Із записок Павла Алеппського про освіту в Україні у XVII ст. (1654 р.)

Алеппський Павло (?− 1669) − автор записок про поїздку 1654 р. в Росію разом із батьком, антіохійським патріархом Макарієм. В них він подає відомості про Україну на підставі власних вражень.

Починаючи з цього міста (Рашкова) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях. ...

Всякий базар і містечко в землі козаків має багато жителів, особливо маленьких дітей. Кожне місто має, може, до 40, 50 і більше тисяч душ; але дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах. Але в них є хороший звичай: вони одружують своїх дітей молодими і тому вони численніші за зорі небесні і за пісок морський.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. − К.: Академія, 2002. − 448 с. − С. 118 − 119.

Внесок випускників Києво-Могилянської академії в розвиток шкільної освіти поза межами України (XVIII ст.)

Осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні наприкінці XVII − в середині XVIII ст. була Києво-Могилянська академія − протягом тривалого часу − єдиний вищий навчальний заклад Східної Європи. Зусиллями її випускників було започатковано нові наукові школи і культурні центри не лише на споконвічних українських землях, а й в інших слов'янських країнах, особливо в Росії.

Вихованці Києво-Могилянської академії заснували такі школи: Латинську в Ростові Великім (1702, Дмитро Туптало); Слов'яно-російську в Тобольську (1703, Філофей Лещинський); Смоленську (1715, Дорофей Короткевич); Архангельську семінарію (1713, Іван Горолевський, Гедеон Одорський); Карповецьку під Петербургом для сиріт і бідних (1721, Феофан Прокопович); Олександро-Невську в Петербурзі (1721, Феодосій Яновський); Іркутську (1721, Інокентій Кульчицький); Тверську (1722, Митрофан Словатинський); Білгородську (1722, Єпіфаній Тихорський); Суздальську (1723, Варлаам Ліпницький); В'ятську (1723, Лаврентій Горка); Холмогорську (1723, Варнава Волотковський); Вологодську (1724, Амвросій Юшкевич); Коломенську (1724, Варлаам Лінницький); Рязанську (1724, Сильвестр Холмський); Псковську (1725, Рафаїл Заборовський); Устюзьку (1725, Лука Конашевич); Севську (1741, Платон Петрушевич); Троїце-Сергіївську семінарію (1742, Арсеній Могилянський); Астраханську (1727, Варлаам Лінницький); Костромську семінарію (1749, Сильвестр Кулябка); Володимирську-на-Клязьмі (1749, Платон Петрушевич).

В одному з документів Сибірського приказу за січень 1707 р. повідомляється: «В прошлом 1706 году, январе 4 дня по указу великого государя ... дано ... жалование учителям киевлянам иеромонахам Григорию Гошкевичу, Митрофану Орловскому, Гаврилу Мартовичу, Рафаилу Борецкому, монахам Мефодию Коложинскому, Стефану Городицкому − всем шести человекам, которым велено ехать в Сибирь к Филофею, митрополиту Тобольскому, для учення школьного всяких чинов людей». В архівах збереглося чимало інших подібного змісту документів.

Вихованці академії їхали вчителями до шкіл Росії не тільки за офіційними наказами, а й на запрошення колег-організаторів цих шкіл, а іноді й самовільно.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. − К.: Вища школа, 1981. − 245 с. − С. 177−178.