3.5.4. Вчення Церкви про подружжя та сім’ю у хх сторіччі

У ХХ сторіччі можна зауважити своєрідний перелом, якщо йдеться про вчення стосовно подружжя і сім’ї. Це вчення надзвичайно багате. Ще задовго до ІІ Ватиканського Собору були помітні певні зміни стосовно обговорюваної проблематики. Уже з кінця ХІХ сторіччя, починаючи від понтифікату Лева ХІІІ, у Церкві розпочалося переосмислення суті статевости, таїнства подружжя, любови, – процес, підтвердженням якого був ІІ Ватиканський Собор. Якщо раніше певні питання залишалися відкриті або без відповіді, то відтоді немає вже повернення до помилок, пов’язаних із нехтуванням тіла чи переконанням, що подружжя є гіршим від дівицтва станом. Кожен із наступних понтифіків, базуючись на вченні попередників, розвиває церковне вчення, тому саме в ХХ сторіччі виникають окремі ділянки в богослов’ї: „богослов’я подружжя” та „богослов’я тіла”.

Лев ХІІІ енцикліку “Таємниця Божої Премудрости” (“Arcanum divinae sapientiae”) про християнське подружжя (10 лютого 1880 р.) починає від представлення Божого промислу, яким було оновлення всього в Христі. Христос “надав речам нової форми та наділив новою красою, позбавляючи їх рис старіння” (№ 1). Церква продовжує Його місію. Це божественне оновлення передусім охоплює людей, але воно стосується всього, що живе. Лев ХІІІ пригадує, як виникло подружжя. Бог своїм промислом постановив, що чоловік і жінка мають бути природним початком людського роду. Цей союз має дві важливі властивості: єдність і постійність. Ісус підтверджує це своєю божественною владою. Як зауважує Папа Лев ХІІІ, така форма подружжя поступово почала розкладатися і зникати, що привело до розлучень. Люди забули про істинне поняття і походження подружжя. Багатоженство та багатомужжя, так само, як і розлучення, привели до значного послаблення подружнього зв’язку (№ 7). Тільки Христос повертає святість оскверненому подружжю (№ 8). Він підносить його до гідности таїнства. Він не лише удосконалив природну любов, а й зробив природно нерозривний союз одного чоловіка та однієї жінки набагато досконалішим через узи небесної любови (№ 9).

Пій ХІ, який 1930 р. видає енцикліку “Непорочне подружжя” (Casti connubii), базується на цьому фундаменті і намагається подати ширшу перспективу. На самому початку підкреслює: “Аби з цього оновлення подружжя можна було отримати бажані плоди серед людей, треба передусім просвітити розум людей правдивим вченням Христа про подружжя” (№ 2). Бог є Творцем людської природи. Але, хоч подружжя за своєю природою є божественним вставновленням, Папа підкреслює важливість людської вільної згоди (№ 6). Кожна людина має право вибирати: або жити в дівицтві, або жити в подружжі. Жоден людський закон не може позбавити людину природного права на одруження (№ 8). Пій ХІ покликається не лише на свого попередника Лева ХІІІ – він побудував свою енцикліку на основі трьох найважливіших благ, про які писав Блаженний Августин: “діти, вірність, таїнство”. Ці три пункти містять у собі прекрасний синтез усієї доктрини про християнське подружжя (№10).

Пій ХІ на перше місце в подружжі ставить дітородження. Подібний акцент знаходимо в цілій християнській традиції, і щойно ІІ Ватиканський Собор ставить дещо інші наголоси. На другому місці – “вірність чистоти”, яка розквітатиме лише тоді, коли буде вкорінена в подружній любові, що пронизує всі обов’язки подружнього життя. Ця любов має виявлятися в глибокій відданості серця та вчинках, а не лише в ніжних словах чи в нетривалій насолоді (№ 23). У домашній спільноті, “зміцненій зв’язком християнської любови, має розвиватися те, що св. Августин називає “порядком любови” (ordo amoris) (№26). “Елементами, які становлять благословення подружньої вірности, є: єдність, чистота, любов, почесний шляхетний послух, які є одночасно переліком благ, уділених чоловікові та жінці у їхньому одруженому стані”. Цю подружню вірність завжди зараховували до найцінніших та особливих благословень подружжя (№ 30).

Третє благо – це таїнство, тобто дієвий знак благодаті (№ 31). Це таїнство стає джерелом особливої внутрішньої благодаті, якою “вдосконалює природну любов, зміцнює нерозривну єдність та освячує подругів” (№ 38). Таїнство надає членам подружжя дійсну допомогу благодаті щоразу, коли вони потребують її для виконання обов’язків свого стану (№ 40).

Висвітлюючи Божий задум стосовно подружжя, Папа Пій ХІ не обминає „пасток і небезпек”, які класифікує за вище прийнятим формулюванням: проти плідности, проти подружньої вірности, проти таїнства. Це факт, що “всі винаходи сучасної науки зневажають і висміюють святість подружжя і вихваляють або ж просто не критикують розлучення, перелюби та найнепристойніші гріхи”(№ 45). Цьому протиставляється Церква.

Пій ХІІ не написав жодного документа про подружжя чи сім’ю, але одну зі своїх енциклік присвятив священному дівицтву (Sacra virginitas, 1954 р.). Священне дівицтво та досконалу чистоту трактовано, як великий скарб, дар, який християнство дарує світові. Папа Пій ХІІ спочатку нагадує вчення Отців Церкви про цю чесноту. Хоча досконала чистота є одним з трьох монаших обітів і вимогою для духовенства латинського обряду, однак є і миряни, які приватно обіцяють утримуватися від шлюбу, аби служити ближнім і тісніше єднатися з Богом (№ 6). Вчення про дівицтво Церква бере з уст Христа, свого Нареченого (9). Ідеал Христа розуміють не всі, а лише ті, хто отримав дар покликання. Важливим є мотив, задля якого людина вільно вирішує не вступати в подружній стан: “для Божого Царства”. Отці Церкви вважають це зобов’язання досконалої чистоти одним із видів духовного подружжя, в якому душа повінчана з Христом (№ 17). Стан дівицтва допомагає уподібнитися до Христа-Нареченого (№ 19). Розглядаючи плоди дівицтва, Папа нагадує, що вони полягають не лише у зовнішніх ділах, яким людина завдяки дівицтву може повніше й відданіше себе посвятити. Щира молитва – це також досконала форма милосердя до свого ближнього (№ 27). Дівицтво дає “рясні плоди святости”.

ІІ Ватиканський Собор, базуючись на попередньому вченні Церкви, зокрема на вченні Святих Отців, подає та обґрунтовує науку про гідність подружжя, його цілі та гідність тіла. Ці погляди на статевість і подружжя характеризують цілісне бачення, якого ми не помічали на етапі початкового формування богословської думки в Церкві. Про подружжя та сім’ю, зокрема, йде мова в Душпастирській Конституції про Церкву в сучасному світі (Gaudium et spes) № 46-52. Це вчення базується на вченні про гідність людини та про особисте і громадське покликання в цілому світі. Собор говорить про гідність подружжя і сім’ї. “Спасіння людини і людської та християнської спільноти по’язане зі сприятливими обставинами подружньої і сімейної спільноти” (№ 47). Чому виникає потреба пригадувати це вчення? Тому що гідність цієї установи затьмарена багатоженством, пошестю розлучень, так званою вільною любов’ю та іншими пороками (самолюство, нахил до розкошів). Також сучасні економічні, соціяльні, психічні та громадські обставини вносять чималий нелад у сім’ю.

Конституція в 48-му пункті пригадує, в чому полягає святість подружжя (встановлене Богом та благословенне Христом), подружня любов. У цьому контексті Собор говорить, що молодь треба навчати гідности, обов’язків і виявів подружньої любови, вчасно і передусім у межах самої сім’ї, аби, навчені пошани до чистоти, у відповідному віці могли перейти від чесного нареченства до вінчання (№ 49). Пригадано тут правду про плідність подружжя (50), а відтак і про пошану людського життя: “Людське життя і обов’язок його передавання не обмежується тільки до цього світу, і не можна його тільки до нього примірювати в ньому і розуміти, але це також завжди стосується і вічного призначення людини” (№ 51).

У кінці 50-х – на поч. 60-х років ХХ ст. як наслідок „сексуальної революції” на ринку з’являється гормональна контрацепція. Людина починає маніпулювати даром плідности, а то й зовсім його позбуватися. Реакцією Церкви на цей виклик була енцикліка Павла VI „Humanae vitae” – про належний порядок передавання людського життя (1968 р.). “Надзвичайно серйозний обов’язок передавання людського життя, завдяки якому чоловік і жінка стають вільними і свідомими співрацівниками Бога-Творця, наповнює їх завжди великою радістю; однак ця радість часто пов’язана із немалими труднощами та клопотами” (№ 1). Зміни, які відбуваються в суспільстві, швидкий приріст населення ставлять нові запитання, які Церква не може ігнорувати. Уже на самому початку сказано, що слід врахувати нове розуміння гідности жінки і її місця в суспільстві, цінність подружньої любови у шлюбі, а врешті і “дивовижний прогрес людини в опануванні сил природи та їх раціональне використання. Це панування людина хоче поширити на всі сфери життя, на своє тіло, свій розум на емоції, на соціяльне життя і навіть на закони, які регулюють передавання життя” (№ 1). Такі питання вимагають від Церкви “нових і поглиблених роздумів над принципами подружньої моралі, які спираються на природний моральний закон, прояснений та збагачений завдяки Божественному Одкровенню” (№ 4).

Контрацептивні засоби, які пропагували для так званого „безпечного сексу”, виявилися не такими вже й надійними, як про це запевняли виробники. Якщо контрацептиви підводили, то найчастіше наступним кроком виявлявся аборт. Тому якраз на цей період – початок 70 років – припадає легалізація абортів у США і багатьох євроапейських країнах. Тому в 1974 році Священна Конгрегація у справах доктрини і віри видає „Декларацію про скоєння аборту”. Проблема переривання вагітности і можливої лібералізації законів у цій ділянці стала предметом гострих дискусій. Ті дискусії – сказано в Декларації – не були б такими важливими, якби не йшлося про людське життя, яке слід захищати й підтримувати як першорядну цінність. Дехто це добре розуміє, але всупереч очевидності факту пропагує застосування аборту. Можна лише дивуватися одночасному зростанню протестів проти смертної кари і будь-яких форм війни, і водночас – відстоюванні лібералізації абортивних практик (пор. № 1). Вважають, що цей закон не буде насиллям над чиєюсь совістю, оскільки за кожним залишено свободу вибору, аби чинити згідно з власними переконаннями. З “ідеологічного плюралізму” як природний результат випливає вимога етичного плюралізму. Тим часом існує велика різниця між першим і другим, бо вчинки впливають на інтереси інших людей набагато успішніше, ніж пропаганда самих лише поглядів. Мало того, ніхто не має права зазіхати на права інших, а особливо на право на життя (№ 2).

Свята Конгрегація у справах віровчення, відповідно до свого обов’язку поширювати й оберігати віру і звичаї Вселенської Церкви, пропонує вірним пригадати головні принципи цієї науки – традиційне вчення, що життя починається від зачаття. Шанобливе ставлення до людського життя є обов’язком не лише християн. Цього вимагає людський розум, коли задумається над тим, ким є людська особа і ким вона покликана бути. Право на життя не випливає з чийогось визнання, воно його випереджає. Людську особу не можна звести лише до її земного буття, вона має вищий рівень життя, глибинний і безконечний (№ 9). Закон Божий, а також сам людський розум виключають будь-яке право на безпосереднє вбивство невинної людини. Жодна з причин, хоч і дуже поважних, не дає права маніпулювати життям іншої людини, навіть щойно зачатої (№ 14). Аборт не може стати способом регулювання народжуваности. Заподіювання шкоди моральним цінностям порівняно з труднощами в економічній чи демографічній сферах завжди буде більшим злом супроти спільного добра (№ 18).

1975 року Священна Конгрегація у справах доктрини і віри видає наступний важливий документ – “Людська особа” (Persona humana). Це – Декларація про деякі питання статевої етики. Документ виходить з того, що людська особа глибоко позначена статевістю і за своєю статтю отримує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівнях визначають її як чоловіка чи жінку. Бачимо тут цілісний погляд на людину. Крім того, у декларації вже на початку стверджено, що звичаї значно зіпсувалися і одним із виявів цього є “розгнуздана екзальтація сексом”. Певні критерії та способи життя, досі вірно бережені, стали доволі розхитаними, навіть серед християн (І). Декларація закликає, аби люди, усвідомлюючи свою гідність і покликання, відкривали через світло власного розуму цінності, властиві їхній природі. У моральних питаннях людина не може себе оцінити відповідно до особистих примх, але мусить підпорядковуватися законові, який вписаний в її природу. Не може бути справжнього піднесення гідности людини, якщо її природа не пошанована (ІІІ).

Сексуальна етика торкається фундаментальних цінностей людського і християнського життя. Тому певні принципи і норми Церква завжди передавала як частину свого вчення, вони виникають із пізнання Божественного Закону та людської природи. Мета декларації – висловити ставлення до деяких серйозних помилок і поширених хибних форм поведінки. Тут знаходимо відповідь стосовно пропагованого в суспільстві права на передподружні статеві стосунки (VII), ставлення до гомосексуалізму (VIII), мастурбації (IX). Декларація пригадує вчення про тяжкий гріх і наголошує на потребі чесноти цнотливости, якою кожен має володіти відповідно до свого стану. У декларації зазначено, що єпископи зобов’зані вчити вірних статевої моральности, незважаючи на труднощі у здійсненні цієї праці. Крім того, “передусім батьки, а також вчителі мають докладати зусиль, аби гармонійно виховувати своїх дітей та учнів і вести їх до психологічної, емоційної та моральної зрілости, відповідно до їхнього віку. Тому наставники мають розсудливо подавати інформацію, яка відповідає їхньому вікові, ретельно виховувати їхню волю згідно з християнською мораллю не лише порадами, а понад усе – власним життєвим прикладом, покладаючись на Божу поміч, яку вони одержать у молитві. Батьки та вчителі мають також захищати молодь від багатьох небезпек, яких вона ще не зовсім усвідомлює” (ХІІІ).

Велика заслуга у розвитку вчення про статевість і подружжя припадає Йоанові Павлові ІІ. У перші роки свого понтифікату він виголосив цикл проповідей під назвою „Чоловіком і жінкою сотворив їх”. Починаючи свої роздуми від Книги Буття через Пісню Пісень і завершуючи Нагірною проповіддю, Папа поглиблює це вчення і пояснює існуючі в традиції Церкви помилки стосовно розуміння справ статі та подружжя.

На особливу увагу заслуговує Апостольске повчання “Familiaris consortio” –про завдання християнської сім’ї в сучасному світі (1981). Йоан Павло ІІ розпочинає від “Світла і тіней сім’ї сучасної доби”. Папа закликає розпізнати ситуацію подружжя і сім’ї і подивитися на неї через призму віри. Папа бачить і позитивні, і негативні аспекти. Позитивні: живе почуття свободи і звернення уваги на міжособові стосунки в подружжі, виховання дітей. Негативні: вияви деградації деяких основних цінностей, таких, як хибне розуміння незалежности подругів, брак авторитетів у вихованні, практичні труднощі в прищепленні цінностей, зростання числа розлучень, абортів, стерилізації, формування ментальности супроти життя. Коренем цих негативних виявів часто є хибне розуміння і пережиття свободи, яку сприймають як автономну силу для утвердження егоїзму, а не як реалізацію справжнього Божого задуму стосовно подружжя (№ 6). Папа наголошує, що людина створена на Божий образ і подобу, а подружжя – зв’язок між Богом і людьми. Діти – це найцінніший дар подружжя. Про служіння життю йдеться в наступній частині повчання, присвяченій народженню і вихованню дітей. Виховна місія виникає з таїнства подружжя. У сім’ї дитина має перший досвід Церкви, отже, батьки є першими вчителями християнства. Однак вони мають співпрацювати з іншими у вихованні своїх дітей, оскільки сім’я є перша, але не єдина виховна спільнота.

Тут також пригадано, наскільки небезпечно відокремлювати статевість від правди про особу (№ 32). Церква як Мати хоче допомагати тим подружжям, які мають проблеми і труднощі. Важливо, аби вони адекватно підходили до моральних вимог, які ставить їм Церква. Моральний порядок, не може ускладнювати життя людині саме тому, що проявляє Божий замисел, він є тим, що відповідає їй як особі і служить повноті її людяности (№ 34).

Наступним важливим документом Йоана Павла ІІ є „Послання до родин” (1994 р). – лист, виданий з нагоди року сім’ї у Вселенській Церкві. У ньому Папа описує прояви “цивілізації любови”. Він повертається до “початку”, тобто до Книги Буття, й описує генеалогію особи і подружжя. Знову виникає потреба повторювати церковне вчення про любов як щире дарування себе та про розуміння відповідального батьківства і материнства.

Тема любови знаходить своє висвітлення в документі Священної Конгрегації Католицького Виховання „Виховні дороговкази в людській любові. Напрямні для статевого виховання (1983)”. Питання статевого виховання з великою силою постає особливо наприкінці ХХ століття, коли „сексуальна революція” приносить плоди розбещености і вседовзволености в царині статевости. Тому вже на початку цього документа знаходимо пояснення ваги статевости в житті людини: «Cтатевість є фундаментальним компонентом особистости, одним із її способів буття, самовиявлення, спілкування з іншими, почуттів, вираження людської любови та життя в ній. Таким чином вона є інтегральною частиною розвитку особистости та процесу її виховання” (№ 4). Декларація подає деякі фундаментальні принципи в підході до статевости. Далі обговорено питання статевого виховання (суть, мета, засоби, виховники, функції сім’ї та школи). У цьому ж році виходить Документ Папської Ради у справах сім’ї „Хартія Прав Сім’ї” (1983) про права і обов’язки в родині.

Швидкий науково-технічний прогрес у царині медицини та біології, який дозволив втручатися в процес постання людського життя, спонукав порушити питання про моральні межі такого втручання. Священна Конгрегація у справах доктрини віри видає інструкцію про повагу до людського життя на його початку і гідність продовження людського роду “Дар життя” (“Donum vitae”, 1987 рік).). Це відповіді на певні питання сьогодення. Тут підкреслено, що наука і технологія мають служити людській особі, і подано фундаментальні критерії морального судження. Інструкція розглядає питання поваги до людських ембріонів (чи допустима пренатальна діягностика, експериментування тощо). В одній із частин документа виствітлено ставлення до штучного гетерологічного та штучного гомологічного запліднення зокрема з морального погляду. У третій частині йдеться про цінності та моральні обов’язки, які цивільне законодавство має шанувати і санкціонувати.

На завершення необхідно згадати енцикліку „Правда про людську статевість та її суть. Дороговкази для виховання в сім’ї (1995)”. У цьому документі наголошено, що людина покликана до правдивої любови, а статевість є складовою частиною конкретної здатности до любови, яку Бог вклав у чоловіка та жінку. Ця здатність до любови як дарування себе втілена в подружньому значенні тіла, що несе в собі відбиток людської жіночости та чоловічости. Тіло є не лише джерелом плідности, але має здатність виражати любов, в якій людина стає даром для іншої людини (№ 10). Шляхи реалізації покликання до любови можуть бути різні – це дівственна або подружня любов. Чистота – це радісне ствердження того, хто вміє жити, даруючи себе, бути вільним від рабства егоцентризму. Ця чистота тіла і духу допомагає розвинути справжню самоповагу і здатність поважати інших осіб, оскільки вони створені на образ Бога і є Божими дітьми (№ 17). Далі описано, як слід виховувати цнотливість у межах сім’ї, як долати проблеми, що виникають на цьому шляху, які є етапи навчання, подано також практичні дороговкази для батьків.

У 2001 р. Папська Рада у справах сім’ї видає документ „Сім’я, подружжя та життя на віру”. Його поява спричинена поширенням у світі явища безшлюбного співжиття. “Життя на віру” охоплює цілу низку різних реалій, спільним елементом яких є те, що це форми співжиття (сексуального типу), які не є шлюбом. Життя на віру характерне тим, що зневажає, відтерміновує або ж навіть відкидає подружню присягу. З цього випливають дуже серйозні наслідки” (2). У ІІ частині зіставлено сім’ю на основі шлюбу та життя на віру. У ІІІ – життя на віру в контексті цілого суспільства. IV – справедливість та сім’я як суспільне благо. V – християнське подружжя і життя на віру. VI – християнські дороговкази. Документ засвідчив, що Церква помічає цю велику проблему, яка існує в сучасному світі, і пробує знайти її вирішення.

Отож, маємо змогу переконатися, що з початком ХХ ст. в Церкві розпочалося переосмислення суті подружжя, любови, статевости – процес, підтвердженням якого був ІІ Ватиканський Собор. Якщо раніше певні питання залишалися відкриті або без відповіді, то відтоді немає вже повернення до певних помилок, пов’язаних із нехтуванням тіла чи твердженням, що подружжя – це гірший стан. Вагомий внесок у розвиток цього вчення зробив Йоан Павло ІІ. Заслуговують на увагу не лише видані за його понтифікату документи, але і його катехези під назвою „Чоловіком і жінкою сотворив їх”, в яких він, починаючи свої роздуми від Книги Буття через Пісню Пісень і завершуючи Нагірною проповіддю, поглиблює це вчення, розвінчує теперішні помилки. Це своєрідний духовний перелом; це мить, яку можна прирівняти до інших суттєвих моментів розвитку вчення, що позначилися на житті Церкви і змінювали її історію. Можна сказати, що ще ніколи Вчительський Уряд Церкви не говорив з таким зрозумінням і так глибоко про подружню любов і єдність, як в останні десятиліття¹²¹.