Походження слов’ян

Витоки слов’ян, як утім, і переважної більшості народів світу, ховаються в темряві століть. У науковій літературі досі немає однозначної думки щодо прабатьківщини слов'ян.

Залишається нез'ясованою ґенеза самої назви «слов'яни» Наведемо основні версії походження цього слова. Найпоширенішою стала думка, згідно з якою термін «слов'яни» походить від «слово», тобто наші предки вважали себе людьми, що говорять зрозуміло, на противагу чужинцям, які або німі («німці), або говорять незрозумілою мовою. Прихильниками цієї версії були відомий чеський просвітитель ХІХ століття Я. Колар та класик української історіографії М. Грушевський.

Зрозуміло, ця гіпотеза не могла сподобатися тим, кого визначали як «німих», тобто німцям, і вони не залишилися в боргу. Так, уже в XVI столітті литовському історику Мацею Стрийковському довелося спростовувати версію свого німецького сучасника Альберта Кранта, відповідно до якої назва «слов'яни дійсно походить від «слово», але це пов'язано, передусім, з невгамовною балакучістю наших предків.

Сам же Стрийковський виводив «слов'яни» від «слава». Таким чином, слов'яни» − це «славаки», названі так «за свої шляхетні та славні лицарські подвиги». Як підставу для цього твердження Стрийковський наводив поширеність таких слов'янських імен, як Святослав, Стослав, Преслав, В'ячеслав, Виробослав, Мечеслав. Мстислав, Доброслав та ін.

Наступна версія походження назви «слов'яни» була, безумовно, образливою для самолюбства слов'янських народів, позаяк виводила їхню назву від слова «sclavus» (латиною − раб). Араби схожим словом saqlab називали русих та рум'янолицих рабів − на відміну від них самих, смаглявих. У новітні часи цю версію активно відпрацьовували польський історик К. Шайноха та визначний російський лінгвіст І. О. Бодуен де Куртене.

І справді, протягом століть слов'янські народи жили під владою різного роду загарбників − скіфів, сарматів, готів, гунів, аварів, хозар, варягів, згодом − німців, татар. Багато з цих панівних народів торгували рабами слов'янського походження.

Чугуєнко М. Україна, яка шокує. Лабіринти історії. − Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2003, 352 с. − С. 103 − 104.

Етнокультурні особливості давніх слов'ян

Почнемо з характеристики фізичного типу давньослов'янського населення. Арабські автори описували слов'ян як людей з темно-червоним (русим) волоссям і рум'яними обличчями. Ібн Якуб цілком серйозно вважав, що слов'яни не можуть довго жити в спекотному кліматі. Візантійський автор Прокопій Кесарійський казав, що всі слов'яни високі і надзвичайно дужі, але дуже брудні.

Щодо суспільного устрою давніх слов'ян, то, за описом Прокопія Кесарійського, їхні племена не керувалися однією людиною, віддавна жили в «народоправстві». Слов'яни існували в умовах примітивної військової демократії, свої поселення вони оточували валами. Зворотною стороною свободолюбства слов'ян був брак злагоди серед них і часті чвари між близькими племенами.

У слов'ян, якщо вірити М Грушевському, для звичаєвого права не була характерна суворість, хоча й допускалася кривава помста. Вищою мірою покарання за злочини були «потік» (вигнання) та «розграбування» (конфіскація майна).

Щодо релігії, то джерела повідомляють, що в слов'ян був поширений культ бога блискавки, якому приносили в жертву биків.

Слов'яни були миролюбними, гостинними, веселими, мали грайливий характер, любили співати. [...]

Однак цей ідеалізований погляд на характер наших слов'янських предків лише частково відповідає історичній дійсності.

Так, у VI − VII столітті Візантія була змушена вести важкі для себе так звані Балканські війни, відбиваючи численні слов'янські напади на кордони імперії. За описом Прокопія Кесарійського, слов'янські воїни билися оголеними до поясу, а коли йшли в бій, ричали немов звірі.

На жорстокість, яку виявляли слов'яни на війні, вказували араби та візантійці. Так, той же Прокопій наводить приклад, коли слов'яни кинули полоненого візантійця живим у вогонь, нарізавши перед цим із його шкіри ременів.

Чугуєнко М. Україна, яка шокує. Лабіринти історії. − Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2003, 352 с. − С. 114 − 115.