4.2.3.2.Матеріялізм

Вихідним пунктом для матеріялізму є переконання, що “все є матерією або продуктом матерії”, тому він відкидає все, що духовне. Душа не існує, так як не існує жодна духовна дійсність. Хоча словесне визначення матеріялізму з’являється на межі XVII і XVIII ст., цей погляд сягає коріннями до античної грецької філософії, представниками якої були Епікур, Демокріт. Вони приймають тіло як щось зовнішнє для людини.

Матеріялістичний погляд на людину відновлюється на початку ХІХ сторіччя. Л. Феєрбах (1804–1872) розуміє людину як “витвір природи і нічого більше”. Тому тіло є фізичною дійсністю, в якій відбуваються тільки біологічні процеси. А оскільки душа – це абстракція, тіло не має з нею нічого спільного.

У матеріялістному погляді ще далі йде К. Маркс (1818–1883). Він пише, що людина – так, як її подає біологія – це абстракція, бо вона не бере до уваги суспільних чинників. Проте саме від них залежать її властивості, бо людське тіло є структурою, сформованою завдяки праці. Тіло призначене до того, аби силою своїх м’язів переформовувати світ. Отже, тіло – це лише інструмент для людини і продуктивна сила.

Існування духовної дійсности відкидає також Ф. Ніцше (1844–1900). Він сприймав людину виключно в біологічних категоріях і вважав, що фізичне начало в людині набагато вище за духовне, оскільки духовне – на його думку – є лише надбудовою над справжнім фундаментом, тобто життям тіла, що є безпосереднім втіленням природної волі. Ніцше був переконаний, що існують лише фізичні стани, натомість духовні – це тільки наслідок і символіка. Він оспівує інстинкт, вважаючи його найближчим керівником і виразником усіх потреб людського тіла. Багато його ідей, зокрема, про недосконалість людського організму, про людину як про “нерозвинену тварину” чи біологічно обмежену істоту, послужили за вихідну точку для побудови біологічної гілки філософської антропології (Плеснер, Гелен та ін.)¹⁶⁷.

4.2.3.3. Наслідки дуалізму та матеріялізму

Із описаних вище поглядів дуалізму та матеріялізму випливає неналежне ставлення до людського тіла. У “Листі до сімей” читаємо, що “відокремлення душі від тіла у людині призвело до зростання тенденції розглядати людське тіло не відповідно до категорій його особливої подібности до Бога, а радше на основі його схожости до всіх інших тіл, що існують у світі природи, тіл, які людина використовує як сировину у своїх намаганнях виробляти споживчі товари. Але кожен може відразу ж уявити собі, яка величезна небезпека ховається за застосуванням таких критеріїв у підході до людини. Коли людське тіло, відокремивши від духа і думки, починають використовувати як сировину, так як використовують тіла тварин, – а це справді трапляється, наприклад, в експериментах над ембріонами та утробними плодами, – неминуче настане жахлива етична поразка. У подібній антропологічній перспективі людська сім’я зустрічається з викликом нового маніхейства, в якому тіло і дух радикально протиставляються одне одному; тіло не отримує життя від духа, і дух не дає життя тілу. Тому людина перестає жити як особа і суб’єкт. Вона стає простим об’єктом, незважаючи на всі наміри і заяви про протилежне. Ця неоманіхейська культура призвела, наприклад, до того, що людську сексуальність розглядають радше як сферу маніпуляцій та експлуатації, ніж як основу того первісного здивування, яке змусило Адама на світанку творіння вигукнути перед Євою: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут. 2, 23). Те саме здивування перегукується зі словами з Пісні Соломона: «Ти полонила моє серце, моя сестро-дружино! Ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком...» (Пісня 4, 9). Наскільки віддалені деякі сучасні ідеї від глибокого розуміння чоловічости та жіночости в Божественному Об’явленні! Через Одкровення ми знаходимо в людській статевості скарб, властивий особі, яка знаходить своє “істинне сповнення в сім’ї”¹⁶⁸.

На цю проблему звернув увагу Венедикт XVI в енцикліці “Deus Caritas est”: “Людина стає справді собою, коли тіло і душа знаходять внутрішню єдність (...). Якщо людина прямує лише до того, щоб бути тільки духом і хоче відкинути тіло як чисто тваринний спадок, тоді душа і тіло втрачають свою гідність. І якщо, з іншого боку, людина забуває про душу і вважає матерію, тіло за єдину дійсність – так само втрачає свою велич (...). Любить не лише душа, але і тіло: любить особа, яка є духовно-тілесною єдністю. Тільки тоді, коли обидва виміри творять єдине ціле, людина стає собою в повноті. Тільки таким чином любов-ерос може дозрівати, досягати свою правдиву велич (...) Однак спосіб прославлення тіла, який спостерігаємо сьогодні, дуже оманливий. Ерос, зведений лише до “сексу”, стає товаром, звичайною “річчю”, яку можна купити або продати, мало того, сама людина стає товаром. Насправді це не є велике “так” людини для свого тіла. (...) ми стоїмо перед лицем деградації людського тіла, яке не зінтегроване зі свободою нашого існування, не є живим виявом цілости нашого буття, а його зводять лише до чисто біологічного елементу. Оманливе звеличення тіла дуже швидко може перетворитися в ненависть до тілесности. Християнська віра, навпаки, завжди визнавала, що людина є духовно-тілесною єдністю, в якій дух і матерія взаємно переплітаються, і це засвідчує гідність людини»¹⁶⁹.

Людину не можна звести лише до тілесного, матеріяльного виміру. Звуження дійсности людини веде до опредметнення тіла, а відтак – особи. Сучасність дуже часто пропонує саме таке ставлення до тіла – як до знаряддя праці, предмету вжитку, джерела приємности. Такі переконання пов’язані з виникненням різних сексуальних викривлень (наприклад проституція, порнографія). Причина в тому, що тіло людини відмежовують від поняття особи. Переконання, що можна пізнати всю правду про людину шляхом емпіричного опису її тілесности, виявляється помилковим оскільки емпіричне наукове спостереження не є єдиним джерелом знань про світ і людину. Саме тому природничі науки мають бути відкриті на філософію та богослов’я¹⁷⁰.