2. Характеристика методів калькулювання

Калькулювання собівартості – це обраний спосіб систематизації витрат і отримання інформації про собівартість виробленого продукту. Іншими словами калькулювання – це обчислення у грошовому виразі витрат на виробництво і реалізацію продукції, робіт і послуг за встановленими статтями витрат.

Калькулювання собівартості продукції обумовлюється специфікою, обгрунтованою особливостями технології виробництва, його організації і видами продукції, що випускається. Методологія обліку витрат і способи калькулювання мають бути обумовлені у наказі про облікову політику підприємства, яка протягом звітного року має бути незмінна.

Перш ніж обгрунтувати способи калькуляції, необхідно обумовити види собівартості.

Цехова собівартість – це собівартість, що включає витрати, понесені в межах одного цеху. Цехова собівартість використовується для визначення собівартості напівфабрикатів, собівартості остаточного браку, а також з метою аналізу – для визначення частки цехів у загальній сумі витрат на виріб.

Виробнича собівартість – це собівартість, що містить цехову собівартість і накладні витрати (витрати допоміжних виробництв, загальновиробничі та адміністративні витрати). Показник виробничої собівартості дозволяє виявити відхилення від прийнятих норм витрат тих чи інших ресурсів.

Повна собівартість – це собівартість, що містить виробничу собівартість і витрати на збут (позавиробничі витрати). Повна собівартість використовується для визначення фінансового результату. І цехова, і виробнича, і повна собівартість може бути плановою та фактичною.

Планова (нормативна) собівартість – це прогнозне значення величини витрат, розрахованих на підставі нормативів за кожною статтею витрат. Планова собівартість формується на початку періоду, що планується.

Фактична (звітна) собівартість – це собівартість, визначена на базі даних бухгалтерського обліку фактичних витрат.

Планова і фактична собівартість для їх подальшого порівняння визначаються за однією методикою і за одними й тими ж калькуляційнгими статтями.

Об”єктами обліку витрат є місця їх виникнення, види або групи продукції, що випускається, або окремі її назви.

Приклади об”єктів обліку витрат:

• підприємство загалом;

• виробництво;

• цехи;

• дільниці;

• переділи;

• замовлення;

• напівфабрикати;

• готові вироби;

• групи виробів.

Перші п”ять з перерахованих об”єктів є центрами відповідальності.

Об”єктами калькулювання витрат є види продукції, що випускається, окремі вироби, групи виробів, напівфабрикати власного виготовлення.

Види калькуляцій

1. Планова. Визначає середню собівартість продукції на плановий період на підставі прогресивних середніх норм витрати ресурсів.

2. Кошторисна. Складається на разовий виріб або роботу для визначення вартості замовлення.

3. Нормативна. Складається на підставі норм витрати ресурсів, які діють на початок періоду.

4.Фактична. Складається за даними обліку фактичних витрат і відображає фактичну собівартість виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг).

Відомі кілька методів обліку витрат і калькулювання собівартості.

Нормативний. Метод, в основі якого лежать розрахунки на підставі нормативних витрат ( граничної величини витрат визначеного ресурсу в абсолютному вираженні, необхідного для виробництва конкретної продукції. Величина витрат встановлюється відповідно до технологічного процесу виготовлення такої продукції. На підставі норм витрат, які діють на початок місяця, складається нормативна калькуляція собівартості виробів).

Застосування нормативного методу передбачає дотримання певної послідовності бухгалтерських дій:

а) на підставі діючих норм і кошторисів витрат складається попередня калькуляція за виробами№

б) протягом визначеного періоду (місяця) нормативна собівартість корегується з урахуванням змін;

в) зміни, які виникли протягом місяця, і виявлені відхилення від нормативної собівартості враховуються окремо;

г) визначаються причини відхилень;

д) на підставі фактичних витрат визначається фактична собівартість продукції.

Нормативна калькуляція складається на підставі планового завдання, нормативно-технічної документації, діючих норм витрат. Нормативні калькуляції можуть складатися: 1) на всі види виробів, що випускаються підприємством; при цьому витрати на матеріали розшифровуються за видами матеріалів; 2) на кожний технологічний варіант виготовлення окремих видів виробів; 3) на вузли, складальні з”єднання або комплект деталей.

Позамовний. Метод, що застосовується на підприємствах, на яких виробничі витрати враховуються за окремими замовленнями на виріб або роботу. Базується на кількості часу, необхідного для виконання кожного окремого замовлення, і не залежить від дати початку і закінчення звітного періоду. Об”єкт обліку і калькулювання – виробниче замовлення, оформлене договором між замовником і виробником, на підставі якого відкривається замовлення (одноразове, річне). Для групи однакових виробів собівартість визначається розподілом загальної суми витрат на кількість виробів. Собівартість одноразового замовлення визначається як су3ма фактично понесених витрат на виконання цього замовлення. На підприємствах, що використовують позамовний метод обліку, ведеться єдиний рахунок обліку незавершеного виробництва, без розбивання на підрозділи. Деталізація аналітичної інформації про незавершене виробництво виконується на картках замовлень.

Поопераційний. Окрема калькуляція витрат за кожною проведеною роботою, технологічною операцією. Це різновид попередільного методу калькуляції.

Попартійний. Метод, коли об”єктом калькуляції є партія однорідних виробів. Різновид позамовного методу калькулювання.

Попередільний. Метод, що застосовується на підприємствах, де вихідний матеріал у процесі виробництва проходить ряд переділів, фаз або де з одних вихідних матеріалів в одному технологічному процесі одержують різні види продукції. Може бути двох видів: напівфабрикатний та безнапівфабрикатний. При напівфабрикатному варіанті обчислюється собівартість продукції за кожним переділом, яка складається з кожного попереднього переділу і витрат за цим переділом. Собівартість продукції останнього переділу є також і собівартістю готової продукції. При безнапівфабрикатному варіанті витрати враховуються окремо за кожним переділом, без приєднання витрат поперднього переділу до кожного подальшого переділу. Таким чином, собівартість готової продукції обчислюється тільки на стадії останнього переділу шляхом підсумовування витрат, понесених на всіх переділах.

Попроцесний. Метод, коли всі витрати, понесені у звітному періоді, збираються за окремими підрозділами. Є різновидом поопераційного методу і безнапівфабрикатного попередільного. Таким чином, облік витрат подальшитх стадій виробництва здійснюється без включення виробничих витрат попередніх процесів, а собівартість продукції визначається підсумовуванням витрат, понесених на кожній стадії її виробництва, в кожному окремо взятому підрозділі, для кожного з яких відкривається окремий рахунок обліку незавершеного виробництва. У свою чергу собівартість одиниці продукції визначається діленням загальної суми виробничих витрат, понесених в окремих підрозділах за визначений проміжок часу (звітний період), на кількість одиниць продукції, вироблених протягом цього періоду.

Простий. Інша назва – метод прямого підрахунку. Застосовується на підприємствах, що випускають однорідну продукцію, або на підприємствах з обмеженою номенклатурою продукції та за відсутності незавершеного виробництва.Собіварстість одиниці продукції визначається шляхом ділення нагромаджених за період витрат на кількість випущеної продукції. При калькулюванні собівартості застосовується таке поняття, як калькуляційна одиниця, що є засобом вимірювання об”єкта калькулювання у визначених вимірниках.

Видами калькуляційних одиниць є:

1. Натуральна – кілограми, тонни, метри, літри тощо.

2. Умовно-натуральна – умовне паливо ( і тонна у.п.), умовна банка ( 100 або 1000 у.б.) тощо.

3. Вартісна – гривня, одна тисяча грн тощо.

4. Експлуатаційна – потужність, сила тощо.

5. Одиниця часу – нормо-година, машино-день тощо.

Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів та інших витрат. Дані обліку витрат на виробництво продукції використовуються для визначення результатів діяльності структурних підрозділів і підприємства в цілому, фактичної ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих на розвиток і вдосконалення виробництва, для планово-економічних і аналі­тичних розрахунків.

Для визначення виробничої собівартості випущеної з виробництва продукції (ВСП) слід користуватися формулою:

ВСП = НВп + ВВп - 3В - ПП - СП ± БП - НВк ,

де НВп - незавершене виробництво на початок калькуля­ційного періоду, грн.;

ВВп - виробничі витрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік), грн.;

3В - зворотні витрати і відходи, грн.;

ПП - побічна продукція, грн.;

СП - супутна продукція, грн.;

БП - брак продукції (технологічний і з вини працівника), грн.;

НВк — незавершене виробництво на кінець калькуляційного періоду, грн.

Виробничу собівартість одиниці вироблюваної про­дукції (1 т хлібобулочних виробів, 1 т цукру, 1 дал спирту тощо) одержуємо за формулою:

СП = ВСП : К

Де СП - виробнича собівартість виробленої продукції, грн.;

К - кількість виробленої продукції.

Тобто, собівартість одиниці виробу одержуємо шляхом ді­лення всіх витрат на кількість випущених за місяць виробів.