комплекс культурних явищ кінця XIV − першої половини XV ст.: «Це не Відродження, оскільки воно має ще значною мірою релігійний характер... Цей рух ще не протистоїть середньовіччю. Релігійне ще не відсувається на другий план, як це було в західноєвропейському Відродженні». На думку вченого, розвиваючись у рамках релігійної культури, східнослов'янське Передвідродження не реалізувало свого ренесансного потенціалу: православний Схід (з Візантією та Балканами включно) не знав ні гуманізму, ні справжнього Відродження. З огляду на це чимало фахівців схиляється до думки, що не варто, за браку в Східній Європі ренесансних тенденцій, характеризувати як Передвідродження явища, котрі цілком вписуються до середньовічної культурної моделі.

Інша річ, що ті руські землі, котрі перебували в складі Корони, втягувалися в орбіту загальноєвропейських культурних процесів. Це, зрозуміло, не дає підстав говорити про Ренесанс як певний етап в історії української культури*. Йдеться радше про його спорадичні прояви, чи спалахи , до яких, зокрема, можна віднести діяльність згаданих вище Павла з Кросна та Юрія Дрогобича. До цих імен, лише в останні десятиріччя вписаних до анналів вітчизняної історії, нині дедалі частіше додають інші, котрі донедавна вважались органічною складовою польсько-латинської культури XVI ст.: Георгія Тичинського, Івана Туробинського, Станіслава Оріховського та ін. Уродженці східних окраїн Польської держави, латиномовні письменники, вони виразно декларували власну «руськість», називаючи себе «русинами» чи, за тодішньою традицією, «роксоланами». Тож цілком умотивованою здається позиція тих дослідників, котрі замість того, щоб виробляти критерії розмежування їхньої творчої спадщини, розцінюють її як явище польсько-українського культурного пограниччя.

* Якщо, звичайно, не тлумачити цей термін не в його загальноцивілізаційиому значенні, а лише як «культурно-національне піднесення українських земель». Дослідники, які сповідують такий підхід до даної проблеми, вбачають ознаки Відродження й у відбудові Семеном Олельковичем Успенського собору, і в поширенні на теренах України середньовічних ворожильних книг (типу «Лопаточника», за допомогою якого ворожили на барянячій лопатці, чи геомантичної «Рафлі»), і в появі згаданих вище нових редакцій Києво-Печерського Патерика, що їх «можна трактувати як замилування власною старовиною, чим і характерне Відродження у вузькому значенні цього слова» (природно, що сама ця «старовина» водночас тлумачиться як «власна античність, якою для України була Київська Русь», а східнослов'янська культурна традиція розглядається як «рівноправна я іншими визнаними культурними традиціями християнського світу − греко-візантійською і римською»).

Специфіка творчості цих новолатинських письменників полягала в їхній інтегрованості в європейський культурний контекст. Особливо показовою щодо цього є постать Станіслава Оріховського (1513-1566 рр.). Вихованець кількох західноєвропейських університетів, знавець давніх мов, виученик Лютера й Меланхтона, він уславився як автор палких промов і блискучих памфлетів. Визначний польський історик Мартін Кромер, повернувшись із мандрів по Західній Європі, писав йому: «Не думай, мій Оріховський, що твоє ім'я невідоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чути схвальні відгуки про твої твори, що становлять гордість і захист нашої вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене».

Будучи «політичним поляком», Оріховський із гордістю наголошував: «Я русич і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій грецький (православний − авт.) рід і руську кров, про місце, де я народився й виріс». Описуючи Русь у листі до італійського гуманіста Павла Рамузіо, Оріховський стверджував, що вона «подолала скіфську грубість та дикість і тепер, миролюбна, спокійна та родюча, з любов'ю вникає в грецьку й латинську літературу». Щоправда, останнє зауваження стосувалося лише молодих галичан, котрі здобували освіту в Європі; та, власне, й сама фігура Оріховського символізує собою не стільки реальні здобутки української культури, скільки її нереалізований потенціал.

Давно вже стало традицією посилатись на «несприятливі історичні умови», які заважали її поступові за литовських часів; насправді в цей період вона могла розвиватися практично без перешкод. І навпаки, погіршення умов культурно-релігійного життя наприкінці XVI ст. активізувало оригінальне письменство, котре, за висловом С. Єфремова, спало, аж доки не постала нагальна потреба захищати свою національну індивідуальність; це ж стосується й історичної та філософської думки. Творцями та рушіями нової культурної хвилі стали вихідці з Галичини, де, за традиційними візіями, українство гнобилося й занепадало. Ці моменти, неодноразово відзначені фахівцями, засвідчують хибність псевдопатріотичних міфологем і змушують шукати нових шляхів до усвідомлення феномену української культури.

Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. − К.: Видавничий дім «Альтернативи, 1998. − 320 с. − С. 282-294.