3.3.2. Біблійна концепція сексуальности

На тлі поганських культів біблійна концепція сексуальности видається доволі оригінальною. Бог Ізраїлю, на відміну від інших божеств, не персоніфікує природних сил (неба, землі, блискавки, сонця). Бог є Творець усього, Він виявляє свою всемогутність не у стихіях. Творча сила виявилася в Його слові (коли творить з нічого).

Біблія подає оригінальний спосіб створення світу і людей. Немає сексуального моменту, Бог не використовує насіння, творить людину із землі (творить, а не народжує) і дає їй „подих життя”. У створенні людини Бог залучений особисто, цьому фактові передує рішення Бога: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу” (Бут 1, 26) і „чоловіком і жінкою сотворив їх” (Бут 1, 27)⁵⁶. Сексуальна здатність характеризує лише людей, а не Бога. Бог визначає оригінальну (порівняно з тією епохою) мету статевости. Бут 2, 24: чоловік і жінка мають стати „одним тілом”, хоча йдеться тут не лише про єдність тіл, а й про духовну єдність. Сексуальність на площині зустрічі чоловіка і жінки спрямована на єдність і плідність.

Старий Завіт високо цінує подружжя і потомство, що видно хоча б з того, що тривале безженство було ганьбою (Іс 4, 1) і нещастям (Суд 11, 37 н). Так само ганьба для жінки, яка живе в бездітному подружжі (Бут 30, 23; 1 Сам 1.6.11.15; Іс 49, 21). Саме тому в Старому Завіті знаходимо описи багатоженства: якщо жінка виявилася неплідною, в патріярхальному періоді чоловік міг взяти собі рабиню, аби з нею мати потомство.

У період Мойсея (1250–1025) відбуваються певні зміни, хоча ситуація радикально не змінюється: далі тривають полігамні зв’язки і прийнято розлучення (Бут 4, 19-25). Мойсей як релігійний вождь наголошує насамперед на Божому законі як основі для подружнього життя (пор.: Вих 20, 22-23; 32, 16). Втор 21, 15 допускає чоловікові мати двох дружин. У деяких випадках чоловік не може віддалити свою дружину: Втор 22, 13-19; 21, 10-14. Розлучення могло відбутися тільки тоді, коли був відповідний лист (Втор 24, 1).

У період монархії Ізраїля (1040 – Саул) надалі зберігалася полігамія, особливо в королівських сферах. Царі одружувалися з кількома жінками або з еротичних мотивів (2 Сам 11, 2-27), або з політичних (1 Цар 3, 1). У таких випадках складно говорити про вірне і виняткове кохання (пор. Ест 2, 14), зокрема коли в гаремі перебувало багато жінок і рабинь (1 Цар 11, 1-13; пор.: 2 Хронік 13, 21; 2 Сам 5, 13). Але вже тоді серед народу поширюється ідеал моногамії. Існувала кара за перелюб, і щоразу складніше було отримати розлучення.

У Біблії знаходимо тексти, в яких Бога показано як Нареченого. Така концепція бере свій початок від пророків, зокрема Осії. Цей пророк жив у період, коли культ Ваала був дуже популярний і впливав на зміну засад віри і культу вибраного народу. Тоді почали віддавати Богові честь, використовуючи певні практики, запозичені в інших народів. Це пов’язано з уведенням різних обрядів (також і сакральної проституції), які мали гарантувати плідність та урожай. Проти таких практик виступив Осія. Він не тільки засудив цей культ, а й використав його ментальність, обряди і надав їм відповідного змісту. У пророка знаходимо образ заручин Бога з Ізраїлем. Таким чином на основі поганського культу Ваала виникла оригінальна концепція „подружжя” Бога з вибраним народом: „Я заручу тебе собі навіки, Я заручу тебе собі в справедливості й у праві, в ласкавості й любові. Я заручу тебе собі в вірності, й ти Господа спізнаєш” (Ос 2, 21-22).

Із цього тексту бачимо, що площиною зустрічі є не сексуальний мотив, а право, ласкавість, любов, вірність. Саме ці чесноти зраджує наречена Ізраїль (пор. Ос 4, 2). Гріх є зрадою. Важливий текст Ос 4, 10-15. Осія нагромадив дуже багато слів, які описують зраду, зокрема зловживання в сексуальній сфері. Реакція Бога на таку поведінку – відвернення від народу, щоб люди побачили: те, що в їхньому розумінні мало гарантувати плідність та урожай, насправді принесе голод і смерть (Ос 8, 1-10).

Мотив особливого зв’язку між Богом і людьми неодноразово з’являється в інших пророків (пор.: Ез 16; 23; Єр 2). Образ наречених не єдиний, аби показати, що там йдеться про інше, ніж про сексуальний вимір відносин. Маємо також опис материнства й батьківства (Втор 32, 18; Ді 13, 33). Способом входження у взаємини з Богом є святість, яку в Старому Завіті розуміли як вірність Божим законам. Святість мала відрізняти Ізраїль від інших народів (Вих 22, 30; Лев 20, 7).

Отож, починає утверджуватися єдність і нерозривність подружжя (Мал 2, 10-16). Порівняння подружжя зі взаєминами Бога з вибраним народом, яке знаходимо у пророків, є вагомим аргументом для ідеї моногамії.

“Бо твій муж – твій Творець, Господь сил – його імя. Твій Викупитель – Святий Ізраїля, що зветься Богом усієї землі” (Іс 54, 5).

Пор.: Іс 61, 10; 62, 5.

“Я згадую про любощі твого юнацтва, про любов твоїх заручин, коли ти ішла за мною у пустиню, у незасіяну землю” (Єр 2,2).

“Я присягнув тобі, увійшов у союз з тобою, – слова Господа Бога, – і ти стала моєю”(Ез 16, 8).

“І станеться: того часу, – слово Господнє, – вона буде звати мене: Мій чоловіче! (…) Я заручу тебе собі навіки, я заручу тебе собі у справедливості й у праві, в ласкавості й у любові”(Ос 2, 18-23).

Біблійні Книги Мудрости вже не говорять про полігамію, як Книги Естери, Товита і Юдити. У цьому контексті заслуговує на увагу „Пісня пісень”, тобто „найбільша пісня”. Ця книга складаєтся з коротких любовних поем, в яких змальовано різні етапи любови між молодятами (розлука, пошук, зустріч). У ній оспівано справжню людську любов, яка поєднує чоловіка та жінку згідно із замислом Творця (Бут 2, 28-25). Підкреслено цінність особи, красу відносин між чоловіком і жінкою. Уже тут підкреслено моногамний і нерозривний зв’язок; виражено союз, в якому пошановано гідність кожної зі сторін. Таке бачення подружжя змінює поняття подружнього зв’язку, в якому жінка дотепер була власністю чоловіка.

Це виняткова книга, яка жодного разу не згадує імени Бога і безпосередньо не висловлює жодної релігійної думки. Але Ізраїль відчув, що в цій глибоко людській дійсності відлунює прихований під образом любови молодят поетичний вислів глибшої дійсности його союзу з Богом. Це вираження любови між Богом та Ізраїлем, який після уроку важкого випробування на засланні вже цілим серцем шукає свого єдиного Бога. Так цей текст розуміла єврейська, а згодом християнська традиція. У самому тексті не знайдемо жодної вказівки на її символічне значення поряд зі значенням дослівним. Проте символічне відчитання не відкидає дослівного – опису людської любови, навпаки – надає йому вартости символу певної вищої дійсности, яка, однак, має ту саму природу, природу любови, що дарує повноту життя і щастя⁵⁷. „Ні виключно дослівна, ані виключно символічна інтерпретація не відобразить повного значення цієї поетичної перлини, про яку Равві Акіба, великий рабин ІІ ст. по Хр., говорив: «Цілий всесвіт не вартує стільки, скільки той день, коли Ізраїль отримав Пісню Пісень»”⁵⁸.

Розвиток біблійних наук довів, що Пісня пісень – це зрілий плід богословської думки пророків – таких, як Осія, Єремія, Езикиїл, – думки про весільний зв’язок Бога з вибраним народом, про навернення нареченої-народу. Ця книга має своє продовження в Новому Завіті. Ісус говорить про себе як про Нареченого: пор.: Мт 9, 15; 22,2; 2 Кор 11, 2; Еф 5, 31).