Зі спогадів м. Старицького про розвиток українського театру та перешкоди, які чинив цьому царизм

У перший період утисків до 1872 року було заборонено цілком у Росії наше слово: ми вимушені були співати у концертах народні пісні на французькій мові... Отож з 1872 р. розрішено було український приватний спектакль: з того часу, крім перекладів, які дозволено було до друку, я узявся й до сцени, вважаючи її за могутній орудок до розвиття самопізнаття народного. Склалося в Києві Товариство сценічних аматорів, і я став на чолі його режисером і постатчиком п'єс; отож і появились тоді лібретта до музики − «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплена», водевіль «Як ковбаса та чарка...»

Вертаючись до того руху, що спалахнув був у Києві в 1872 p., мушу додати, що він швидко й погас: скасував його височайший указ 1876 р. 16 мая. Тим указом українська мова була цілком заборонена, той указ не давав мені видати і моєї драми «Не судилось», яка була в 1876 р. начорно викінчена і читана Матвієву, Косачці, Кониському, Комарову, а потім уже, по дозволі української сцени, читана в 1881 р. цілому гурту. ...Так ото до сього року все стояло облогом, а з 1881 р. знову стала дозволеною, хоч і тяжкими обставинами, рідна сцена, і я з гарячою вірою завзявся постачати для неї, а потім з 1883 р. і сам став на чолі трупи, поклавши на її розвиток усю свою спадщину.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. − К.: Академія, 2002. − 448 с. − С. 216.

Розвиток культури в Україні на початку хх ст. Стан освіти і громадська думка навколо неї

Колонізаторські режими імперій продовжували в Україні свою чорну справу в галузі освіти.

Михайло Грушевський, коментуючи законопроект про запровадження у початковій школі навчання українською мовою, поданий у березні 1908 р. 37 депутатами III-ї Державної думи, писав: «При теперішній науці, коли в Україні вчать по школах руською мовою, темнота розвелася по Україні страшенна. Між українським народом грамотних удвоє менше, ніж народом великоруським; у деяких губерніях українських між українцями ледве знайдеться один грамотний на десять душ; а як по котрих губерніях один грамотний на п'ять неграмотних, то се вже дуже багато. Так підупав український народ, такий здатний, спосібний з природи своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського) ти дивував сторонніх людей своєї освітою й охотою до книжки та науки .

1911 р. у київському журналі «Світло» з'явилася стаття «Живая речь» в українській школі» письменника Степана Васильченка, який узагальнив свій власний досвід учителювання: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями і тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона у нас серед рідних сіл: круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний юмор б'ється в вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і ґрунтувати духовні дитячі здібності. І цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу, здебільшого, або як на стежку до всяких посад, або, як кажуть до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслуговувати їх найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова, і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».

Сергій Єфремов, підсумовуючи «українське життя року 1912-го» у розвідці, виданій окремою брошурою в Києві 1913 р., наводить показові антиукраїнські факти: «Св. Синод, що р. 1908 поблагословив був на науку українською мовою по церковних школах на Поділлі, раптом торік схаменувся й забрав своє благословення назад. До сенату теж дійшла була минулого року українська справа: судили там «малороссийского поэта» Шевченка й присудили обкраяти йому його книжку, що «Кобзарем» зветься».

Того ж 1913 р. антиукраїнську політику царського уряду в галузі освіти й культури засудив у ІV-ій Державній думі робітничий депутат від Катеринославщини Григорій Петровський: «... У європейській Росії процент письменного населення становить усього 30% − це менше половини того, що ми маємо в найвідсталішій із європейських країн − Австрії.

Але якщо огидна і по-кріпосницькому ганебна взагалі російська неграмотність, яку охороняє і насаджує наш уряд, то вона ще жахливіша в Україні. Я взяв сім чисто українських губерній, де українське населення становить 2/3 усього населення. Це губернії: Полтавська, Подільська, Харківська, Київська, Волинська, Катеринославська і Чернігівська. І що ж виявилося? Ні в одній із цих губерній письменність не досягає і тієї середньоросійської величини, яку я щойно навів з офіційного щорічника. У Катеринославській губернії письменних усього 29% населення, а потім вона спадає у дальших губерніях до 20%».

Коли трохи пізніше те саме і з тієї ж думської трибуни проголосив ще один авторитетний депутат, кременецький єпископ «русской православной церкви» Никон (Микола Безсонов), то зазнав різкої критики лідера більшовиків Леніна, однопартійця Петровського.

Сам же єпископ Никон до кінця свого життя (1919 р.) залишився активним поборником надання широких прав українській мові у шкільному навчанні. Під час Української національно-демократичної революції 1917-1918 рр. він очолював департамент середнього шкільництва.

Показники наслідків антиукраїнської освітньої політики, наведені Григорієм Петровським, можна продовжити. На кожну тисячу чоловік населення українських земель під владою Російської імперії навчалося лише 67 учнів. Навіть обов'язкового початкового навчання так і не було запроваджено. Працювало лише 452 середні школи, де навчалося 140 тис. учнів. У19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів.

На всій території України (разом із західноукраїнськими землями) не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. А під владою царської Росії − навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика царизму мала конкретну мету − душити розвиток української культури в самому зародку. Навіть після скасування під час революції 1905-1907 рр. заборонних указів щодо україномовних книг, театральних вистав царизм так і не дав дозволу на запровадження у школах навчання рідною мовою.

Зігнорували царські власті й вимоги студентів щодо вивчення у Київському, Одеському та Харківському університетах історії України, української літератури і мовознавства. А професори, які на свій страх і ризик самі взялися викладати ці предмети, зазнали переслідувань і примусових звільнень з роботи.

Після поразки революції самодержавна реакція розпочала новий похід проти всіх «інородницьких товариств». В Україні було заборонено «просвіти», видання літератури і читання публічних лекцій рідною мовою. З виданих тут 1913 р. 5283 назв книжок лише 175 вийшло українських. Коли ж розпочалася Перша світова війна, царизм заборонив усі періодичні видання українською мовою. 1915 р. на всій території України, у тому числі й в окупованій царськими військами Галичині, не лишилося жодної української газети чи журналу.

Не набагато кращим було становище народної освіти в Австро-Угорській імперії. На початку XX ст. із 6240 сіл Галичини 2214 не мали нормальних, а 981 − будь-яких шкіл. Середніх же шкіл на всю Галичину налічувалося 49, а з українською мовою викладання − лише 4. На Буковині діяла одна українська гімназія. На Закарпатті усе шкільне навчання велося всуціль угорською мовою.

І все ж національним досягненням українців Східної Галичини та Північної Буковини було те, що перед початком Першої світової війни тут більшість початкових шкіл функціонувала з українською мовою навчання. З 1899 р. українці стали наполегливо домагатися відкриття у Львові українського університету. Ця культурно-освітня вимога в умовах піднесення національно-визвольних змагань на початку XX ст. політизувалася: її стали включати до програмних завдань українські політичні партії, проголошували демонстранти і страйкарі. Політичного забарвлення набула і так звана сецесія (відокремлення) 1902 р. − акція колективного протесту, коли українські студенти одночасно перейшли з полонізованого Львівського університету до університетів Відня і Праги.

І хоча прагнення національного вищого навчального закладу так і не справдилося, воно також єднало східних і західних українців на ґрунті спільних духовних інтересів. Надія Суровцева − слухачка Вищих жіночих (так званих Бестужевських) курсів у Петербурзі, де функціонували організації українських земляцтв, розповідала, як одного разу лекцію студентам (на прохання професора Олександри Єфименко) прочитав Гнат Хоткевич. Він щойно повернувся з Галичини, де перебував у політичній еміграції напередодні російської демократичної революції, і присвятив свою лекцію боротьбі українців за свій університет у Львові.