Фольклор, побут та декоративно-ужиткове мистецтво

Народна творчість в усьому її розмаїтті й далі служила джерелом натхнення для професійних діячів культури. Недарма Микола Лисенко закликав національно свідому молодь навчатися «на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтяних чоботях: там бо душа Божа сидить». Карпенко-Карий, який наповнював народними піснями сценічні вистави, казав, що вже самий спів український викликає у нього творчу наснагу. Іван Франко протягом усього життя записував народні пісні й зібрав їх чотири сотні та ще 1800 коломийок.

Марко Вовчок, перебуваючи у 60-х рр. за кордоном, якось упродовж двох тижнів щодня по 5 годин наспівувала з пам'яті українські народні пісні німецькому композиторові Едуарду Мертке. Так було впорядковано до друку 8 збірників, але видати вдалося 1866 р. в Лейпцігу лише один. Він містив слова й ноти 200 українських народних пісень. У Данії український пісенний фольклор став відомий у перекладах письменника Тора Ланге, який тривалий час жив на Вінниччині. Ґрунтовні збірники українського пісенного фольклору підготували й видали в Україні та за кордоном учені, історики та фольклористи Володимир Антонович і Михайло Драгоманов.

Записи усної народної творчості, звичаїв та обрядів українського населення Правобережжя, зроблені у 70-х рр. науковою експедицією під керівництвом П. Чубинського, стали основою семитомника праць Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Ця ж наукова організація здійснила запис народних дум і пісень сліпого кобзаря Остапа Вересая. 1874 р. він виступив перед учасниками III Археологічного з'їзду в Києві. Один із слухачів цього концерту, французький учений Альфред Рембо, зачарований кобзарським мистецтвом, заявив, що Вересай має стояти в одному ряду з Гомером і може вважатися законним нащадком славнозвісного давньоруського співця Бояна. Спеціальну наукову мистецтвознавчу розвідку про думи й пісні, які виконував Вересай, опублікував Микола Лисенко. Поряд із творами на історичну тематику, в репертуарі Вересая були й такі, що викривали імперський антиукраїнський режим.

1876 р. майбутні українські художники, а тоді ще студенти Петербурзької академії мистецтв Порфирій Мартинович та Опанас Сластьон відвідали Лохвицький повіт Полтавщини, де записали увесь репертуар дум і пісень Івана Кравченка-Крюковського. Серед тогочасних кобзарів це був справді найбільший авторитет, і недарма його обрали панмайстром, тобто, головою кобзарсько-лірницької корпорації, яка мала свої звичаї і правила.

Поширеним явищем у другій половині XIX ст. стає засвоєння народом пісень літературного походження. Саме як народні уже тоді сприймалися «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої» Т. Шевченка, «Стоїть гора високая» Леоніда Глібова, «Повій вітре на Вкраїну» Степана Руданського, «Дивлюсь я на небо» Миколи Петренка, «Де ти бродиш, моя доле» Марка Кропивницького.

Становлення капіталістичного ладу збагатило народну творчість новими темами та сюжетами й породило робітничий фольклор. З'явилися характерні для цього часу пісні про грабіжницьку суть реформи 1861 р., виснажливі мандри заробітчан у пошуках роботи, тривале наймитування далеко від рідної домівки, про тяжку працю робітників на заводах, фабриках, шахтах. Ось взірцеві уривки з тих пісень:

Заплакали хлопці.

Та із Херсона йдучи −

Подерли жупани,

Поробили онучі.

Онучі з жупанів,

А чоботи-сап’янці −

Ішли по морозу,

Поморозили пальці.

Хто в заводі не бував,

Той горечка не видав;

Ми в заводі побували;

Много горя повидали:

Там і голод, там і холод,

Там і хліба не дають!

Капіталізм підривав засади праці сільського кустаря і міського ремісника. В умовах ринкових відносин їхня продукція ставала неконкурентоспроможною, як порівняти з масовими (дешевшими, а іноді і якіснішими) виробами фабрик і заводів. Насамперед це позначалося на ткацьких виробах.

Тканини із фабричної пряжі з хімічними барвниками − здебільшого легкі, красивіші й дешевші − витісняли доморобні. Масове вживання фабричних тканин робило одяг простішим та одноріднішим.

Завдяки підтримці земств та окремих заможних прихильників народних промислів вдалося зберегти килимарське ремісниче виробництво. На Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Львівщині відкрилися навчально-ткацькі майстерні. На кінець XIX ст. у 500 населених пунктах України збереглося й успішно конкурувало з продукцією фаянсово-порцелянових заводів народне гончарство. Неабиякий попит як в українських, так і в російських губерніях мали посуд, іграшки, кахлі, виготовлені народними умільцями. Поширене здавна чи не в кожній селянській хаті декоративно-ужиткове мистецтво настінного розпису індивідуалізувалося в нових формах, насамперед у «мальовках» на папері для прикрашання житла. Найбільш уславилися в Україні «мальовки» народних митців с. Петриківка на Катеринославщині.

Художні вироби талановитих гуцульських митців-різьбярів по дереву мали світову славу. Різьбярство родини Шкрібляків експонувалося на виставках у Львові, Кракові, Відні. Велика творча обдарованість народних мас західноукраїнських земель виявилась також у мистецтві обробки металів та вишивці.

Промислове робітництво вносило свої прикмети у традиційний селянський побут. Цей побут інтернаціоналізувався і в матеріальному оточенні, й у звичаях робітничої родини. Найбільше така нівеляція зачепила Донбас, де населення було національно різнорідним. Тут же найбільше налічувалося міжнаціональних шлюбів, вагомішого авторитету в родині набувала жінка-мати: переважно вона розпоряджалася родинною касою і взагалі верховодила вдома.

Українські народні традиції збереглися у будівництві жител робітничих селищ навіть в інтернаціоналізованому Донбасі. Поширена тут у другій половині XIX ст. так звана мазанка являла собою варіант селянського двокамерного (сіни плюс хата) житла. Піч, піл і стіл стояли на традиційних місцях. Традиційними були і троє вікон.

А от землянка, напівукопана в ґрунт, з одним-двома віконцями, обмазана зсередини глиною, − це вже був типовий «винахід» робітництва Донбасу капіталістичної доби. Із каменю (а в інших регіонах − із дерева та саману) будувалися колективні робітничі житла-казарми, обладнані двох-і трьохярусними нарами для відпочинку. Робітники старалися побудувати й своє власне житло: шлакове, кам'яне, цегляне. Але здебільшого на таку оселю треба було покласти багато років, бо бракувало коштів.

Традиційною залишалась і в селах, і в робітничих селищах України гостинність їхніх мешканців. Приймати гостя вважалося доброю ознакою, бо той, за народною прикметою, приносив до оселі достаток. Без милостині не відпускали жебраків і прочан. На знак щирої і постійної гостинності на столі, завжди накритому чистим рушником, лежав хліб і стояла сільниця.

Сарабей В. Г. Національне відродження України / Сарабей В. Г.  − К.: Альтернативи, 1999. − 336 с. − С. 228−244.